Книга Еміля

Розділ 72

…Хтось раптово смикає Еміля за комір — він падає, і враз усе поринає в темряву. Тільки за розбитим вікном крізь похмуру ніч проглядає сірою плямою закутаний у хмари місяць.

— Біда! Біда! — несамовито верещить мартин. — Чужий! Чужий!

Останнє, що він пам’ятає: перекинуті чашки, вишиті серветки, сухі квіти, які плинуть і перевертаються в повітрі, мовби час уповільнився в сотні разів. І як напнулися на вікні палаючі фіранки. І ще скалки — безліч тоненьких, мов голки, скалок. Еміль підхоплюється на ноги й рефлекторно торкається подряпаної щоки. Шкіра така гаряча, ніби в нього лихоманка…

Аврора сидить нерухома, мов статуя. Він кидається до неї й перекидає на підлогу разом зі стільцем. «Щоб висмикнути із завихрення!» — думає він і сам дивується з цієї думки. Примарні спогади про нестерпний біль у руці й дивне чаювання задом наперед видаються лише сном.

У повітрі ядуче смердить смаленим, але він цього не помічає. Як не помічає кремезного, лисого, як бубон, дядька, що стоїть у нього за спиною. З довбешки голомозого здіймається чи то дим, чи то пара. Не бачить Еміль і того, як чолов’яга кладе руку на пусті піхви в себе на поясі, як розгублено зиркає на них, ніби вперше бачить, як тихесенько дріботить геть і як не наважується повернутися до них спиною аж до самісіньких дверей.

Аврорині вії раптом затремтіли, й вона нарешті розплющила очі.

— Висмикнули? — лежачи на підлозі, запитала вона і розгублено закліпала. — Нас висмикнули?

— Мабуть, — невпевнено відгукнувся Еміль.

Він стояв посеред кухні, встромивши руки в кишені, й розгублено вертів головою — так, ніби щось напружено пригадував чи шукав. Аж раптом скрикнув:

— Сірники! Де мої сірники?

І, мов та ящірка, кинувся грудьми на темні дошки підлоги. Зрештою помітив коробку аж біля самої стіни. Полегшено зітхнув.

— Що? — запитала Аврора. — Що там твої сір-ни-ки?

— Нічого, — сказав Еміль. — Знайшов. Мені терміново треба додому.

…Підняти з першого разу не вдалося. Часовивернуту сірникову коробку і далі потрібно було класти, коли хочеш взяти, і навпаки. Але якесь дивне передчуття заважало зосередитися. Еміль ніби чогось боявся, але й сам не розумів, чого саме. Наче з сірниками було щось не так. Він мав би згадати, що саме, але схожі на сон спогади вже геть розтанули.

— Усе добре, — шепотів він собі. — Усе вдасться.

— Допоможи мені! — раптом закричала русалка. — Ентропія й далі палає!

Він обернувся й побачив, як Аврора підкидає дрова в оскаженілий камін, ніби полум’я, що ревіло, як реактивний двигун, горіло недостатньо сильно.

— Зараз.

І знову, як тоді уперше на горищі, уявив собі, ніби кладе коробку і відпускає її шорсткі боки…

— Що ти там робиш?! — зіпнула до нього русалка й швиргонула у вогнище стілець.

— Не заважай!

Треба було перестати думати. Перестати зважати на дурнуваті передчуття. Просто покласти коробку, що і так лежала, — він робив це сотні разів.

— Це через завихрення! — гукнула Аврора. — Гаряче стає гарячішим, холодне — холоднішим! Швидше!

Вона зірвала зі стіни гасову лампу, розкрутила корпус і вихлюпнула пальне у вогонь. Воно спалахнуло помаранчево-синіми язиками, і неймовірним чином полум’я трохи вщухло. Не згасло, звісно, але вгамувалося й знову обернулось із шаленого і пекельного на звичайний собі вогонь у добряче розпаленому каміні.

Еміль не помічав нічого навколо. Йому насилу вдалося вгамувати нервовий гопак власних думок. Він зібрався для нової спроби — і таки в уяві поклав кляту коробочку. Цього разу він не забув жодної деталі, й кутасті картонні боки вмить опинилися в його долоні.

— Думав, розучився! — радісно промовив він і всміхнувся.

Русалка щойно вихлюпнула в камін вміст іще двох ламп. Полум’я нарешті перестало гудіти й лиш лагідно потріскувало ніжками стільців.

— Думала, ти оглух! — у тон йому відказала Аврора. — Усе могло згоріти до Сетхової бабці!

Еміль її майже не почув, бо знову поринув у себе, щоб закрити коробку швидким порухом пальця (а насправді — відкрити)… Аж раптом завмер, ніби скам’янів.

Голос Аврори перетворювався на далеке цвірінькання. У голові запаморочилося, аж довелося опертися на стіну, бо підлога раптом стала дибки. Ось звідки було те передчуття — він уже бачив це в завихренні, просто забув. На Емілеве обличчя лягла тужлива тінь.

— Як же це…

— Що? — Аврора вже давно стояла поруч і зазирала йому через плече. — Що там таке?

— Вони знову цілі, — ледь не плачучи мовив Еміль.

— Твої лучини? Хіба ж це погано?

Замість відповіді він витягає сірника і чиркає ним. Ще раз, і ще, і ще. Жодної іскри. І тільки сірчана голівка тепер укрита блідим шаром криги.

— Я більше не можу повернутися, — каже він і жбурляє нікчемну коробку об стіну. — Я застряг тут… Застряг по-справжньому!