Книга Еміля

Розділ 18

Того ранку вчителька молодших класів Степанида Купріянівна Булдакова прийшла в учительську раніше за всіх. Як завжди, дістала з важкої сумки зошити і заходилася розкладати їх стосами на своєму столі.

Захоплена цим заняттям, вона не помічала, як у кутку кімнати над одним зі столів попід стелею просто нізвідки виникла жирна чорна крапля чогось, схожого на смолу. Крапля стрімко збільшувалася в об’ємі, ніби набрякала. І якби вчителька обернулася десь за пів хвилини, то побачила б, як у повітрі вже розтягуються довгасті смоляні патьоки, як вони поволі змінюють колір і набувають форми, що нагадує людські руки. Як ці руки довго шукають опору, а потім ніби впираються в саму пустоту, й ось нізвідки головою вниз на стіл по-мученицькому довго виповзає директор школи Олег Прокопович Рессель.

Але Степанида Купріянівна знай розкладала зошити й нічого не помічала — вона співала. Співала вона вкрай рідко і завжди так, щоб ніхто не чув. Бо співати, якщо ти не співачка, соромно, і «нема чого себе ганьбити» — це вона колись засвоїла ще від мами. Ось чому, коли за спиною пролунав несподіваний стукіт, вона перелякано підстрибнула, ніби її заскочили за чимось забороненим, і гарячково почала згадувати, наскільки гучним був її неприпустимо непрофесійний спів.

Ця думка так її турбувала, що в перші секунди навіть витіснила з голови той факт, що директор школи Олег Прокопович Рессель стояв рачки на столі.

— А я тут… Зошити розкладаю, — пробелькотіла Степанида Купріянівна.

Директор сів, дивно пересмикнув плечима і мовив:

— Яка гадюка!

— Думала, ніхто не чує… — знічено почала вчителька.

— Уссурійський єнот! — заявив директор. — А вона його — куди?

— Ви про це… — пробурмотіла Степанида Купріянівна. — Хіба то не синочок її?

— І мій телефон, до речі, теж!

— Теж вона? — перепитала вчителька, геть збита з пантелику.

— Теж туди.

Директор чомусь стурбовано понюхав долоню.

— А чого ви на столі? — запитала Степанида Купріянівна, бо не помічати очевидне вже було неможливо.

— Так сталося, — відповів директор, анітрохи не збентежившись, і зістрибнув на підлогу. — Треба щось робити.

— Робити? — розгублено перепитала вона. — А що тут зробиш? Шапка ж усе-таки…

— У неї там щось не так у минулому, — повідомив директор. — Не чули?

— Ні, — похитала головою вчителька.

— А ви вслухайтеся, — порадив він.

— І що там? — у Степаниди Купріянівни загорілися очі.

— Чутки, — багатозначно сказав директор. — Дуже цікаві чутки.

— Ні, ви вже до кінця кажіть, а то тільки розпалили цікавість…

Раптовим рухом Олег Прокопович безцеремонно притис вказівного пальця до її губ. Степанида Купріянівна витріщила очі й спробувала відсторонитися, але директор іще дужче натиснув.

— Мені не погано, — чомусь сказав він. — Мені складно. Задом наперед усе складно.

Він із силою замружився і стиснув пальцями скроні.

— Що з вами? Вам погано?

Але директор лише втомлено заплющив очі.

— Думаю, — сказав через деякий час. — Навіть якщо він сьогодні піде… А він іще не пішов! Але припустімо… А все одно небезпечно! Що як вона згадає…

— Згадає — що? — не витримала Степанида Купріянівна.

Олег Прокопович різко випростався й вигукнув їй у лице тоном людини, на яку щойно зійшло відкриття:

— Нам знадобиться штовхач!

— Хто-хто знадобиться? — обережно перепитала вчителька.

— Кого не шкода. Вона ж його по стіні розмаже. Якщо впізнає.

І директор, прикривши очі, несподівано продекламував:

Він поглянув на Степаниду Купріянівну й серйозно додав:

— Мене, наприклад, шкода.

— А в мене контрольна на носі, — невпевнено заявила Степанида Купріянівна. — Підсумкова.

— Ану думайте тоді! — скомандував директор. — Грубий, нещасний, його ніхто не любить. Про кого я?

Вона розгубилася.

— Женя мій чи що?

— Треба дорослого.

— Юрій Іванович?

— Хто такий? — запитав Олег Прокопович.

— Та ви що… Юра наш, ви ж із ним…

— Кажу, в якому кабінеті урок?

— В якому ж кабінеті… — зовсім розгубилася вчителька. — На стадіоні ж…

— Підходить, — кивнув директор. — А ви поки що поцікавтеся.

— Чим? — не зрозуміла вчителька.

— Минулим.

Олег Прокопович рушив до дверей, даючи на здогад, що розмову закінчено.

— Хоч натякніть, що вона накоїла! — вигукнула учителька.

Але директор уже вийшов, Степанида Купріянівна лиш розгублено дивилася йому вслід.