Книга Еміля

Розділ 35

Людина в ліжку поворухнулася, й Еміль мимоволі скрикнув.

Це був хлопчик. У темряві не можна було розгледіти обличчя.

— Емілю! — раптом озвався той. — Чому ти не спиш?

Голос був такий знайомий і рідний, аж дух перехопило, і він не зміг промовити й слова у відповідь. Тільки стояв. Десь там, за вікном, місяць виринув із-за хмар і осяяв його лице. Він був дуже схожий на Еміля. Запитав:

— Знову страшний сон?

Еміль і досі не вірив очам. А потім як закричить:

— Левчику!

І кинувся на шию. Сльози хлинули гарячим потоком. Еміль обійняв брата так міцно, як міг, ніби боявся, що той вирветься.

— Я думав, тебе немає! — кричав він. — Мама теж думала!

— Тихо-тихо… То був сон… — заспокоював той. — Братику мій дурненький… Просто сон…

— Де мама? — не вгавав Еміль. — Треба сказати їй!

— Геть подуріли! — почувся мамин голос. — Так репетувати серед ночі!

— Мамо! — гукнув Еміль. — Тут Левко! Я ж казав, пам’ятаєш? А він — тут!

Клацнув вимикач, загорілося м’яке жовтаве світло. Еміль здивовано вертів головою. Відбувалося щось дивне… Він був у їхній колишній квартирі. На мамі старий халат, який давно викинула. У дитячій знову двоє ліжок, як і колись. І Левчик — як завжди, усміхається м’якою усмішкою.

— Мамо… — прошепотів Еміль. — Ти ж казала, що наш Левко помер…

— Господи, що ти таке кажеш! — вигукнула мама і кинулася їх із братом обіймати. — Хіба можна!

— Йому знову страшний сон наснився, — пояснив Левчик.

Брата не стало п’ять років тому. Вони з мамою залишилися вдвох. Вона часто казала, що у колишній квартирі все нагадує їй про Левчика. І на їхній вулиці. І в їхньому містечку на березі моря. І якось вона вирішила, що буде краще переїхати в інше місто. Так у його житті з’явився далекий засніжений острів. Аж ось тепер вони знову разом і заспокоюють Еміля, буцімто все це йому наснилося.

— Зовсім ні… — протестував він.

Але яке ж «ні», коли ось вони — і Левчик, і мама, їхня стара квартира, і ніяких засніжених островів.

— Лягай до брата, — сказала мама.

— Він знову мою ковдру забере, — усміхнувся Левчик.

— Він зі своєю ляже.

— Свою він на підлогу скине.

І всі засміялися. Мама взяла його на руки. Еміль дуже здивувався, бо мама давно його не підіймала — він був занадто важким. А тут підхопила легко, як маленького! Він притулився до її щоки, і здивування відразу забулося.

— Спи, — сказала мама й опустила його на ліжко.

— Ну, мамо! Я не вмію спати!

— Головне, очі заплющуй, — усміхнулася вона. — Завтра в садок.

— Ма-амо!

Він хотів сказати, що давно школяр, але Левчик обійняв його, а мама підіткнула їм обом ковдри, і стало так добре. Еміль здивовано помітив, що на ньому байкова піжама, з якої він давно виріс. І хоч це було геть незбагненно, він почувався таким змореним, що вирішив подумати про все це завтра.

…Ранок. Він дивиться у вікно. Низьке сонце підсвічує золотом їхню стару вишню в палісаднику. Сусідські кури з’юрмилися навколо великого куща аґрусу. Дивно, але він не пам’ятає цієї ночі. Точніше, пам’ятає: ніякої ночі не було. Він ліг у ліжко — аж ось уже стоїть біля вікна. А ще — надворі літо, і це видається чимось вкрай недоречним. Ніби неправильним…

Еміль озирнувся. Левчикове ліжко ідеально застелене. А його, навпаки, таке, ніби він щойно встав. Поруч стоїть табуретка, на ній картонна коробка червоно-зеленого кольору з написом «Мототрек». Він спантеличено втупився в неї. Хай там як, а Еміль не мав жодного сумніву, що цей ранок у його житті вже був.

Колись мама подарувала гру, про яку він давно мріяв. Пластмасовий гоночний трек, яким наввипередки мчали крихітні різнокольорові мотоцикли, а спеціальний підйомник на батарейках затягував їх нагору в кінці кожного кола, щоб вони знову мчали вигадливою вісімкою. Еміль чудово пам’ятав, як бавився ними цілими днями, як грався мотоциклістами поза треком і катав їх по килиму. І як у мотоцикли забилися ворсинки, аж перестали крутитися коліщатка, і мама потім весь вечір діставала їх пінцетом і трохи сварила його…

І ось тепер ця іграшка знову в коробці, новенька. Він навіть пригадав, як відкривав її тоді, в день народження: дуже довго, бо не хотів порвати обгортку. І як мама ввійшла із тортом…

— Синкууу! — долинув мамин голос. — З днем народження!

Він здригнувся й виринув із думок. Мама увійшла з тортом у руках і заспівала:

— Многая літа, многая літа-а-а-а!

Мама завжди так співала. А більше тут ніхто так не співав. Еміль здивовано глянув на неї.

— У мене день народження?

— День народження! — вигукнула мама. — Забув?

Еміль невпевнено озирнувся на вікно. Чому йому здається, що за ним мали би бути кучугури снігу? Де він узагалі?

— Це ж оті твої мотоцикли! — нагадала мама. — Пізнав? Розпаковуй!

— А де Льовка? — спитав Еміль.

Мама чомусь знітилася й відвела погляд.

— Він іще в лікарні, — невпевнено вимовила вона. — Розгорнеш подарунок?

— Сірник! — несподівано пригадав Еміль, і ця думка спалахнула у нього в голові раптовою блискавкою. — Треба запалити сірника!

— Якого ще сірника? — стурбовано перепитала мама. — Де ти взяв сірники?

Еміль знову розгублено глянув у вікно. Вишня стояла вкрита сніжно-білим цвітом. По той бік скла на підвіконня стрибнула метушлива ластівка. Він обернувся до мами, але в кімнаті вже нікого не було.

Дуже дивно. Голова ватяна. І це гнітюче відчуття, ніби він щось забув. Ніби все забув…

У думках крутилися дивні розмиті образи. Далекий засніжений острів пробивався крізь вир переплутаних дитячих спогадів поодинокими непевними спалахами. Кучугури і вулиця, яка називається Вулиця. «Це ви ще наших буранів не бачили», — хто так сказав? І коли? «Перекантуйтеся тут кілька тижнів, га?» — запитав голос у його пам’яті. Де «тут»? Він заплющив очі. Сніг падає у світлі електричних ліхтарів, а він ловить його ротом. Це було? Він і сам уже не певен. Так пам’ятають чужі історії. Так пам’ятають фільми, які дивилися дуже давно.

У кухні задзвеніли тарілки. Почулися голоси. Еміль подався туди.

— А хто це у нас прокинувся! — зраділа мама.

Вони з Левчиком пили чай.

— Левко! — здивувався Еміль. — А ти хіба не в лікарні?

— Мілько! — обурилася мама. — Що за фантазії!

— Напевно, знову страшний сон, — сказав Левчик. — Іди до нас!

— А де торт?

— Солоденького захотілось? — усміхнулася мама.

— У мене ж день народження, так?

На маминому обличчі проступила тривога. Вона підійшла до Еміля й помацала його чоло. Потім легко, однією рукою, підхопила на руки і сіла з ним за стіл.

— То коли в нас день народження? Влітку! Коли на деревах листочки. А зараз у нас що?

— Зима-а-а! — підказав Левчик.

— Ви розмовляєте зі мною, як із малим! — обурився Еміль.

— Ні-і-і-і! — з вдаваною серйозністю протягнула мама і навіть брови звела. — Ти в нас дуууже великий!

— А мама вафель купила, — сказав Лев. — Будеш?

— Стійте… — Еміль зістрибнув із маминих колін. — Скільки мені років?

— Ну ж бо, скажи нам! — усміхнулася мама. — Забув?

Левчик нишком показав Емілю три пальці.

— Я вам дещо покажу! — заявив Еміль і вибіг до маминої кімнати.

Зараз він їм доведе! Схопив першу-ліпшу книжку з полиці й мерщій назад у кухню. Розгорнув… І завмер. Він бачив літери, але не міг прочитати жодного слова! Усе було переплутане. Читай не читай — нічого не второпаєш!

— Ану, які букви ти тут знаєш? — грайливо запитала мама. — Де «А»?

— Перестаньте! — обурився Еміль. — Я вмію читати!

— Ану… — Лев взяв зі столу трикутний пакет молока. — Що тут написано?

— Молоко… — зітхнув Еміль.

— Молодець! — зраділа мама. — Кмітливий!

У двері подзвонили. Еміль мимоволі озирнувся. Було чутно, як у коридорі хтось метушливо клацає замком, квапиться відчинити, і він хотів запитати в мами, як це можливо, якщо вони всі тут… Але раптом виявилося, що на кухні він сам.

— Що сталося? — долинув з коридору схвильований мамин голос. — З лікарні?

І відразу:

— Емілю! Мене до телефону!

Бо в них телефона не було, тому дзвонили вони від сусідів, і коли телефонували їм, — набирали теж сусідку.

Мама повернулася дуже швидко. Бліда як крейда. Еміль зустрів її в коридорі.

— Я поїду, — відчужено сказала мама. — До лікарні, до Льови. Побудеш поки з тіткою Надею. Кілька днів.

— Але ж Левко вдома… — почав було Еміль і замовк: за вікном спальні горлали птахи, й стара вишня хитала гіллям, укритим напнутими, як горошини, бруньками.

…У голові дивна ватяна тиша. Нічого не думалося. Нічого не хотілося. Стос його випрасуваних речей у прочиненій шафі. Погляд вихопив жовтий костюмчик — він ходить у ньому в садочок, коли тепло. Шорти на шлейках, які постійно спадають. Страшенно колючий білий светр. А це? Він геть його не пам’ятав — щось зелене і плетене.

Еміль витяг одежину зі стосу і розгорнув. Дивно. Це був просто квадрат, зв’язаний із зеленої вовни. Тоді Еміль став діставати речі зі своєї полиці в шафі й розгортати — і тільки те, що він упізнавав одразу, виявлялося одягом, а все, чого не впізнавав, — квадратами тканини!

— Чому, якщо я чогось не пам’ятаю, — цього просто немає?!

Він повернувся на кухню.

Левко був там сам і підмітав розсипану гречку, весь цей час затискаючи під пахвою милицю. Еміль більше не дивувався. «Останній рік він погано ходив», — майнула в голові думка, ніби почута від когось фраза.

— Мілько, подай совок! Я хотів печиво дістати… Мама засмутиться.

Вони потім часто сміялися з цієї історії. Левко так намагався все виправити, що крупу, яку зібрав із підлоги, висипав назад у пакет! А ту, яку не зміг, — замів під холодильник. І ще трохи — просто по кутах. Взяв з Еміля слово мовчати. Але однак боявся, що його насварять. Тому сам і розповів — щойно мама переступила поріг. Ніхто його, звісно, не сварив. Це була перша і остання його «шкода» за все життя. Та й яка там шкода! Еміль колись через день таке коїв. Це потім мама стала суворою, й він перетворився на ідеального сина…

Усе це пронеслося в голові, наче фільм. А тоді його осінило:

— Неправильно! Там була манка! Я згадав: ти ж манку розсипав!

І поки Лев здивовано витріщався на брата, розсипані коричневі крупинки раптом стали дрібними й білими — і вся кухня тепер була засипана манкою.

— Спогади! — зрозумів Еміль. — Це ж спогади!

Раптовий здогад справив на нього ефект крижаної води вранці, думки стали чіткі й прорвалися крізь ватяну завісу байдужості в голові. І цілий калейдоскоп знайомих образів спалахнув у пам’яті: вчитель фізкультури, який б’є дитину, директорів двійник, що розбиває навспак гіпсове погруддя, й високий, дуже високий чоловік із сумним, трохи суворим обличчям.

— Вихід зі спогадів там, де вхід… — прошепотів Еміль.

Він забіг у дитячу і зачинив двері. «Я ввійшов сюди, звідси і вийду, — сказав він собі. — Лишилося тільки… Лишилося тільки…» Думки вислизали, наче дрібна рибка між пальців. Він мусить щось зробити ще — і тоді зможе вийти. Але що? Щось просте. Він заплющив очі. Думай, Мілько, думай! Пригадав останні слова застереження велетня: «Забудеш — залишишся там». Забудеш що? Що?!

Він забув.