Книга Еміля

Розділ 28

Можливо, все через хвилювання, бо Еміль таки нервувався. А може, через маму: вона так помітно намагалася стримати роздратування, що він зосереджувався не так на сірниках, як на думці, насварить вона його чи ні. Адже носити сірники Емілеві було заборонено. Словом, нічого не виходило. Коробка лежала собі на підлозі, як і належить будь-якій іншій сірниковій коробці за такої ситуації — простягай над нею руку чи ні.

Мама не витримала, відвернулась і заходилася щось різати. Нервово застукав по дошці ніж. Ані вона, ані Еміль не бачили, як почервоніла спіраль кип’ятильника на блюдечку — штепсель і досі був у розетці.

— Мам, іще секунду! Зараз вийде!

Вона озирнулася, підтиснула губи, нахилила голову і знову терпляче чекала.

— Ну?

— Зараз.

Еміль заплющив очі, щосили уявляючи шорстку поверхню коробки у пальцях. Ось він потроху розтискає пальці, коробка от-от вислизне… Аж раптом щось голосно хруснуло. Мамині очі розширилися, але дивилася вона зовсім не на сірникову коробку, а туди, де біля стіни, на табуретці, стояла чашка з окропом.

— Кип’ятильник… — скрушно видихнула мама і закотила очі.

І саме тоді коробка, що лежала на підлозі, раптом сама собою підстрибнула точнісінько в Емілеву випростану руку. Він розплющив очі й подивився на маму. Її погляд був прикутий до кип’ятильника, який тієї миті з ляскотом підстрибнув на добрих кілька сантиметрів на чайному блюдці, вистрелив навсібіч дрібним ошматтям хтозна-чого і… луснув. Мов новорічний серпантин, із нього вилетіла розпечена дротяна спіраль, і дерматиновою поверхнею негайно поповзла в усі боки нерівна оплавлена діра. На табуретці, тихо потріскуючи й звиваючись, затанцювали оранжеві язики полум’я.

— Мамо! — нарешті схаменувся Еміль. — Горить!

Вона повільно і якось відсторонено подалась до табуретки, ніби та й не палала.

— Шнур висмикни, — кивнула вона Емілю, бо той стояв ближче.

Але він натомість кинувся до ліжка, зірвав із бильця рушник і заходився тушити ним полум’я. Майже відразу скрикнув і притиснув до губ обпеченого пальця. До стелі потяглися ниточки диму.

— Казала ж! — зітхнула мама і сама висмикнула штепсель. — Добре ще, струмом не вдарило.

— Який же я ідіот… — пробурмотів Еміль.

— Коли ти подорослішаєш! — зітхнула мама, роздивляючись опік. — Самі фокуси в голові.

— Це не фокуси!

— Не можна бути таким.

— Яким?

— Недолугим, — байдуже сказала мама.

— А яким можна? — прошепотів Еміль.

Мама зітхнула, викинула кип’ятильника у смітник, дістала картоплину і почала ножем зішкрібати м’якоть — щоб прикласти Емілю до опіку. А він сів на підлогу і гірко заплакав.

— Ей… Ну чого ти, Мільку?

Мама підхопила його на руки, як малого. Він одразу зарився носом у її шию. Сльози ковзали по щоках і здавалися гарячими.

— Коли тебе ще не було, мені всі казали: «Як ти можеш лишати Левчика вдома самого!» — тихенько почала вона в його улюбленій манері оповідачки. — А я ж молода була: «Та що може статися?». — «Як що! Біди накоїть!». Не накоїть, відповідала я. «А як на шафу залізе — впаде!». Та з якого б це дива він на шафу ліз? «А як праску ввімкне!». Не ввімкне, кажу, він знає, що не можна. Все не могла збагнути, чому всі так дивуються. Ну нащо моїй дитині кудись лізти і десь шкодити? А потім народився ти — і я все зрозуміла.

Вона сумно всміхнулася й легенько цокнула його нігтем по носу.

— То я, виходить, всюди ліз?

— Тобі було два з половиною, коли нам додому привезли бідон соняшникової олії. Здоровезний, на п’ятдесят літрів. А ти приніс повне відерце піску знадвору — і висипав туди. А потім мачав у олію руки і робив відбитки на шпалерах. По всьому коридору — аж до кухні.

— Навіщо?

— От і ти скажи мені: навіщо? Звідки в тебе оте шило в одному місці?

— А Левко… Він що — ніколи-ніколи не шкодив?

— Ніколи-ніколи…

Мама досі всміхалася, але тепер напружила губи, й усмішка вийшла сумною.

— Окрім випадку з манкою?

Еміль був готовий слухати ті історії хоч сто разів. Але цього разу мама лише повторила:

— Окрім випадку з манкою.

І відвернулась, ніби щось роздивлялася за вікном. Потім шморгнула носом, швидким рухом витерла щоки і сказала:

— А наш директор таки дивний!

— Не можна так про дорослих, — іронічно зауважив Еміль.

— Тобі не можна, а мені можна, — вона знову цокнула його по носу. — Пам’ятаєш, як він увійшов і каже: «Сірники дітям не іграшка, а в тебе буде опік»? І от маєш: у тебе опік, а фокус був саме із сірниками! Оце так-та-а-ак!

Вона чекала його реакції, й на її обличчі грала пустотлива усмішка.

— Він сказав не «буде», а «знадобиться», — пробурмотів Еміль. — Тобі знадобиться опік!

— Не будь занудою, — скривилася вона. — Все одно це крутий збіг!

Цієї миті в Емілевій голові щось наче клацнуло. Він навіть затримав подих, боячись втратити непевну, геть іще хитку ідею. Його нічні спроби змусити сірник зайнятися раптом набули якогось нового сенсу, тільки він іще не цілком розумів якого.

— Мамо! — схвильовано вигукнув Еміль і схопився на ноги. — Можна ще раз показати фокус? Ну, будь ласка!

— Гаразд-гаразд, не кричи, — погодилася вона. — Тільки суп доварити треба. А в нас макарони скінчилися. Збігаєш?

— А потім — подивишся?

— Обіцяю.

— Тільки не засинай, добре?

Мама іронічно здійняла брову:

— А мені що, вже й спати не можна?

— Просто ти пообіцяла!

— Якщо чесно, очі весь день злипаються.

— Ну, ма-а-ам!

— Та не буду я спати, — усміхнулася вона. — І суп іще ж варити. Біжи по макарони!