Книга Еміля

Розділ 75

…Ритмічні спалахи проблискових маячків вихоплювали з присмерку мовчазні понурі лиця тих, що зібралися біля школи. Підсвічені синім, вони нагадували спокійні обличчя мертвих. Пахло гаром. Лікарі з ношами насилу протискалися по слизькому, вкритому кригою ґанку.

— Живі вони, живі! — голосно сказав лікар. — Розступіться! Розступіться трохи!

Останнім, після Ольги Ігорівни, несли Булдакова: на ношах цей пострах усіх учнів молодших класів мав вигляд звичайнісінької дитини — малої й беззахисної. Степанида Купріянівна йшла слідом, зібгалася над сином знаком запитання й крізь схлипування безперестанку щось йому шепотіла, мовби давала якісь настанови.

Хряснули дверцята, завищали на льоду шини, і швидка, випускаючи пелехи білого диму, рушила обмерзлою Вулицею.

За якийсь час винесли ще одні ноші й завантажили їх у бежевий «рафік» без маячків і написів. Тіло було накрите з головою сірим простирадлом. З-під нього стирчали ноги в упізнаваних спортивних штанях шкільного вчителя фізкультури. У натовпі бурмотіли щось про алкоголізм і звичку спати в комірчині, заставленій каністрами, де й «просто так вчадіти можна».

— А оце вже реальність! — раптом по-філософському вигукнув директор школи, наче його хтось питав. — Оце і є життя! Розходьмося, чого стовбичити… Розходьмося!

І натовп понуро потягнувся єдиною засніженою дорогою слідом за «рафіком», мов жалобна процесія.