Книга Еміля

Розділ 93

Застигле вогнище — навряд чи буває щось менш природне… Еміль розглядав пелюстки плазми, ніби крізь брудне скло, — реальний світ вкрився імлою. Гаряче повітря над багаттям вигнулося брижами, мов розплавлене скло.

— А єк тепер назад? — запитав Б’юле.

І втупився поглядом у самого себе, що нерухомо лежав біля вогнища.

— Я вкусив і правильну капсулу теж. Отже, мене поверне. І я нас витягну, — пообіцяв Еміль.

— Вони обидві правильні, — пробуркотів йотун. — А ми так і залишимо? Нас…

— Без тіл дія капсул триватиме довше, — впевнено сказав Еміль. — Ходімо.

І вони подалися в той бік, де соснова діброва блякла і змішувалася з мороком.

Іти крізь пітьму довелося досить довго. Йотун щось бурмотів і тихо лаявся.

— І єк я то надибаю, коли емоції отакі! — буркнув він.

— Які?

— Незрозумілі! Я маю згадати емоції того, чиїми очима бачив спогад, щоб знайти в Пустці потрібне місце. А єк, якщо я сам не второпав, що він відчував!

— Хто?

— Та восьминіг, шляк би його трафив… Дай-но подумати… Єк це називаєтсі, коли йому її шкода?

— Співчуття?

— Щось таке. Тільки дужче. От аж болит отуто-во… — йотун тицьнув собі пальцем у груди.

— Любов? — припустив Еміль.

— Та ну, — відмахнувся йотун.

Але, ступивши кілька кроків, різко зупинився.

— Так от чого він так гинув їй допомогти! — вигукнув Б’юле. — Любов! А вона й ни здогадуваласі.

— Та хто?

— Ходімо! — і йотун рішуче попрямував у темряву. — Зараз усе побачиш!

Невдовзі попереду з’явилася пляма блакитного світла, в якій стояла самотня постать. Еміль і Б’юле підійшли й зупинилися за кілька кроків. Еміль упізнав її: жінка з маяка, в якої волосся кольору морської піни, а зіниці як риски.

— Я можу дістати його, але не можу повернути, — промовляє вона, і срібна луска на її обличчі сяє кобальтовими відблисками.

— Кульґо, потрібна монета, — відповідає низький дзюркотливий голос, і Еміль одразу згадує, кому він належить. Октоваріус. — Забереш свою монету, й воно до тебе повернеться саме.

— Або щось таке, щоб він мене не знайшов! — палко вигукує вона і виходить у сусідню кімнату.

У порожній залі з величезними вікнами кружляють стрекотливою хмарою летючі дерев’яні ящики.

— Щоб їй, отій монеті! Тут і без неї повно всього, щось обов’язково допоможе! Ти знаєш, як упіймати жукляду?

— Послухай, — лагідно каже до неї восьминіг. — Тобі не потрібні його дитячі слабкості. Тобі потрібна твоя сила.

— Якщо він не дізнається, де я…

— Він дізнається, Кульґо. Зрозумій нарешті: втекти неможливо!

— Мусить бути спосіб!

— Він існує, — киває восьминіг. — Від тирана неможливо втекти, від нього можна піти.

Вона дивиться на нього довгим, допитливим поглядом, і видно, що сенс цих слів вислизає від неї.

— Утікати — доля жертви, — каже Октоваріус, і його низький голос зачаровує. — Тобі давно пора згадати, хто ти насправді!

— Я — та, що втомилася.

— Колись у всьому океані не було тобі рівні! І більше ти не тікатимеш! Ти підеш від нього! А як спробує зупинити — утнеш таке, що навіть бажання тебе повертати зникне у нього назавжди!

Кульґа мовчить, але на її обличчі можна прочитати, яка палка суперечка точиться десь за смарагдовими очима з чоловічками, схожими на риски.

— Ходи, — йотун тягне Еміля за руку, і вони входять у якісь двері. — Побачиш, що було далі.

А далі було ціле море трави — воно простягалося від дверей аж до обрію. Смарагдове поле під фіолетовим небом. Лінія небокраю розмазана сірою аквареллю — то злива, що рине стіною. Б’юле щойно був поруч — і ось він уже вдалині, сміється, тримаючи за руку дуже високу дівчину — він їй хіба що до пояса.

— Ади! — захоплено кричить велетка. — Оно вже паде дощ!

«Це спогад», — з жахом розуміє Еміль і стрілою зривається з місця.

— Спогад! — кричить він йотунові. — Це твій спогад! Припини!

Висока трава хапає його за литки. Він підіймає коліна, мов коник, але вже на півдорозі розуміє: не встигне. Туга, мов напнута жила, блискавка здувається на почорнілому небі й проривається донизу нервовою, судомною цівкою. Ті двоє зникають у короткому блакитному спалаху, і в Еміля закладає вуха від розгонистого, заливчастого ляску.

— Не згадуй! Б’юле, не згадуй!

— Льода… — шепоче той. — Вона називаласі Льода…

Еміль намагається не дивитися на тіло, що й досі димить. «Вихід там, де вхід», — чомусь згадує він слова Такого Самого Високого. Скільки їм назад до дверей? Він озирається й майже не дивується, що ніяких дверей і близько немає. Немає взагалі нічого — тільки трава і небо.

«Треба знайти, — гарячково думає Еміль. — Будь-які двері!»

Він не надто добре знає, як усе це діє в Пустці, але його пожадливого, спраглого погляду достатньо: двері знаходяться. Вони там, де він уявляв — лежать просто серед трави. Де ще їм було опинитися посеред рівної, як стіл, луки!

Еміль ухопив Б’юле за плече. Той тремтів від ридань і, здається, навіть не помітив, але підкорився — безвольно, як буває з тими, хто втратив від горя саму здатність чогось бажати. Хлопчик ривком відчинив двері. На мить злякався, що під ними виявиться просто земля, й ще встиг подумати, що вже сама по собі ця гадка може все звести на пси. Але під дверима круто закручувалися кудись у темряву гвинтові сходи. Еміль полегшено зітхнув і ледь не штовхнув йотуна на східці.

— Де ми? — спитав той лише тоді, коли прямокутник неба над ними став схожий на білу цятку.

— Гадки не маю, я придумав тільки сходи. Якщо отямився, веди ти.

— Гаразд… Я спробую знайти момент, коли вона викрала тую монету, а він одібрав.

— Я бачив.

— Бачив?

— У Годину Сновид. І як вона тікала, а він нацькував на неї піщаних вовків.

— Ну, звісно… — покивав головою йотун. — А те, що сталося по тому, коли вона спромоглася піти? І як повернулася?

Еміль похитав головою, і йотун одразу мовчки пішов уперед. За кілька сходинок перед ними рипнули завіси на нових дверях. Світло, що вирвалося їм назустріч, було золотим.

Жовте море до обрію й бархани — поснулі піщані хвилі. Еміль усвідомив, що крокує гарячим піском, майже біжить, і не пам’ятає, як переступав поріг.

— Це Хенті-Менті, — голос Б’юле озвався просто в його голові. — Його спогад.

Перше, що намагається зробити Еміль, — покрутити головою, щоб зрозуміти, де йотун. І не може — тіло не слухається. Кілька секунд марних зусиль ледь не розпалили в його серці паніку, й аж потім він здогадався: зараз Хенті-Менті то і є він.

І відчув, як язик облизав вузьку лисячу морду.

Лисицеголовий озирнувся туди, де серед барханів висушеною кісткою стремів у небо вибілений сонцем кам’яний маяк. Від його дверей вели три низки слідів. Великі, схожі на людські, але прокладені рівнесеньким лисячим ланцюжком, менші — звичайні людські, і — дитячі.

— Кульґо! — злостиво гукнув лис.

Вона була не так уже й далеко: на схилі найближчої дюни палючий вітер розвівав її сукню. Зачувши його, вона обернулася й стала між лисом і сином. Її живіт гордо випинався набубнявілою брунькою нового життя.

Хенті сповільнив крок. Він намагався роздивитися вираз її очей, а коли роздивився, — обережно пригнув голову і став обходити її широким колом, наче акула.

— Чого ти хочеш? — запитав він.

— Від тебе — нічого. Я йду.

Її луска блищала на сонці, як полірована сталь. В її поставі вчувався зовсім не страх і навіть не відчайдушна готовність до битви. Це була чиста спокійна сила.

— Я все одно знайду, ти ж знаєш! — вигукнув лис.

— Ти вже знайшов, — відказала Кульґа й гордо підняла підборіддя. — Ось я. Що далі?

Хенті ощирився, й четверо піщаних вовків вмить вибралися з піску по обидва боки від нього.

— Не змушуй мене завдавати тобі болю!

— Обережно, — попередила вона. — Я згадала, хто я.

— І хто ж? — виклично запитав Хенті.

— Ти теж забув, — із розумінням проказала Кульґа.

Лис блазнювато почухав лоба, вдаючи, що замислився:

— Дай-но подумати… Щось пов’язане з морем? Сирена? Морська корова?

— Я нагадаю, — промовила Кульґа.

І враз над ними раптово зблякло полудневе сонце — в небі над пустелею нізвідки стрімко збиралися хмари.

— Не кажи, не кажи, я сам! — грайливо вигукнув Хенті. — Сама худа, як креветка, руки — мов дохлі кальмари… Ти — медуза? Хора сестра кракена?

Вона дивилася на нього з терплячим спокоєм. Небо геть почорніло. Хенті силкувався не дивитися вгору — не хотів, щоб вона помітила його острах, що заворушився в грудях незграбним пазуристим звірятком.

— Піски — то моя стихія! — вигукнув він. — Не твоя!

— Ненадовго, — пообіцяла вона.

Великі краплі дощу одна за одною почали розбиватися об гарячий пісок, і за мить небо прорвалося суцільним потоком води.

— Восьминіг! — вигукнув Хенті крізь шум зливи. — Точно! У тебе ж очі восьминога!

— У мене очі моєї мами, — заперечила Кульґа.

Його вовки вже підкралися до неї ззаду.

— Що? — перепитав Хенті-Менті, щоб виграти час для своїх псів. — Я не чую!

— У мене! Очі! Моєї! Мами!!!

Її лютий вигук був схожий на грім. На останньому слові вона ляснула руками над головою й сама перетворилася на велетенський стовп води. Такий здоровезний, що навіть маяк поруч із ним видавався малою хижкою. Одну безконечну секунду водяний стовп височів над пустелею гордою вежею, ніби кидав виклик самим богам, а потім стрімко увійшов у пісок могутнім водоспадом. Вовків навіть не змило — їх розбризкало, мов дитячі пасочки, що стали на шляху тропічної бурі. Пустеля зарухалася, заворушилася, закрутилася густою піщаною лемішкою. І тільки крихітний острівець залишався нерухомим, як скеля серед моря, — той, де стояв її син.

Дюни здійнялися хвилями. Піщана мішанка обрушилася на нещасного лиса, й Емілю, що дивився його очима, нестерпно закортіло заплющитися.

Удар пустельної хвилі оглушив, завертів, відкинув убік, мов тріску. Він відчайдушно борсався і прагнув вибратися, але піщане море було в’язке, мов трясовина. Мокрий пісок набився в рота і змушував Хенті харчати і хрипіти. Лис вищирився й щосили намагався просто дихати, але піщана бовтанка вже закручувала його у вир.

Еміль відчував, як звіроголовий спробував перетворитися на пісок, але не зміг, бо був надто мокрий. Зооморфне тіло загрожувало стати для нього посмертним саркофагом. Як колись личина пантери — для його батька… І раптом — усе скінчилося.

Пустеля завмерла. Дощ милостиво обмивав лисові морду, що ледь стирчала з піску. Хенті розплющив очі.

Кульґа схилилася над ним низько-низько, ніби хотіла поцілувати.

— Я Донька Океану, Штормова Хвиля, Дев’ятий Вал, — проказала вона. — Згадав?

І провела долонями по своєму обличчю, ніби вмилася дощем. Наступної миті не стало ані луски, ані білого волосся, що витанцьовувало: на Хенті-Менті дивилося чуже лице вродливої смертної жінки. Еміль закричав би, якби міг, але й досі був бранцем чужого спогаду: над ним, посеред розмоклих барханів, схилилася його мама.

Узявши малого Левчика за руку, вона спокійно рушила геть, покинувши звіроголового тирана борсатися в мокрому піску.

…Еміль бачив усе, що бачив Б’юле під час їхньої довгої мандрівки з Третім. Бачив, як Кульґа поверталася тією самою пустелю з Левком на руках. І як благала Хенті-Менті, недостойного жодного з її прохань, і як дала обітницю, що змусила саме небо здригнутися від несправедливості.

Він бачив, як валаркоси підхопили його брата, що падав із високого до небес ясена, й обережно опустили на землю. І як велетні дбайливо підтримували його під руки, бо ходити сам Левчик уже не міг. Він чув їхні запитання, в кожному з яких було подвійне дно, і як той відповідав — просто і щиро, не замислюючись ні на мить. І те єдине слово, яким його брат змалював найчарівніше, найзаповітніше, найправдивіше з бажань. І як кричала Кульґа і звивалася в лапах валаркосів, ніби, впавши на землю, вона змогла би скасувати те, що вже сталося.

Не побачив він тільки того, що ж виконали Криниці для брата. Ніби хтось вирізав сцену з фільму.

— Стій! — вигукнув Еміль, щойно Б’юле опинився поруч у темряві. — Що було далі? Що вони здійснили насправді?

— Побачиш, — туманно відповів Б’юле. — Ади!

І він побачив, як Тлумачі витягують із мами по крихті все, що тільки може причаїтися в темних закутках серця — страх, картання, біль… І як зрештою не залишили від маминого бажання навіть тіні: перекрутили, скалічили, вивернули. А те, що лишилося після того, як велетні тричі просіяли її слова через сито мізерності, ницості й заздрощів, Криниці й виконали.

Те, що лишилося, — було забуттям. Кульґа, Дев’ята Донька Еґіра, забула геть усе. У цьому й полягала зла, збочена іронія Тлумачів при Криницях.

Еміль бачив, як скаженів нещасний Хенті, що не встиг натішитися з обітниці, яку зумів витягнути з неї, а та вже забула й обітницю, й навіть його. О, як він кричав! Вимагав! Погрожував! Він навіть благав її. Але, звісно, та, що забула саму себе, не пам’ятала якихось там клятв. Імір Споконвічний, вона навіть не пам’ятала, чому її очі мокрі від сліз! Чому груди палить зсередини нещодавніми риданнями і коли це вона встигла зірвати голос — вона не пам’ятала нічогісінько!

Він бачив, як завищав котячим фальцетом звіроголовий в останній спробі достукатися до неї:

— Де твій син?! Куди подівся твій старший син?!

І як вона відповіла — відчужено, без краплі емоцій:

— Лейкоз. Двадцяте березня, вісімдесят четвертого.

Як він кинувся до кімнати й повернувся з «Дев’ятисвітнім календарем». Як нервово гортав його, поки вона підіймалася сходами. Як волав їй услід:

— Це сьогодні! Дуриндо, у твоєму світі — це сьогодні!

І як наостанок прикликав своїх облізлих піщаних псів. А вона навіть не озирнулася — всі вони захлинулися морською водою, що ринула з піщаних пащек.

А він іще довго корчився на підлозі й судомно блював на розшитий візерунками килим потоками дрібної живої рибки, поки вона простувала пустелею, з якої і прийшла.

— А далі? — запитав Еміль.

Темрява навколо була цілковита, й тільки хлопчик та йотун якимось дивом лишалися видимими, хоч химерне світло не мало жодного джерела.

— Усе, — розвів руками йотун. — Відтогди вона ни полишала свого світу і більше ни споминала ’го. Щоправда, лишивсі тут ще один спогад…

— А брат? — не дослухав Еміль. — Що сталося з моїм братом?

— Занапастила вона єго, хіба ни зрозуміло…

— Як саме? Що виконали Криниці?

— Він ни показав мені, ясно? — набурмосився йотун.

— Хто — він?

— Третій… Єка різниця! Він казав, тобі ліпше ни знати.

— Б’юле, — серйозно промовив Еміль. — Якщо не скажеш, що з моїм братом, я тебе тут покину.

— Ти ни посмієш! — обурено заявив йотун. — Він чітко сказав: то буде вбивство!

І сам собі затулив рота. Минула секунда чи дві, поки Еміль збагнув. А як збагнув — відсахнувся, наче йому в обличчя роззявив смердючу пащу скажений пес.

— То ось що ти замислив! Підміна капсули — зрада, а покинути мене в Пустці — вбивство! І ось дві третини Темної Путі буде пройдено, так? Залишиться тільки знайти, ким пожертвувати! Але з цим у тебе якраз проблем не виникне!

— Ни в тім річ! Ти скоїш щось лихе для Дев’ятьох Світів. Погубиш їх, ясно?

— Я вірив тобі!

— Він сказав, я є у «Віщуванні», — гаряче вигукнув Б’юле. — Мене веде любов, і я зможу тебе зупинити!

— Яка різниця, що є у «Віщуванні», яке написав невідомо хто і невідомо навіщо! Ти збирався кинути мене помирати! Який же ти бридкий, гидезний, паскудний…

— А ти — риглі тюленячі, ясно?! — натхненно підхопив Б’юле. — Козячі тельбухи в рівчаку три тижні валялисі, в них хробаки завелисі — і вийшов ти! Баняки після весільє мили, помиї вихлюпнули, отой весь лой на сонці засох — Емільчик зробивсі! Пес навесні весь поліз, його діти скубали-скубали…

Але Еміль його вже не чув. Він біг крізь морок, і біль у грудях був такий сильний, що не лишалося місця жоднісінькій думці. Коли перед ним зненацька виникло згасле вогнище, він згадав про Б’юле — та було запізно: світ набув барв. Він повернувся.

Еміль із жахом витріщився на скулене нерухоме тіло йотуна біля погаслої ватри. Мартин залопотів крильми, вигукуючи привітне «Свої», та Еміль нічого навколо не бачив. Його губи самі собою повторювали те саме слово:

— Убивство… Убивство… Убивство…