Він довго торсав її за плече, повторював: «мамусю, мамусю», накручував будильник, знову торсав — нічого. Зрештою Еміля охопив такий відчай, що він розплакався. Й побіг кликати Олега Прокоповича.
Той одразу прийшов і теж довго штурхав маму. Навіть схвильовано мацав її зап’ясток і, напружено замруживши очі, рахував пульс. Потім вибіг кудись і швидко повернувся з коричневим скляним флаконом у руці.
— Нашатир, — пояснив директор і витяг пластиковий корок.
По кімнаті почав розповзатися їдкий, неприємний запах, схожий на концентрований сморід котячої сечі. Будь-який дорослий одразу впізнав би його.
Нашатирний спирт — настільки смердюча рідина, що від нестерпного запаху може очуняти непритомна людина. Директор підсунув пляшечку мамі під носа, і вона негайно розплющила очі.
— Фу! — сказала мама і здивовано поглянула на директора Ресселя.
— Ми не могли тебе розбудити! — вигукнув Еміль і кинувся її обіймати.
— Геть здуріли! Який жахливий сморід! — вона глянула на них із щирим обуренням. — Що ви за люди?
Остання фраза могла б прозвучати як звичайний емоційний вигук, але Еміль відразу зрозумів, що це цілком усвідомлене запитання: мама знову забула.
Він негайно заходився випроваджувати директора: дякував за допомогу, казав, що мамі потрібно п’ять хвилин, щоб зібратися, й нарікав на часові пояси.
Мама буркотіла, що будити людину «такою гидотою» — це вже зовсім «ку-ку». А останньої миті взяла і запитала, де це вона. Так і запитала. На щастя, директор уже був у дверях і не почув.
— Хто я? — спитала мама втомленим голосом. — Ти знаєш, як мене звати?
«Тобі потрібна витримка, Емілю», — лунали в його голові настанови двійника, і від цього сироти виступали на шкірі й крихітні волосинки на руках ставали дибки. Йому дуже хотілося відповісти, але було страшно. «Скоро твоя мама все згадає і піде з цього світу».
Тоді, заплющивши очі, він прочитав другий уривок:
«І не знає ніхто, що примарилось їй
в нічній порожнечі вікна.
А тільки ступила останній крок
у Вічну Безодню вона».
— Левчик! — мама так рвучко схопила його за плечі, аж він налякано витріщив очі. — Де мій Левчик?!
— Лейкоз. Двадцяте березня вісімдесят четвертого, — заторохтів Еміль. — Нічого не можна було вдіяти.
Мама стиснула губи так, що вони побіліли.
— Де ми? — спитала різким чужим голосом.
Йому хотілось розплакатися. Ритуал явно пішов всупереч звичному сценарію.
— Вдома… Тобто ми в школі живемо. Тимчасово. Ти хоч що-небудь згадала?
— Як тебе звати?
— Еміль… — ображено відповів він.
— Еміль… Звісно ж, Еміль, — вона обхопила скроні. — Чи я колись казала тобі, як зветься Вічна Безодня?
— Ґіннунґаґап, — видихнув Еміль.
— Імір Споконвічний! — вигукнула мама. — Я скоїла щось жахливе. Але я забула що!
І затулила обличчя руками.
За вікном вдруге за цю божевільну зиму хлинула неможлива, немислима за такої погоди злива. А мама стала читати незнайомі йому рядки збляклим, позбавленим інтонацій голосом:
«Як припинити у шурхоті вітру голос чути його…
Велетнів троє в мовчанні втопили таїну смутку мого.
Хто чорну правду відкриє мені, витерту з пам’яті мить?
У місці, де в грудях гніздилась душа,
лиш пустота бринить».
Еміль кинувся її обіймати, але мама, здавалося, не відчувала його дотиків.
— Ма, не плач, ма… Тобі боляче, так?
— Я звикла, — байдуже відповіла вона. — Вже й не пам’ятаю, як може бути інакше.