Книга Еміля

Розділ 74

Булдаков знав, що просто так не втече. Уже було таке, коли товстий дядько, що жив біля магазину, вихопив його з-поміж складених дров і мовчки потягнув до сараю. Булдаков спершу заходився рюмсати, питати: «Що я зробив?», і про всяк випадок хтозна за що вибачатися. Але потім, коли мовчазний чужий дядян майже втягнув його в темні відчинені двері, він раптом зрозумів: відбувається щось дуже погане. Набагато гірше, ніж коли лупцюють гуртом чи навіть періщать шлангом. І вириватися, а тим більше скімлити — немає жодного сенсу. І тоді Булдаков різко обвиснув у дядька в руках, як мішок. А щойно той спробував його підняти, скочив і щосили вдарив незнайомця в коліно. А тоді дав такого дьору, ніби виривався з ведмежих пазурів.

От і зараз так само гостро, як тоді, Женя зрозумів — коїться щось геть лихе. Навіть попри те, що навколо були добре знайомі дорослі. Юрій Іванович навіть удома в них бував, а Олег Прокопович — узагалі директор школи! І все ж відбувалося щось дуже-дуже недобре.

— Його теж, — сказав директор. — Він усе бачив.

«Я не бачив!» — хотів було вигукнути Булдаков крізь м’ясисту долоню, що затуляла йому рота, і почав відбиватися, як кіт під струменем води.

Хватка Олега Прокоповича відразу стала залізною, й Женькова потилиця міцно втиснулася в живіт директора. Фізкультурник обернув до них своє затягнуте памороззю хрюкало й утробно застогнав:

— Погано мені… Упізнала…

І став повільно сповзати по стіні.

— Куди! — гарикнув директор. — Справу дороби!

Рішення прийшло в голову миттєво, як і тоді в сараї: Женя обвис у директора на руках усім тілом. Так прикидається мертвим жук бронзівка — ніби хтось вимкнув рубильника. Директор гарненько його струснув, але Булдаков, як і його улюблені бронзівки, не збирався видавати себе передчасно. І тільки тоді, коли Олег Прокопович вирішив зручніше перехопити хлопця, щоб той не вислизнув, і його рука нарешті відпустила Женине лице, той різко викрутився, копнув директора підбором точно в кісточку — і випорснув, мов заєць.

— Ма! Мамо!

Женя влетів у клас. Розчахнув двері так рвучко, аж ті вдарилися ручкою об стіну й оббили штукатурку. Розпашіла від драми в учительській Степанида Купріянівна сама допіру ввійшла у клас й була водночас накручена і схвильована. А від того, як безцеремонно завітав на урок її синок, та ще й «замамкав» на весь клас (скільки разів вона казала: ніяких «мам» у школі!), вона вмить розправила плечі, наче кобра капюшон, і обернулася до непутящого нащадка, готова обрушити на його голову весь свій праведний гнів.

— Булдаков! — суворо рикнула вона.

— Там Юрій Іванович… Він їй щигля як дасть! І сніг із рота! А вона — об стіну! І Олег Прокопович мене схопив!

— Що за дурню ти верзеш! — обурилася Степанида Купріянівна. — У тебе кров на лобі! Ану!

Вона витягла акуратно складену носову хустинку (тоді майже всі носили з собою тканинні хусточки, напрасовані й складені квадратиком) і хотіла промокнути йому вчорашню подряпину, яка чомусь знову почала кровити. Булдаков розсіяно торкнувся чола і поглянув на пальці, намагаючись згадати, коли міг роздерти подряпину. Та щойно мама торкнулася його хустинкою, відсахнувся й заволав їй просто в лице:

— Вона там мертва, ма-ам! Вона ж мертва лежить!

У цілковитій тиші Степанида Купріянівна вибігла з класу, не мовивши й слова.

Ніхто не наважувався нічого спитати, і було тихо, мов на контрольній. Булдаков підійшов до своєї парти. Еміля не було. Женька сів і втупився перед собою. Аж раптом у двері класу зазирнув Олег Прокопович. Довго шукав когось очима, аж ось зустрівся поглядом із Булдаковим.

— Ану! — сказав він. — У мій кабінет! Ходімо!

Булдаков перелякано дивився на нього й не рухався. Директор увійшов у клас дивною рваною ходою.

— Глухий? — він неприємно пересмикнув плечима. — Ану, в кабінет! Розкажеш, що сталося. Мама теж там буде.

— Я нікуди не піду, — пробурмотів Булдаков і набурмосився.

— Ще й як підеш! — обурився директор. — Бридке дитинча!

Він схопив Булдакова за комір і грубо витяг з-за парти.

— Я сам! — плаксиво ревів Булдаков і кволо пручався.

— От і йди сам! Усі чекають, а він упирається!

Булдаков зіскулився й почвалав до дверей. Тут слід зазначити, що на Олегові Прокоповичу був дуже-дуже м’ятий спортивний костюм.

— Наче в непритомності! — надміру голосно говорила Степанида Купріянівна в телефонну слухавку і від хвилювання весь час відводила її від вуха і поглядала на неї так, ніби хотіла впевнитися, що телефон не перетворився на щось інше. — Дихає ніби. Так. Так. Ні. У кінець вулиці до лісу, вона тут одна! Від зупинки — з траси і весь час прямо. Ні. Так. Зрозуміла! Чекаємо!

Тим часом у кабінет увійшов її син, так енергійно переступивши поріг, ніби всередину його заштовхнули. Саме тому Степанида Купріянівна перевела погляд на двері й чекала побачити, хто ж привів Женю. Але там нікого не було.

— Ти чого? — спитала вона і поклала слухавку.

— Олег Прокопович сказав… — пробурмотів Женя й озирнувся.

Він, очевидно, теж сподівався когось побачити.

— А де він, до речі? — пожвавилась Степанида Купріянівна. — Олеже Прокоповичу!

Вона підбігла до дверей і гукнула ще раз, але в коридорі не було нікого.

— Униз пішов, мабуть?

— Мабуть, — механічно повторив Женя.

— Ану, сядь тут. І ні до чого щоб не торкався!

І мама Булдакова вибігла, грюкнувши дверима. Женя сів на стілець біля шафи й тяжко оперся плечем на лаковану поверхню. Пригадав, як намагався розповісти матері про дядька, який тягнув його в сарай. А вона тільки відмахнулася. Мовляв, було, мабуть, за що вуха надерти! У всіх діти як діти… От і тепер йому теж не повірять. Як не повірили тоді їм з Емілем, коли вони розповідали про двійника.

Він саме перебирав у голові подробиці майбутніх оповідей (які з них варто розповісти, а яких, може, краще не згадувати), коли двері до кабінету знову відчинилися, й на порозі показався Олег Прокопович.

— Женю? — здивовано запитав він. — Ти чого тут?

У цьому місці слід зауважити, що на Олегові Прокоповичу був його брючний костюм у ялинку, який, з одного боку, був його улюбленим, а з іншого — ніколи не існував до вчорашнього вечора. Важливо також зазначити, що всі ці зміни в одязі оминули Женину увагу. Саме тому він приблизно секунду дивився на директора з роззявленим ротом, а тоді раптом підскочив і захряснув оббиті дерматином двері з табличкою «ДИРЕКТОР» так сильно, що якби Олег Прокопович нахилився хоч трохи нижче, йому точно б розквасило носа.

Може, й розквасило — Жені було не до того. Він спритно схопився за баранця замка і повернув його до упору.

— Женю! — з того боку дверей ввічливо постукали. — Женю! Ти чого? Відчини!

Але Булдаков лише перелякано задкував, не зводячи очей із дверей, ніби чекав, що їх зараз виб’ють.

— Женю! — калатали в двері. — Ти що таке коїш, паршивцю!

Але Булдаков тільки перелякано витріщався й уривчасто хекав, ніби от-от розплачеться. Аж раптом голос директора пролунав у нього просто над вухом:

— Молодець. Усе правильно зробив.

Булдаков аж дихати перестав і повільно обернувся. Просто впритул до нього стояв Олег Прокопович. У м’ятому спортивному костюмі.

— Нумо, — мовив він і грубо схопив Женю за барки — так сильно, аж дух забило. — Пора прогулятися!

Двійник різким рухом підняв заціпенілого від жаху Булдакова, розвернувся й так, наче передає пас у баскетболі, рвучко швиргонув ним об стіну.

…Пекучий холод у грудях. Відчуття падіння. Розтягнута мить видається нестерпно довгою. Женя дивиться в незворушне, мов закам’яніле, директорове обличчя, що немов схилилося над проваллям, споглядаючи, як Булдаков падає. І тільки тепер розуміє, що падає насправді вбік — ніби хтось перекинув школу, і стіна позаду стала підлогою. Удар! Він зіщулюється в очікуванні болю, але виникає враження, ніби упав у воду. В темну глибоку воду. І каменем іде на дно.

І весь його світ стає лише плямкою світла десь високо угорі.

Коли Степанида Купріянівна знову спустилася під сходи, там уже зібрався цілий гурт учителів та учнів.

— О Господи! — зітхали в натовпі.

— Просто знепритомніла, — припустив хтось.

— Біла як крейда, — співчували поруч.

— Розійдіться! — пролунав звучний голос директора школи.

Олег Прокопович у несвіжому спортивному костюмі проштовхався крізь натовп і схилився над вчителькою літератури, що лежала на підлозі, як мертва.

— Їй треба закрити очі! — впевнено заявив він і присів коло неї навпочіпки.

— Може, пульс перевірити? — несміливо припустив хтось.

— Не треба, — впевнено відповів директор і вправним рухом опустив Ользі Ігорівні повіки.

Учителі в натовпі здивовано перезирнулися. Директор тим часом випростався й підійшов до чорних металевих дверей.

— Ніхто не заходив? — суворо запитав він, відтак витяг в’язку ключів і замкнув двері.

— Швидка вже їде, — повідомила Степанида Купріянівна.

— Хай їде, — струснув головою директор і раптом заявив: — Її треба поховати!

— Кого поховати?

— Її. Що швидше, то краще. Де у вас тут ховають?

— Шок, — прошепотіли в натовпі. — У нього шок.

— Або п’яний, — припустив хтось.

— П’є останнім часом, — погодилася Степанида Купріянівна. — Сам мені казав.

Директор стрімголов кинувся в бік спортзалу. Вчителі ошелешено дивилися йому вслід.