Книга Еміля

Розділ 47

Очі Б’юле були міцно заплющені, й щомиті він чекав жаских обіймів неминучої смерті. Аж раптом йому стало здаватися, що летить він занадто довго. Так довго, що встиг подумати, чи не той це ефект, коли все навколо сповільнюється в момент небезпеки. А тоді — подумати, як це він взагалі встиг подумати? А тоді ще раз подумати (ось, знову!), що, мабуть, він уже помер і тепер думає лише його бідна душа. А раз душа, то й очі його зовсім не заплющені, а просто навколо та славетна темрява над безоднею — чи з чого там Імір ліпив цей світ.

І саме тоді, коли це спало на думку, його очі розплющилися самі по собі, ніби заперечували таку антинаукову й з усіх боків неточну версію світобудови. Світ навколо справді нікуди не подівся. Йотун і досі летів догори ногами, тож бачив тільки власні черевики, розбитий ліхтар маяка на тлі синього неба і пекельного вовка, що стрибнув по його душу. А втім, він не летів.

«Якби летів, то хоч щось би рухалося», — слушно зауважив собі Б’юле. А тимчасом не рухався ані він, ані маяк, ані навіть Грарк, що висів нерухомо, як повний місяць у зоряну ніч.

— Я вже встиг подумати, що ти заснув, — озвався чийсь приємний голос, і Б’юле мимоволі здригнувся.

— Я встиг подумати, що вже сконав! — захоплено вигукнув йотун і щосили завертівся, бо силувався привести своє тіло у звичайне положення.

І тільки тут зрозумів, що весь цей час лежав на чиїхось величезних долонях.

— Якщо готовий, я тебе поставлю, — запропонував голос, і невидимі руки м’яко опустили його на землю.

Б’юле запозирливо поглянув на незнайомця. Це був хтось дуже високий, явно з роду велетів. Такий високий, що Б’юле не зміг розгледіти його обличчя на тлі сонячного неба. «Вище мого нéня буде, — подумав йотун. — Тільки худий, як смерть». Останнє слово задзвеніло в голові Б’юле настирливим відлунням і змусило вичавити перелякане запитання:

— Я таки помер?

Велетень ступив уперед, перестав затуляти сонце, і на його обличчі відразу заясніла золота маска, вщерть укрита тонким гравіюванням.

«Помер», — сам собі відповів Б’юле.

— Філософське запитання, — зауважив незнайомець. — Я тебе витяг якраз із краєчка.

— І де ми є?

— Межисвітня Пустка, — урочисто промовив велет і окинув берег мрійливим поглядом. — Звідси здається, що океан завмер, ти зауважив?

— Фафніра лисого я зауважив! — збуджено вигукнув Б’юле, хоч би що воно означало.

— А це ти просто живеш швидше, — пояснила Золота Маска. — На краю завжди все швидше. Помітив, як зблякли кольори?

Йотун розгублено роззирнувся. Світ навколо і справді був якийсь дивний. Наче сонце світило, і барви були, та однак усе нагадувало присмерк і ніби вкрилося мерехтливим сірим серпанком.

— А ви… — невпевнено почав Б’юле.

— А я помер, — несподівано заявив незнайомець.

— Єк?! — не зрозумів Б’юле.

— Трагічно, — зітхнув той. — То ти плануєш вертатися чи ні?

— Куди? — уточнив Б’юле й подивився на Грарка, що висів над головою.

— «Коли» — ось що запитав би на твоєму місці я.

— І коли? — машинально повторив Б’юле.

— Уявімо, що зараз. І що ж тоді вийде? Грарк зжере твою душу і розтягне нутрощі по всьому острову.

— Ни дуже хотілосі би… — жалісно простогнав йотун.

— Отож-бо! — схвально кивнула Золота Маска. — У такому разі можу запропонувати перечекати.

Збитий із пантелику йотун почухав потилицю.

— А ви мене тойво… Нащо врєтували?

— Теж гадаєш, що дарма?

— Та ні… — знітився той. — Дєкую і все таке… Просто я навіт ни знаю, хто ви є!

— Моє ім’я всі забули, — розвів руками велетень. — Навіть я сам.

— Єк це?

— Буває, якщо померти не в той бік.

— В єкий — ни в той? — розгубився йотун.

— У протилежний. Тому і застряг на краю. І все, що в мене є, — це спогади про спогади, які мав колись.

Велетень журливо замовк.

— А називай мене Третім! — раптом бадьоро запропонував він. — І давай-но відійдемо від краю.

І простяг Б’юле велику долоню. Той узяв Третього за руку (для цього йому довелося підняти свою вище голови), і велетень повів його в бік моря, ніби дорослий вів малюка з дитячого майданчика.

— Я дещо попрошу в обмін на ваше перебування у Пустці, — промовив він таким тоном, яким попереджають несподіваного гостя, що в квартирі не прибрано.

«Що?» — хотів запитати Б’юле і навіть надумав висмикнути руку, але тут його увагу поглинуло диво-дивне.

З кожним кроком світ іще дужче тьмянів, і сонце на небі тепер видавалося не яскравішим за місяць. Він хотів спитати, що все це означає, але слова застрягли в горлі від подиву. Тієї миті, коли вони мали спуститися на пляж, навколо вже панувала така темрява, що землю неможливо було відрізнити від неба. Точніше, не було більше ні землі, ні неба, ні сонця, ні моря, ні острова з маяком. Вони стояли посеред чорного-пречорного нічого. Дивно, але і Б’юле, і сам велетень у його вишуканій масці були освітлені, мов у сонячний день.

— Ласкаво прошу, — промовив Третій і жестом вказав на багаття, що взялося нізвідки й затишно потріскувало посеред пітьми. — Тут і посидимо. Єдине прохання — не дуже розбігайся думками.

— Куди? — не второпав Б’юле.

— Краще нікуди. Про що говориш — про те й думай. І як відчуєш, що я взяв тебе за руку, відразу ж маєш знову опинитися тут, біля багаття.

— А ни де? — насупився Б’юле.

— А не десь там, — незнайомець присів біля вогню, і його маска турботливо заглянула йотуну в обличчя. — Ну, мій дорогий, розповідай! Що веде тебе до Криниць?

— Нащо? — обережно уточнив Б’юле.

— Щоб, поки ти розповідаєш, ми чекали. Бо якщо ми свого не дочекаємося, то дочекається Грарк. Вловлюєш закономірність?

Йотун тяжко зітхнув.

— Розповідати, чого жідаєш, доки ни дійшов, то є погана прикмета.

— Тлумачу можна, — поблажливо дозволила маска.

— Так то Тлумачу! — протягнув Б’юле.

Тут він замовк і насупив брови, напружено замислився, аж раптом так несподівано ляснув себе по чолу, аж велетень здригнувся.

— Та то ж ви! — заверещав йотун. — Ото вже я йолуп тупоголовий! Ви ж Тлумач-Якого-Ни-Було!

— Чому ж одразу не було! — образився Третій.

— Бо ни знає ніхто, чи бýло щось «до», — з гідністю продекламував Б’юле:

«А тільки третій Тлумач

Ніби і є, а ніби ни є,

І ни згадаєш, хоч плач,

Відки він взявся, чи де він ховався,

І чи він був взагалі.

Бо якщо він і був, то бідаку забув

Кожен живий на землі».

— Ти знаєш «Віщування»? — здивувався Тлумач.

— Йо, — погордо кивнув йотун. — Здебільшого з чужих слів, звісно. Але ми, велетні, обожнюємо риму, єк відомо, от я й…

— Сідай уже, — перебив Третій. — Велетню…

Б’юле сів і одразу відчув на обличчі приємне, лагідне тепло багаття.

— То ти знаєш, що тобі відведена в ньому певна роль?

— Я є у «Віщуванні»?! — здивовано витріщився Б’юле.

Йотун замислено почухав лоба:

— То ви вважаєте, я досі є дитєм?

— Дитина — не ти, — Третій поворушив головешки в багатті патиком, що з’явився невідомо звідки. — Ти або той, хто скаже мені, навіщо йде до Криниць. Або той, кого зжере Грарк. Обирай.

Б’юле озирнувся, наче Грарк міг стояти у нього за спиною.

— Усе через вірші… — зізнався він і збентежено потер підборіддя. — Отак повністю й розповідати?

— Без подробиць, — дозволила маска.

І Б’юле, який повсякчас збивався й затинався від хвилювання, повідав Третьому свою історію: від першого випадку (що він його знав від мами), коли йому в тім’я влучила блискавка, і до рішення підкорити серце Гіроккін неперевершеним поетичним словом. Дивовижно, але час від часу спогади ніби оживали навколо, і він наче бачив їх! А інколи відчував, як Третій бере його за руку — й одразу опинявся біля вогнища, що світилося гранатовим розсипищем у нескінченній темряві.

— І що тоді? — запитував Третій. — А потім? А вона? А ти?

І Б’юле знову поринав у яскраві, як саме життя, спогади…

— Виходить, твої вірші недостатньо хороші? — спитав Третій, коли знову взяв йотуна за руку.

Б’юле помовчав, відтак вивільнив долоню із його довгих пальців і сумовито зітхнув:

— То є суцільний жах.

— Але вони про кохання?

— А про що ж іще!

— Тоді читай!

— Ні! — вигукнув йотун і схопився на ноги, ніби його вкусили. — Вони огидні!

Золота Маска дивилася на нього з незворушною увагою.

— Читай, — м’яко повторив Третій. — Мені треба впевнитися, що тебе веде до Криниць не що-небудь, а саме любов. Інакше немає сенсу витрачати на тебе час.

— Нима такого правила! — обурився Б’юле. — До Криниць можна йти з будь-єкої причини!

— Немає такого правила, щоб забирати у Грарка його сніданок.

— Сказав, ни буду! — набурмосився Б’юле й рішуче склав руки на грудях.

Золота маска ледь схилилася набік, і, здавалося, Третій хитро всміхається під нею.

— То ти загадаєш, щоб вона тебе покохала? — запитав він.

— За кого ви мене маєте! — обурився йотун. — То якийсь ґвалт — проти її волі таке забажати!

— Тоді я не розумію, по що ти йдеш до Колодязів.

— Єк по що! По Мід Поезії! Колис був мав таку кортєчку, щоб здихатися того прокльону громовиці. Але коли й на Гіроккін є клятьба, цисе втратило сенс. Ще хотів був велетенський зріст, як у неї, та коли вже обирати, що забагати… Бо з моїми віршами вона мене по віки вічні ни покохає!

— Що ж, це таки схоже на любов. Тільки от що я тобі скажу: з якимись іншими віршами вона тебе теж не покохає, — Третій поглянув на нього згори вниз. — За вірші взагалі не кохають.

— А за що тоді? — здивувався Б’юле.

— За вчинки. У тебе вони вже були?

— Кат єго голову… — знизав плечима йотун. — А то складно?

Велетень задумливо потер золоте підборіддя:

— Мабуть, настав час головного запитання. На що ти готовий заради любові?

— Я гет на все годен! — запально відповів йотун.

— Ого! — машкара хитро нахилилася. — І що ж у тебе є?

— Так я ж тойово… — він машинально торкнувся гаманця. — Загалом…

Третій раптом підвівся і простягнув Б’юле руку.

— Наважишся пройтися зі мною ще глибше? Попереджаю, спогади стануть набагато реальнішими.

— Якщо тре’… — непевно пробурмотів Б’юле, але з місця не рушив.

— Ходімо. Я відкрию тобі таємницю Трьох Постулатів.

— Йой, — ошелешено видихнув йотун.

— І побачимо, чи влаштує тебе ціна.