Книга Еміля

Розділ 11

Голос на тому кінці лунав ніби здалеку. Так бувало, коли телефонували з іншого міста. Якось мама поїхала кудись дуже надовго, а він залишився в сусідки, тітки Наді. Мама телефонувала і весь час казала: «Емілю! Це мама! Чуєш?». Еміль змушений був голосно повторювати: «Чую, мамо! Чую!». А її голос здавався тоненьким, наче комариний.

— Хто ви? — запитав Еміль і відчув, як жахливо у нього пересохло в роті.

Бо насправді він упізнав.

Це було неможливо, немислимо, але, здається, він упізнав цей голос із першої ж секунди. Так само чітко, наче чув його лише вчора.

— Мілько! Ну ти що! Це ж я!

— Льова… — вимовив він. — Левчику! Але ж ти…

У горлі щось заклинило. Він намагався не заплакати, бо тоді не зможе говорити, але це було однаково, що намагатися зупинити дощ руками. Хлинули сльози, і він хрипко розридався.

— Чого ти, братику! — умовляв голос у слухавці. — Ну що ти!

Він хотів сказати, що любить його, що сумував, що знав, завжди знав: такого не може бути, щоб його більше не було! Але зрадницькі ридання не давали вимовити ані слова.

— Послухай мене, послухай! Ти вже дорослий, і мені потрібна твоя допомога! Допоможеш? Ти мені допоможеш, Мілько? Так?

Минула ціла нескінченність, перш ніж він зміг вичавити із себе чітке, розбірливе «так».

— Ти маєш допомогти мені повернутися! Чуєш, братику? Допоможи мені повернутися!

— Як? — прокричав він, долаючи плач. — Що мені зробити?

— Знайди Криниці Долі. Запам’ятаєш?

— Запам’ятаю… Але де?

— Орієнтир — Біле Дерево.

— Три серця в землі… — мимоволі вихопилося в Еміля.

— Криниці Долі — під ним. Промов бажання біля кожної!

— Але як туди дійти?

— У твоїй школі є горище. Ти повинен знайти там…

У слухавці щось клацнуло. Еміль напружено вслухався ще кілька секунд.

— Алло? — промовив він у слухавку. — Алло! Знайти там що? Алло!

Відповіді не було. Не було взагалі ані звуку. Ні дихання, ані навіть далекого потріскування.

— Алло? — повторив Еміль і про всяк випадок подмухав. — Алло?

Трубка відповіла мертвим мовчанням — як і належить слухавкам вимкнених телефонів. Еміль узяв зі столу штепсель і розсіяно покрутив у руці, ніби це могло щось пояснити. Розгублено поклав слухавку. Аж нарешті кинувся до мами.

— Мамо! Ма! Наш Левко живий! Він телефонував! Він живий! Мамо! Матусю! Ма! Ма-ма!

Вона спала — тим-таки неймовірно міцним дивним сном. Еміль подумав, що якби з ним щось сталося просто зараз, отут, вона б не захистила. Вона б навіть не дізналася, байдуже, як голосно він би кричав! Щойно ця думка торкнулася свідомості, він немов отямився, рвучко озирнувся й недовірливо зиркнув на телефон. Не варто забувати, як він тут опинився. А точніше, що він опинився тут невідомо як. І Еміль вчинив ось як.

Рішуче взяв телефон до рук — і це було доволі страшно — і відніс до дверей. Узяв таз, у якому мама його мила, накрив телефон і поклав зверху добряче навантажений підручниками шкільний портфель. Посовав цю конструкцію й переконався, що підняти це все не так уже й легко. Стало трішки спокійніше.

Він увімкнув світло (мама навіть бровою не поворухнула), знайшов біля її подушки будильник і перевів червону стрілочку сигналу назад. Будильник клацнув і відразу несамовито запищав. Еміль підніс його мамі до вуха й чекав.

Якийсь час мама не рухалася і взагалі ніяк не реагувала. А потім раптом насупилася, застогнала, одним механічним рухом сіла на ліжку і навіть очей не розплющила. Ніби робот. Її ліва рука самохіть нишпорила під подушкою, намагаючись відшукати будильник. Еміль чекав, щоб вона прокинулась остаточно. Пронизливий електричний виск не вщухав.

Нарешті мама болісно скривилася, ледь-ледь розліпила повіки, затулилася від світла долонею:

— Ну що таке… Емілю, вимкни світло!

— Прокидайся, мам! Вставай.

Мама вередувала, наче дитина.

— П’ять хвилин… Нікуди не піду. Я не виспалася. Котра година…

Нарешті вона розплющила очі й зазирнула під подушку.

— Де він подівся…

Еміль клацнув вимикачем будильника. Стало тихо.

— Мам, ма, послухай… Наш Левчик — він дзвонив! Я говорив із ним по телефону! Він хоче повернутися, мам!

Вона подивилася на нього спантеличеним, затуманеним поглядом, відтак зосереджено насупилась, обмірковуючи те, що почула.

— Що ти верзеш… — нарешті сказала мама.

Взяла з його рук будильника, витріщилася на циферблат.

— Нічого не розумію. Ми проспали?

На годиннику була за десять одинадцята. Мама глипнула у вікно, за яким стояла глупа ніч.

— Нічого не розумію… — повторила вона і приклала будильник до вуха. — Котра година?

— Зараз вечір, мам. Послухай, задзвонив телефон…

— Який іще телефон? Ану, йди сюди, — вона занепокоєно торкнулася його чола.

— Левко дзвонив, правда! Ось тільки-тільки. Я голос упізнав! Він сказав, що хоче повернутися.

— Ти, мабуть, заснув, Емілю. Вітаю тебе. Заснув і бачив сон. Лягай знову.

Вона відкинулася на подушку.

— Я не спав, мам! Навіть не лягав! Телефон дзвонив у кабінеті директора. А потім — опинився тут. Я тобі покажу, поглянь. Ма! Поглянь!

Він підвівся й підійшов до тазика. Зняв із нього портфель. Мама з тихим стогоном сіла на ліжку.

— Він опинився на столі сам по собі, — почав пояснювати Еміль, стоячи над тазиком. — Коли я вимикав світло, його тут не було, а потім — задзвонив.

— Та хто задзвонив?

— Ось хто! — і Еміль жестом циркового фокусника підняв тазик.

— Емілю, що коїться? — роздратовано запитала мама.

Еміль опустив очі. Замість телефона на підлозі стояв його зимовий черевик.

— Тут був телефон… — пробурмотів Еміль. — Він дзвонив, а я будив тебе.

Мама зітхнула, підвелася, ступила крок до його ліжка і витягла з-під нього другого черевика.

— На! Розкидав по всій кімнаті.

— Правда, був телефон, — повторив Еміль. — Чесне слово!

— Емілю, синочку… Ти заснув і бачив сон. Лікарі казали, що таке має статися. І тобі наснилося, що дзвонив Левко.

— Ну, ма!

— Лягаймо. Це, між іншим, дуже добре, що ти нарешті почав спати. Мабуть, клімат більше підходить.

— Ніякий. Це. Не сон, — уперто відкарбував кожне слово Еміль. Узяв із її рук другого черевика, відніс обидва на їхнє місце біля дверей… Аж раптом як заверещить: — Обидва ліві! Мамо! Ма! Обидва черевики ліві!

Мама втомлено закотила очі:

— Чого так волати, Емілю! Ти в школі взув чужого черевика, мрійнику ти мій, голова у хмарах.

— Та я їх навіть не знімав!

— Емілю! — мама почала сердитися. — Ти перший день у школі, а вже прийшов у двох лівих черевиках! І це я ще про все інше мовчу!

— Але ж я не міг ходити у двох лівих!

— А це тоді що?!

Відповідь крутилася в Еміля на язиці, але змусити себе промовити вголос слово «перетворився» він не міг. Мама в житті не повірить. Навіть у те, що вірить він — теж не повірить.

— Ага! — раптом вигукнула мама і витягнула щось з-під ліжка. — Ось і відгадка.

І простягнула йому третій черевик. Правий.