Книга Еміля

Розділ 64

Вона хлюпнулася на підлогу й відчула приємну шорсткість дерев’яних дощок. Ввібрала незнайомі запахи. Пил. Багато пилу. Тут давно ніхто не живе. І все ж хтось покликав її. Хтось вийняв корок і покликав!

Русалка набула форми, й тієї ж миті очі вкололо яскраве сонячне світло. Прислухалася. Тихо. Десь за стіною б’ються два серця. Одне, вочевидь, пташине — це метушливе дріботіння вона чує по сто разів на день. А друге? Вона замислено вслухається. Так б’ються серця в каккарі, але це якесь надто мале і надто квапливе.

— Побачимо, — прошепотіла русалка сама собі й змінила форму.

Самі вони звуть себе «людьми», а їхнє слово «людяний» означає «добрий». Але найбільше на світі люди бояться інших людей. Надто — несхожих на них. Дивно, але бояться хворих або просто тих, кому зле. Одне слово, банші, яка мучить її ночами, на вигляд, як усе це разом: ось чому русалка копіює її зовнішність. Вона напускає імлу, видає протяжний русалячий поклик і чекає.

Дитиня! Ось чому серце стукотіло так швидко! Спершу вона злякалася, що він одразу збожеволіє, але хлопчик виявився витривалим. Й однак потрібно було нагнати ляку так, щоб він перестав опиратися.

Усі знають, що коли смертний покликав русалку і не збожеволів від жаху, він має право поставити будь-яке запитання — й русалка відповість. Але будь-яке запитання її не влаштовувало. Задум був простий: якщо смертного як годиться настрашити, то можна змусити його виказати ім’я. А вже тоді він запитає не будь-що, а те, що потрібно. Потрібно їй.

Русалці завжди було цікаво, як воно діє. Як запитання смертних змушують русалок говорити? Чому ті відповіді завжди правильні? Звідки вона знатиме, що саме відповідати? І найголовніше — чи зможе збрехати?

Він захищав свого ручного птаха, кричав на неї і плакав з переляку, поки вона повзала по стелі. А вона знай дивилася на нього, бідолашного, і думала, що важко знайти істоту, примітивнішу за людину. Та однак їх шкода. Навіть коли в них заростають очі, а з рис обличчя залишається лише крихітний отвір на місці рота — навіть тоді.

Це болісне протиріччя часто мучило русалку і змушувало годинами поспіль стояти в заставленому акваріумами цеху закваски — спостерігати за каккарі на останній стадії перетворення на плід. Вони мляво тицялися губами в скло і злизували зі стінок залишки корму. Скло розплющувало губи, і їхні роти ставали схожі на кумедні присоски. Це трохи звеселяло русалку.

«Вони бачать сни, і їм це подобається, — пояснювала мама. — От чому в них заростають очі. Вони їм більше не потрібні!»

«А якщо їм іноді хочеться дивитися сни, а іноді — просто очима?»

«Їм нічого не хочеться, серденько, можеш мені повірити».

«А що, як дати їм думкорість, — можна в них самих запитати?»

«Не смій нічого кидати в акваріум! — стривожилась мама. — А втім, вони однак дуже дурні. Хоч трохи й подібні до нас».

Якщо клацнути нігтем по стінці акваріума, каккарі відчував вібрацію, налякано відлипав від скла і починав борсатися. Це змушувало його молюска хвилюватися й міняти колір. І тоді весь акваріум світився й переливався, і здавалося, що каккарі танцює на підводній вечірці. «Танці!» — вигукувала русалка, коли була в доброму гуморі, підтанцьовувала і намагалася потрапити в такт рухам каккарі, ніби їх і справді об’єднувала нечутна музика.

Коли була в поганому — це видовище завдавало їй болю.

«Після злиття молюск дихає під водою замість каккарі, — розповідав їй старший наглядач цеху. — А каккарі ділиться з ним поживними речовинами». Але одного дня молюск відліплювався від живота господаря, а каккарі згортався калачиком на дні акваріума. І дорослі русалки забирали його в цех ферментації.

«Їм не боляче, — вмовляв наглядач, витираючи їй сльози. — Поглянь, оно вже нових привезли!»

Тільки це не зараджувало.

…Дитиня каккарі, якого вона знайшла на маяку, було дурне, але миле. Воно кумедно лякалося, навіть коли вона скинула личину банші. Й ані слова не розуміло. Русалка пропонувала йому думкорості, але воно відмовилося. І хоч як було шкода, але довелося вливати йому спори силоміць. Воно злякалося, почало захлинатися, й русалці було його шкода ще дужче, але зупинятися було не можна.

Аби ж воно тільки не втопилося! Аби ж не втопилося…