Книга Еміля

Розділ 92

Вони майже наздогнали — Еміль розумів це з того, як тріщать гілки у нього за спиною. І тоді намірився зробити те, чого не зміг на дорозі: заніс меча, умовляючи себе не заплющити очей від страху. Але далекий моторошний русалчин вереск зупинив переслідувачів за лічені кроки до них, і вони побігли назад, так і не побачивши ні Еміля, ні Б’юле, обличчя якого взялось пурпуровими плямами.

— Поки шо жива, — з дрібкою подиву зауважив йотун крізь надривне, як гавкіт, сапання.

Еміль нічого не відповів. На його обличчі лежала тінь — така сама густа, як буває на дні крутоярів у найглухіших куточках лісу. І тільки дужче притиснув до себе мартина.

Решту шляху йшли мовчки. Вузька, всипана хвоєю стежка, яку, вочевидь, проклали лісоруби, вилася крутими схилами, здіймалася на хребти і зникала в долинах. Еміль знай думав про те, що вони от-от вийдуть до того самого озера, де на гілках сидітимуть ті, хто справедливо воздасть їм за Аврору.

— Зупинімосі тут… — чи то спитав, чи попросив Б’юле, коли на мальовничому схилі, залитому вечірньою вохрою, вони вийшли до широкого гомінкого струмка. — Їдла на сьогодні старчит, воду осьо знайшли, а ніг вже гет ни чую…

— Як хочеш, — важко зітхнув Еміль і опустив на землю мартина.

— Змучивсі? — співчутливо запитав Б’юле.

— Я зрадив Аврору, — з болем у голосі мовив Еміль.

— Виходить, ми обидва зрадили? — спитав йотун якимсь дивним тоном.

Наче він сподівався почути «так».

— Ні, — похитав головою Еміль. — Ти кинув мені меча. Я нічого не вдіяв.

— Ага… М-м-м-м… Піду хмизу назбираю. Доків сонечко.

Б’юле почовгав угору схилом, ступаючи по обгорнутих мохом коренях, ніби по східцях. Еміль важко опустився на землю там, де стояв. Запхнув руку під сорочку, намацуючи омертвілу шкіру, але не відчув власного дотику.

«Ти казала, все буде добре, — подумки звернувся він до Аврори. — А я… Я все зіпсував».

«Ти просто злякався!» — відповів він собі.

І сам же безжально заперечив:

«Тоді виходить, не просто зрадив, а боягузливо! Так навіть гірше».

Але в голові рефреном стугоніло те саме: «зрадити, щоби знайти шлях», «зрадити, щоб знайти…»

Йотун давно зник між деревами, і невдовзі навіть його сапання заглушили пташиний гук і спокійний шум сосон, а він знай дивився в одну точку, і думки його давно вже блукали десь далеко за межами подій цього божевільного дня.

Якщо померлий брат ніколи йому не дзвонив, то за межі рідного світу його, напевно, випхав саме Гастропод. Це ж він під личиною директора запевняв його, що тільки так можна врятувати маму. Й Еміль уже знає від Третього, що саме Гастропод і замірився на маму, бо навіщось хоче затягти її в Пустку. Хоч би хто він був, отой лосось, що пливе проти течії…

Еміль посидів кілька секунд, намагаючись це усвідомити. А потім подумав: а що, як Третій брехав? Бо таке цілком може бути: Третій не дуже скидається на найліпшого друга і лишив був його на поталу крабам-людожерам. А з іншого боку, якби не Третій, він не попросив би у Високих отих трьох капсул, і краби вже давно б його зжерли…

Еміль стомлено заплющив очі, бо геть уже не розумів, кому варто довіряти, а кому ні. І чи варто взагалі комусь довіряти, якщо виходить, що навіть йому самому не можна, адже сьогодні він зрадив подругу… І що ж тоді? Він вирушив у цей шлях, щоб учинити краще, а тепер має докласти неймовірних зусиль, щоб повернути бодай те, як було, і не занапастити ані маму, ані себе. Навіть не так. Або маму, або себе! Бо ж бажання одне, а він примудрився поставити на кін і власне життя, і її…

— Добрий вечір, — раптово пролунало позаду, і від несподіванки він сіпнувся.

— Чужий! — сполошився мартин.

Еміль рвучко озирнувся. Нікого.

— Я тут, — підказав голос, і по стовбуру найближчого дерева сповзло щось, схоже на здоровенний згусток чорної смоли.

Опинившись на землі, смоляний кавалок раптом витягнувся у високу, звужену догори постать, що нагадувала здоровезного шахового слона.

— Ви Гастропод? — припустив Еміль.

— Споконвічний, — поправило створіння. — Усі забувають це слово. У нас лише кілька хвилин. Хотілося б одразу до справи.

— І ви не будете перетворюватися на директора? — запитав Еміль без особливої цікавості. — Чи на кого там іще ви можете…

— Якраз от «іще» і не можу, — заперечив Гастропод. — Не навчився.

— Бо живете проти течії, — згадав Еміль.

— Твоє минуле — моє майбутнє, — підсумував Гастропод. — І от навіщо я тут. Усі ті рази, коли ми вже зустрічалися… Точніше, я зустрічав тебе, а ти — ще ні… Так от, оті мої спогади — вивітрюються. Знаєш, що це означає?

— Хтось змінює ваше минуле.

— І твоє майбутнє! Отже, гадаю, у найближчі кілька годин ти помреш.

— Через це? — Еміль задер одяг, демонструючи ліловий синець.

— Ні. Тебе вб’є йотун на ім’я Білейпт. І я б дуже хотів, щоб ти цього уникнув.

— Уб’є? — витріщився Еміль. — За що?

— Я не знайшов цього в його спогадах…

Тут Гастропод замислено виплюнув із вертикального рота сонячно-жовте драже.

— Перепрошую, — знічено пробурмотів він. — Насправді я їх не випльовую.

— Ви їх ковтаєте, — погодився Еміль.

— Я так розвертаюсь, — зніяковіло пояснив слимак. — У часі. Щоб ми могли розмовляти.

— Навіщо ви відправили мене в цю подорож? І чого вам треба від моєї мами?

— Я хочу добра вам обом, і тому вислухай мене, доки є час. Тиждень тому… Для тебе — «за тиждень до того»… Я зустрів йотуна з одним із Тлумачів. І не просто зустрів, а саме там, де мав зустріти тебе.

— Навіщо вам зустрічати мене?

— Як я щойно сказав, мені не байдуже, чим завершиться твоя вандрівка. А після тієї зустрічі відразу почалося вивітрювання. Отже, нова ниточка долі вкорінилася.

— Це все Б’юле? — уточнив Еміль.

— Поза всякими сумнівами! Я зміг пробратись у його сни і вже звідти знайшов шлях до кількох спогадів.

— Ви вмієте знаходити спогади?

— Я володар спогадів, якщо ти не знав! Тільки часу було замало. Ось чому я зміг знайти лише два уривочки — ті, що мучили його найдужче.

— І що ж там було?

Тепер Емілеві й справді зробилося цікаво.

— В одному з них він підмінює твою капсулу рішату-рішту на іншу речовину. Рішату-масу — витвір іще перших дослідів. Вона теж відпроваджувала у світ спогадів, але, на жаль, одного компонента бракувало, тому назад — не повертала. Гадки не маю, де він розжився цією штукою. Та якщо розкусиш таку капсулу замість своєї — загинеш!

Еміль негайно запхнув руку в кишеню брюк і витяг довгасту, немов ягода жимолості, капсулу кольору індиго.

— Це вона? Чи це нормальна?

— У тім-то й річ: я не знаю, наскільки давній спогад ти бачив. І якщо ти колись знімаєш ці штани…

— Звісно, знімаю! — обурився Еміль. — Я завжди знімаю одяг на ніч, і потім, іноді ж треба купатися…

— …то це могло вже статися! Або — ще тільки станеться.

— То краще викинути?

— Якби все було так просто! А що, як твоя капсула вже в нього? І якщо він розкусить її, поки триматиме тебе за руку, — то потягне за край вас обох. А там покине тебе і повернеться сам.

— Але навіщо йому це?

— Це якось пов’язано з твоєю мамою. У другому спогаді йотуна він обіцяє показати тобі в Пустці, що саме вона забула. Він явно грає в чиюсь гру, от чому найнадійніше — вбити його першим!

— Я вже точно нікого не вбиватиму.

— Хто знає, хто знає… — загадково пробурмотів Гастропод і виплюнув друге драже.

— Звідки йому взагалі відомо, що моя мама щось забула?

— Нічого йому не відомо! Це брехня, щоб змусити тебе розкусити капсулу. Вигадка! Пастка! Він говоритиме, що на власні очі бачив, як вона вела до Криниць твого брата — що, звісно ж, неправда!

— То вона таки водила… — Еміль спохмурнів.

— Кажу ж, це приманка!

— Щоб придумати таку приманку, треба знати про мою маму більше, ніж знаю я, — замислено промовив Еміль.

— Не смій, — застеріг Гастропод, наче прочитав його думки. — Що тобі важливіше — знання чи життя?

— Я маю нагадати мамі, хто вона.

— От якраз їй краще ніколи і не знати…

— Ви вже казали, — перебив Еміль. — Ще там, у школі. Тільки я не згоден.

— Правда — не завжди найкраща відповідь!

— Зате брехня — завжди найгірша.

Гастропод помовчав.

— Якщо погодишся піти в Пустку, то загинеш! — нарешті промовив він.

— Я щось придумаю, — й Еміль сховав капсулу кольору індиго назад у кишеню. — Дякую, що попередили.

— Я зробив це для себе, — просичав Гастропод. — Як тобі така правда?

— Досить чесно, — розвів руками Еміль. — До речі, маю питання. Той дзвінок телефоном… Насправді то були ви? Чи — будете…

Тріснула гілка, й Еміль мимоволі озирнувся. То був Б’юле, по самісіньку маківку навантажений хмизом. Нічого дивного, що, коли Еміль знову поглянув на Гастропода, той уже щез.

Вогнище затишно потріскувало, обдаючи їхні обличчя теплом. Еміль згадав першу зустріч із Третім у Пустці. А потім ту, де велетень злився і кричав, умовляючи піти з ним. Цікаво, як почне цю розмову Б’юле? Стане незграбно підходити здалеку? Просто запропонує прогулятися за край? І взагалі — чи встиг він підмінити капсулу?

Аж тут Б’юле й каже:

— Моя мама була біля тих Криниць.

— Твоя мама?! — здивовано перепитав Еміль і відразу геть забув, чого насправді чекав від Б’юле. — І що вона загадала?

— Видко, ото й загадала: аби мене бамбурила блискавка кожнісінького разу, доки я гет від того ни здурію.

— Навіщо таке бажати? — вирячив очі Еміль.

— Щоб бажати, треба клепку мати хоч трохи, а вона оце… Казала б, єк є! Ні, каже, найсяйливіший на світі щоб був! Ще й кому! Ті троє й нормальні слова сторч головою поставлят… А я думаю, за що воно мені таке! А то матуся рідна… «Сяйливий у Бурі»…

Останні слова він промовив із такою гіркотою, що Емілеві стало його щиро шкода.

— Моя мама теж там була… Тільки я не знаю, що сталося.

Б’юле мовчки похитав головою, ніби й далі занурений у власні думки. Аж раптом каже:

— Я знаю. І про неї, і про те, ким була, і що сі стало з братом.

Еміль аж закляк від таких слів. Мовчав, поки йотун сам не звів на нього очі.

— Я видів її спогади, — зізнався Б’юле. — У Пустці.

— І що ж у них? — обережно запитав Еміль

— Той день, коли твоя мама забула, хто вона є.

— То розкажи мені!

— Ти ни повіриш, — мотнув головою йотун. — І навіть розсердишсі. А в тебе мій меч…

Еміль мимоволі зиркнув на дерев’яного меча, що лежав поруч на його полотняній торбі. Іншим разом він, безперечно, простягнув би його Б’юле. Але тут згадалися слова Гастропода, і вся ця розмова, що повернула в такий несподіваний бік, раптом почала видаватися вкрай підозрілою. Й Еміль удав, ніби не зрозумів натяку, а лише пересмикнув плечима:

— Скажи хоч щось.

— А от і ні, — відмахнувся йотун. — Але є в мене одна штукенція…

І витяг звідкілясь довгасту капсулу кольору індиго.

— Що це? — спитав Еміль і сам злякався, як фальшиво це прозвучало.

Та, здається, Б’юле був надто захоплений власною брехнею, щоб це зауважити.

— Рішату… Якось там… Розкусюєш — і на певний час опиняєшсі в Межисвітній Пустці. Там спогади дивлятсі. І якщо колись бачив чужі, — вони вже єк твої. А отже, я можу показати тобі мамині. Але капсюла тільки одна.

І Б’юле з надією звів брови, явно чекаючи якоїсь фрази від Еміля. І той прекрасно розумів, якої саме.

— Можна? — спитав він і простягнув руку.

— Нащо? — Б’юле шпарко стиснув капсулу в кулаці. — Без мене ти нич там ни знайдеш.

«Підмінив, — зрозумів Еміль. — Отже, у мене в кишені рішату-масу». З наступною фразою він не квапився, бо добирав кожне слово.

— Просто… — повільно промовив він. — Я міг би вкусити, тримаючи тебе за руку, і ми б опинилися там разом.

— Можна й так, — так само розважливо промовив Б’юле, і тепер здавалося, що він шахіст, який продумує хід. — Тільки що як на двох ни старчить? Тоді я нич тобі ни покажу. І ти ни побачиш ні маму, ні неня свого.

— Там буде мій батько? — здивувався Еміль.

— Уся таємниця зникнення великого Хенті-Менті до останнього дня!

— Хенті-Менті? Той хранитель маяка з головою тварини?

— Лисиці, — зі знанням справи уточнив Б’юле. — Усі думают, що вовка, а насправді — лисиці.

— Яка мені різниця, чия в нього голова! Ти щось сказав про мого тата.

— То ти ни знаєш… — протягнув Б’юле й аж очі витріщив.

— Не знаю — що?

— Хенті-Менті і є твій батько!

— Брехня собача, — пхикнув Еміль.

— А чому, на твою думку, ти є у «Віщуванні»? Чому Тлумачам ни начхати, що там тебе трафит? Чому тебе змусили забожитисі, що ти повернеш Лазурове полум’я?

— Запалю… — поправив Еміль.

— Бо ти є син Хранителя Маяка!

— Мій тато був дослідником морських створінь, а не сраним садистом! — вигукнув хлопчик.

І сам здивувався тій люті, що аж скипіла в ньому.

— Єдине морське створіннє, яке він досліджував, — то твоя мама, — гигикнув Б’юле.

— Мама не морське створіння! — яро прошипів Еміль.

І його очі несамохіть відшукали руків’я дерев’яного меча.

— Невдало висловивсі… — пробелькотів Б’юле і зблід. — Я ж казав: ліпше показати, ніж ото байкувати…

— Питання лиш у тому, яку з них розкусиш ти, а яку — я.

Еміль витяг із кишені власну капсулу кольору індиго і тут-таки рвучким рухом вихопив капсулу з пальців йотуна. Той ошелешено дивився то на одну, то на іншу, й Еміль щосили намагався прочитати в його погляді, яка з них яка. Але єдине, що можна було побачити в очах йотуна, — страх.

— Вони ж однакові, — нарешті проказав той.

— От і обери собі, — знизав плечима Еміль.

— Тоді осьо, — і йотун тицьнув пальцем у ту, що була в Еміля.

«Не встиг підмінити!» — майнуло у нього в голові, й першим поривом було негайно повернути Б’юле капсулу. Але за секунду подумав: а що, як йотун передбачив цей крок, і Еміль власноруч віддасть йому єдину справжню! Думки в голові нуртували таким несамовитим буревієм, аж стало млосно.

— Я маю дізнатися, хто моя мама, — нарешті вимовив він.

І, склавши долоні човником, перемішав обидві капсули.

— Що ти нароб… — вигукнув йотун, і чути було, як він запізно прикусив язика.

— А що таке? — глузливо запитав Еміль. — Не знаєш тепер, де чия?

— Вони однакові, — невпевнено проказав Б’юле.

— Тоді бери будь-яку. Одну ти, одну я.

— Тепер ни хочу, — набурмосився йотун. — Ни довіряю тобі більше.

— Пізно, — похмуро промовив Еміль.

І поклав у рота обидві.

Перш ніж Б’юле збагнув, що коїться, Хлопчик-без-Сну рвучко ступив до нього і міцно вчепився в лікоть. А тоді на його зубах гучно луснули дві прозорі капсули з таємничим маревом кольору індиго.