Книга Еміля

Розділ 49

…Б’юле дивиться очима Третього Тлумача, а перед ним притискає вуха від вагання сам величний Хенті-Менті, Владика Заходу. І Б’юле дивиться згори вниз, а той на нього — знизу вгору, улесливо, загнано, наче ніякий і не величний. Від цього йотуну моторошно і трохи солодко.

— Якого дива ти просиш у Третьої Криниці? — чужий сильний голос Тлумача приємно вібрує в грудях, і Б’юле насолоджується, ніби це він сам сміє так говорити зі Стражем Мадґулу, а не той, чиї спогади він бачить.

— Повернути її, — коротко відповідає звіроголовий. — Оце й усе диво.

Й опускає голову, ніби прагне сховати свій гостроносий писок. Б’юле б назвав той писок лисячим — і загалом не помилився б. Бо в Хенті-Менті морда не просто лисиці, а довговухого пустельного фенека.

— То поверни, — відказує Тлумач. — Навіщо турбувати Криниці!

— Вона не хоче.

— А ти, отже, хочеш, щоб взяла та й захотіла?

Лисяча паща розтягується в жадібному вишкірі:

— Було б непогано!

— То жди. Може, колись і захоче.

— Хіба Криниці не можуть зробити цього для мене?

— А оце вже не «взяла й захотіла».

— Хай би їй допомогли, я не проти!

— То ти хочеш повернути її силою?

— Силою теж згодиться, — шкіриться Владика Заходу.

— Поверни.

— Не можу! Вона мене більше не боїться! — лисицеголовий знову притискає до голови довгі вуха. — Минулого разу я ледь не вигарчав власних тельбухів…

— Ти просиш, щоб та, яка цього не хоче, була з тобою. Правильно?

— І щоб обожнювала мене! Мені не потрібен ручний звір, не потрібна раба угоди, не потрібна її душа, не потрібна знетямлена лялька! Хай би вона сама хотіла бути зі мною, як колись!

— Вона не хоче цього хотіти, — зауважує Тлумач.

— Чим тобі не завдання для Криниць!

— Змусити її проти волі чогось хотіти, але так, щоб вона захотіла сама?

— В яблучко! — вишкірився звіроголовий.

— Навіть звучить безглуздо.

— Отже, Криниці виконають?

— Криниці виконують неймовірне, а не абсурдне.

— Не чіпляйся до слів! — гарчить Хенті-Менті й по-собачому опускає голову, ніби цієї миті в ньому змагаються страх і лють.

— Ти пропонував їй своє серце? — питає Тлумач.

— Я викрав її серце, щоб відчинити кляту браму для всякої наволочі, яку ви виманюєте сюди з усіх Дев’ятьох Світів! Відчуваєш різницю?

— Я говорив про кохання.

— Кохання для смертних, — фиркає лисяча морда.

— А хіба ж не цим вона марить?

— Я в житті нікого не любив, ясно? Я ношу шкуру, здерту з рідного батька!

— Ну, хіба ж не зворушливо! — з награним замилуванням вигукує Тлумач.

— Не мели дурні! Я ніколи нікого не покохаю!

— Не варто казати «ніколи», якщо не зазирав у Другу Криницю.

Знову страх і лють піднімають верхню губу й оголюють зуби на лисячому писку.

— Це неможливо, ясно тобі?

— А я б сказав — неймовірно, — посміхається Тлумач.

— Не треба витягувати з мене те, чого немає! Я бачу тебе наскрізь!

— А я пам’ятаю тебе лисеням із вогниками в очах. І ти завжди прагнув саме неймовірного. Хіба не це привело тебе на маяк?

— Я прошу її повернути — ось і все!

— Криниць три, ти зазирнув ув одну, — зауважує Тлумач. — Мій брат обговорить ціну біля іншої.

Б’юле тепер дивиться звідкись здалеку і бачить їх обох — чоловіка з лисячою головою й непомірно худого велетня в чорному балахоні. Аж ось лисицеголовий розвертається й біжить до нього. «Я є Другий Тлумач!» — здогадується Б’юле. Виструнчена постава велетня видається йотунові дуже доречною в цей момент, ніби то він сам розправив плечі й підняв підборіддя.

— Чого ти бажаєш понад усе на світі? — зустрічає він Хенті-Менті.

— Я пам’ятаю, навіщо потрібна Друга Криниця! — відмахується лис.

— Тоді тобі нескладно відповісти.

— Бути з Кульґою!

— Наскільки сильно цього бажаєш?

— Так сильно, що вб’ю її, якщо не зможу повернути, — харчить Хенті-Менті.

— І тоді перестанеш бажати? — Тлумач хитро мружиться, Б’юле це відчуває.

— І здохну з люті!

— Тоді скажи, що б ти за це віддав?

— Просто назви ціну!

— І ти не відповіси «ніколи»?

— Тільки не тобі! — вискалилася лисяча морда.

— Що ти віддаси за інструмент — такий могутній, що перед ним не встоять самі боги? Єдиний інструмент, здатний змусити покохати!

— Назви ціну, кажу тобі вдруге! — нетерпляче гиркає Хенті-Менті.

— А я питаю втретє: за дар запалити її серце коханням до тебе, — на що ти готовий?

— Немає такого, на що б я не пішов заради її любові!

— Цього більш ніж достатньо.

— Отже, Криниці допоможуть?

— Криниць три, а ти зазирнув у дві.

— Я в курсі! — відмахується Хенті-Менті й біжить до наступного Тлумача.

Б’юле вже там — зустрічає його гордовитим поглядом Першого.

— Я все чув. Ти хочеш її повернути.

— Один із трьох не тупак! — іронічно вигукує звіроголовий. — Я завжди в тебе вірив!

— Тепер скажи, навіщо це тобі.

— Я не живу без неї!

— Живеш, — заперечує Тлумач.

— Це не життя, — хитає головою Хенті-Менті.

— Ти нещасливий?

— Я на три океани глибше, ніж нещасливий!

— А з нею? Із нею ти був щасливий?

— Ти питаєш, чи було мені смачно вдихати повітря. Це розумієш тільки тоді, коли тобі його перекрили.

— Чому вона не залишилася?

— Це ви виконували її бажання, а не я!

— Ми лише Тлумачі, — і велетень скромно складає руки. — Виконують Криниці.

— Не жартуй зі мною, Високий, — Хенті-Менті нервово облизує морду, і це вкотре його видає.

— Чому вона пішла? — лукаво питає Тлумач.

— Зненавиділа мене.

— То ти хочеш бути з тією, що тебе ненавидить?

— Аж ніяк! Я хочу, щоб вона знову мене покохала, що тут неясно?

— Доможися цього, — розводить руками велет.

— Коли я домагався її востаннє, вона ледь не поховала мене живцем у пустелі! — звіроголовий спльовує, ніби й зараз відчуває пісок у роті. — Повір, я б не прийшов розгадувати ваших шарад, якби лишалася бодай крихта надії впоратися без Криниць!

— Ти не хочеш бути з тією, що пішла, вона ненавидить тебе і мало не вбила, — підсумовує Тлумач. — Ти хочеш бути з тією, яка ніколи тебе не кидала.

— Як скажеш, — погоджується лисяча голова.

— Тоді ти прагнеш ту, якої вже нема. Це неможливо.

— Твій братик би оцінив, — щириться Хенті-Менті. — Але з ним ми вже побалакали.

— Та якщо мариш минулим, доведеться зректися теперішнього.

— У ньому не залишилося нічого доброго.

— Це важкий тягар. Ти справді прагнеш цього?

— Повернути її?

— Її чи її кохання? — питанням відказує Тлумач.

Цього разу на відповідь звіроголового доводиться чекати довго.

— Кохання, — зрештою відповідає той. — Напевно, кохання.

— Скажи це.

— Хочу повернути кохання, — знизує плечима Хенті-Менті.

— Гадаєш, вона тебе справді кохала?

— Може, спочатку… — він знову надовго замовкає. — Не знаю.

— Як же повернути те, чого ніколи й не було?

— Хай не повернути!

— Віднайти? — уточнює Тлумач.

— Ти ж зрозумів, чого я хочу!

— Кохання.

— Її кохання!

— Вашого кохання?

— Напевно, так, — погоджується лисицеголовий. — Так точніше.

— Промов уголос!

— Я хочу віднайти кохання! — вимагає Хенті-Менті, і з його пащі на кожному слові вилітають бризки слини. — Наше кохання! Справжнє кохання!

— Віднайдеш, якщо справді прагнеш, — тихо мовить Тлумач, ніби сам до себе, а тоді урочисто і твердо проголошує: — Ти прагнеш щирого кохання тієї, що ненавидить. Вільного бажання, а не покори. Її ненависть завдає тобі болю, роз’їдає твоїм же гнівом. Ти потребуєш кохання, як повітря, — хоч і не усвідомлював цього, доки дихав. І ти готовий прийняти тягар могутньої сили, здатної запалити в живому серці кохання навіть у вічних. І ти готовий сплатити ціну за цей дар, бо він безцінний. Я збрехав бодай у слові?

— Краще я б і сам не сказав, — оскалює пащеку лис.

— Криниці — почули.

І світло згасло.