Книга Еміля

Розділ 34

— Будьте ближче до мене! — гукнув їм Високий. — Кожен має про щось добряче пошкодувати. Але по-справжньому! Щоб аж до мурах, до сліз!

Такий Самий Високий нахилився до Емілевого вуха:

— У вас же знайдеться якийсь неприємний спогад? Щось таке, що дуже хотілося б скасувати? Щось дуже страшне чи дуже образливе, або таке сильно-сильно незручне, коли від сорому хотілося переїхати в інше місто. Було таке? Тільки щоб ви особисто цього зазнали!

— А щось дуже гірке і кривдне — підійде?

— Підійде, — зрадів Такий Самий. — І ви маєте згадати все в деталях. Щоб знову стало так само гірко. Аж до сліз!

— Я тоді не заплакав, — похитав головою Еміль. — Я губу прикусив…

— От і чудово! — зашепотів Такий Самий Високий. — От і чудово! І коли відчуєте, що знову хочеться до крові прикусити губу, — уявіть собі, як могло бути інакше. Чітко уявіть: як не було і не буде (бо виправити нічого не можна), але ж могло би бути, га? Могло б?

— Треба досягти тупого болю ось тут, — підсумував Високий і тицьнув Емілеві в центр грудей. — Ми робитимемо те саме з нашими спогадами. Завихрення виникне десь неподалік. Не смійте підходити до нього, поки не скажу.

— А як щось не вийде, можна буде спробувати ще раз?

— Ні, — відрубав велет. — А тепер починаймо.

Він задер обличчя до неба, заплющив очі, наче мовчазний жрець якогось древнього культу. Самотні сніжинки осідали йому на обличчя. Такий Самий сів просто в сніг і обхопив голову руками, ніби розв’язував у думці якесь складне рівняння. А Еміль просто дивився на сніг під ногами і згадував, як було того дня. Як розпечений вугільним пилом асфальт пік босі ступні…

…Південне сонце до дзвону розжарило нерухоме полудневе повітря.

Він відкрив кришку вугільного ящика і вискочив на гарячу, немов пательня, асфальтову доріжку. Несамохіть застрибав навшпиньках. Ступив на пучок трави, що пробився крізь тріщину, і на око проклав маршрут до рятівної тіні вишні під їхнім вікном.

Жінка в старому засмальцьованому халаті показалася у проході між ящиками і заступила собою сонце.

— Ось хто мені все вугілля по двору розтягав! — строго мовила вона.

— Там немає вугілля… — заперечив він.

— Так тому й немає! Ти диви, який розумний!

Здавалося, він досі був у її тіні. Безперервно, від того самого дня.

— Ти де такий узявся? — запитала вона. — Чий ти?

— Я мамин…

Він упізнав її. Вона жила в двоповерхівці навпроти. Хазяйка тих курей, що весь час клювали їхній аґрус, — мама так казала.

— А як маму звуть?

— Оля.

— А тебе як? — вона нахилилася, напружено вдивляючись йому в обличчя.

— Еміль.

— Ах, ось ти який, — жінка випросталася.

Вона видавалась величезною, наче водонапірна вежа. Ніби рудобока цегляна башта біля магазину перелізла зарослий бур’яном паркан і вирушила прогулятися їхнім двором.

— А де твій братик? — запитала вона якимось хитрим тоном. Ніби це було складне запитання. Ніби це була загадка, на яку ніхто не знає відповіді. Ніхто, крім неї.

— Він у лікарні.

— Це тобі мама так сказала?

У її тоні аж бриніло лукавство. Еміль іще не знав цього слова, але це не означало, що він його не чув. Так буває, коли загадують дурнувату загадку, яку неможливо відгадати, якщо не знати, в чому заковика. Так буває, коли її загадують тобі з єдиною метою — сказати цю саму відповідь.

Еміль похилив голову і стиснув зуби — ніби йому дуже боліло. У певному сенсі, так воно й було. Запах задушливого полудня просочився навіть у застигле морозне повітря далекого острова. О, якби ж усе було інакше! Будь-як, але не так! Якби він посидів у тому ящику ще трохи. Або вирвався й утік, коли ота тітка схопила його за руку. Або не сказав, як звати його маму. Навіщо він сказав, як її звати… Навіщо сказав…

— Отам! — пролунав голос Високого. — Бачите?

Він розплющив очі. Велетень неохайним рухом витер щоку і показав на якусь цятку на даху. Єдине, що впадало у вічі, — невеликий прозорий стовп дрібної, мов пудра, снігової пилюки, що світився блакиттю в променях ліхтаря.

— Холодне стає холоднішим! — вигукнув велет.

Еміль хотів спитати, що це означає, але цієї миті могутній порив вітру вдарив у лице, забиваючи дух, — сильний, наче вибухова хвиля. Крижана пудра зависла навколо них алмазною хмарою. Тонни снігу здійнялися в повітря велетенськими білими розсипами і застигли, немов закам’янілі морські хвилі.

Він устиг помітити, як темне небо спалахнуло білим, а сніг на даху і скрізь, куди сягав погляд, став чорним. Повітря обпекло обличчя задушливим, гарячим доторком. А тоді щось клацнуло, ніби луснула натягнута плівка, і він поринув у безгомінну непроглядну темряву.

…Він стоїть на даху школи. Сніг білий, як і має бути, небо — темне, майже нічне. Холодно. Так холодно, аж його трясе. Мороз щипає кінчики пальців. Десь захлинаються пси дивним, неприродним, ніби вивернутим навспак гавкотом.

Поряд із ним велетень дивиться в небо. Хто він?

«Такий самий високий», — сама собою спалахує в голові відповідь.

«Такий самий, як хто?»

«Як високий», — подумки каже Еміль, але сенс цих слів вислизає від нього. Наче вітер розмазав скульптуру із хмар…

— Як ви? — питає велетень.

— Ми? — дивується Еміль і роззирається довкола.

— Ти.

— Холодно.

І дивиться на руки. Вони почервоніли від морозу.

— Сніг досі чорний?

— Ні, — здивовано відповідає Еміль.

— Добре, — киває велетень. — Ваш мозок адаптувався.

— До чого?

— Світло рухається в інший бік. Не має значення.

— Що зі мною?

— Ми в завихренні, — повідомляє велетень. — Ви нічого не пам’ятаєте, але знаєте, що буде.

Еміль здивовано киває:

— Знаю…

І він раптом усвідомлює, що наступні хвилини, а може, й години йому відомі до дрібниць. Наприклад, точно знає, скільки вони пробудуть на даху. Не скільки хочуть чи планують пробути, а скільки будуть — як даність. І що велетень залишиться тут, а він — спуститься.

— Ви повинні дотримуватися того, що має статися, — каже велет. — Достоту. І не відхилятися.

— Навіщо? — запитує він.

— Я забув, — зізнається велетень. І раптом голосно ляскає себе по чолу: — Клятва! Згадайте клятву!

— Тримаюсь за червоне… — невпевнено промовляє Еміль.

— Ні, конкретну клятву! Ту, що ви дали мені!

Ця частина його спогадів не розпливається й не тане. Він легко знаходить у пам’яті потрібну клятву.

— Запалити Лазурове Полум’я, — киває Еміль і зовсім тихо шепоче: — КА-ЕС-ЕМ.

Щойно він це вимовляє, чіткий план дій спалахує в його мозку яскравою неоновою стрілкою — від цієї секунди і до того моменту, коли він чиркне сірником об коробку.

— Гаразд, — киває велетень, прикриваючи очі, як людина, у якої сильний головний біль. — Якщо відхилишся, просто згадай клятву.

Він обхоплює скроні.

— А ви? — запитує Еміль.

— Він ось-ось висмикне мене.

— Високий?

— Мабуть… — і раптом широко розплющує очі, наче прокинувся від кошмару. — Вихід зі спогадів там само, де і вхід! Забудеш клятву — залишишся там.

— І що це означає?

— Вже не пам’ятаю, — розсіяно промовляє велетень і бере його зап’ясток своїми величезними пальцями. — Твої пальці ще холодні?

— Ні, — здивовано каже Еміль, опускаючи погляд на руки.

— Значить, ти щойно вийшов… — він струшує головою. — Вийдеш…

— Я знаю, — погоджується Еміль. — За десять секунд.

— То йди! — раптом кричить велетень. — Іди негайно!

Еміль невпевнено ступає кілька кроків до входу на горище.

— Бігом! — кричить велетень. — Кров же закипить! Біг-о-о-о-м!

Еміль стрімко пірнає у маленьке віконце й опиняється в темному нутрі шкільного горища. «Треба поспішати», — думає він, щойно зістрибнувши вниз. Але ще за пів секунди вже не може сказати, куди саме він має поспішати. У пам’яті розмитим силуетом майорить образ усміхненого велетня. Еміль навіть не певен, зустрічав його коли-небудь чи, може, бачив по телевізору.

«Я поклявся», — згадує він, і наче хтось навів різкість у його пам’яті.

Зараз він спуститься вниз, туди, де пожежа. І якщо за кілька хвилин опинитися під сходами, то пожежа допіру почалась, а хлопці вже втекли. Він зайде в комірчину, і сірникова коробка, яку викинув, знову підскочить йому в руку, а за нею й сірник, якого він забув запалити. Еміль знає це так само точно, як люди знають, що буде, якщо пожбурити порцелянову чашку об стіну. Він знає майбутнє так, наче вже проживав його.

І навіщось має прожити зараз. Навіщо?

«Сірник! — насилу згадує він, бо спогади знову вкрилися туманом. — Я маю запалити сірник!»

А для чого?

Це коротке запитання остаточно заганяє Еміля у глухий кут. Відповідь точно десь була, він її знав, і вона важлива… Але тепер на її місці порожнеча. І ця порожнеча настільки переконлива, що на мить Емілеві здається, ніби там ніколи і не було жодної відповіді. Він на секунду насуплює брови, намагається знайти хоча б одну причину знову йти під сходи, — але не знаходить.

«Не має значення, — каже він собі. — Усе це не має значення». Опускає погляд і наштовхується на коробку макаронів у руці. «Я їх куплю, — розуміє Еміль. — Тільки потім. А зараз їх чекає мама». Думка про маму пронизує його тупою голкою й негайно відтісняє все інше в тінь свідомості. Він поспіхом спускається в люк горища. «Мамо! — стугонить у голові. — Як там мама?»

Тиша навколо якась надто в’язка. Густа. Гуготіння пожежі в підвалі, тріск старих парт, що горять, плавлення проводки і фарби на штукатурці — все це теж звучить, але аж ніяк не заглушує тишу. Звуки влипають у неї один по одному, не змішуються й не зливаються. Це дивно, але Емілеві не до того. Тупа голка тривоги чимраз болючіше встромляється в груди: як там мама? Як мама? Мамо!

Він із розбігу штовхає двері в їхню кімнату. У темряві, крім вікна і прямокутника світла на підлозі, майже нічого не розгледіти. Підбігає до ліжка. Видніється лише силует, але за тим, як рівномірно здіймаються плечі, він розуміє: мама просто спить. «Усе гаразд, — думає. — Усе гаразд!» Хочеться просто лягти поруч. Але спершу — переконатися, що все добре. Спершу треба переконатися. Й Еміль торкається її щоки.

— Мамо! Мамочко! Прокидайся!

Пальці ковзнули по жорсткому їжачку чиєїсь коротко стриженої голови.

Це не мама.