Книга Еміля

Розділ 79

Інколи важливі думки народжуються в найменш слушний момент. Наприклад, у мить, коли Б’юле, виснажений очікуванням бозна-чого в кімнаті з жуклядами, що несамовито дзижчали, набрався хоробрості й увійшов у кухню з піднятим над головою «Путівником». Він подумав: «А що, як жоден із них не розуміє йотунської?».

Весь план ґрунтувався на тому, що він мав устигнути сказати їм (а передусім — ондині) цілу низку важливих речей. По-перше, що в нього є «Путівник». Теоретично, для того, щоб ондина усвідомила цей надзвичайний факт, їй досить було поглянути на впізнаваний фоліант. Але, по-друге, критично важливим було встигнути нагадати їй, що «Путівник» неможливо привласнити силоміць. Його можна або купити, або знайти.

Наприклад, Б’юле, хоч би як це звучало, саме знайшов «Путівника» на тілі нещасного дверґра, коли того вбила громовиця. От якби Б’юле закацуприв його сам, тоді вважалося б, що «Путівник» викрадений. І всі до одної його сторінки були б чисті мов перший сніг. Ну, може, не перший, а трохи злежалий, але ані рун, ані малюнка б на них не з’явилося! Ось чому було так важливо донести до нових знайомих, що відбирати «Путівник» немає жодного сенсу. А надто, якщо через це хтось постраждає — хоч би й той-таки йотун.

Ну а відтак (по-третє) слід було запитати, хто з них уміє читати (і сподіватися, що це буде хлопчик). Отакий був план.

— Ади, що в мене є! Але пам’ятайте… — встиг вигукнути Б’юле, коли помітив подив у погляді ондини (а дивилася вона не так на йотуна, як на «Путівник»), і подумав: «А що, як ніхто з них не розуміє йотунської?». — …що єго н-ни можна… П-поцупити… — мляво закінчив йотун, із кожним складом чимраз тихше.

На додачу до раптових сумнівів (а вони загасили його запал, мов відро води — слабеньке багаття) Б’юле пройняв такий жах перед ондиною, аж голова запаморочилася. Наймоторошнішим було обличчя морської потвори, що змінювала емоції, немов порцелянові маски.

— Що’ін о’орить, — гортанно процвірінькав хлопчик.

— Ла са’ату! — солодко промуркотіла русалка і почала підкрадатися до нього, мов кішка.

Йотун запізніло позадкував.

— Чужак! — заверещав мартин.

— Та де! — вигукнув він до птаха. — Я вратував їх! Скажи їм!

Але ондина вже обернулася на прозорий водяний стовп й підступила до нього.

…Другий невдалий момент для важливих думок настав тоді, коли Б’юле стояв рачки, бо клята морська почвара ледь була його не втопила. Він кашляв, важко дихав і спльовував солону воду. В голові паморочилося, в горлі пекло, в грудях палало, а від усвідомлення того, що на нього напала найжахливіша істота з усіх, кого коли-небудь вивергав сивий океан, боліла потилиця. І саме в таку невдалу мить йотун раптом збагнув: «Вузол затягується!». Він навіть не подумав, він відчув це всім єством, так само, як відчував близький удар блискавки.

В уявленні Б’юле вузлом була хитромудро сплетена нитка його долі (мама завжди казала — «урд», і тільки так), і те, що цей вузол затягується, означало лиш одне: переплетення його нитки з нитками інших досягло тієї фази, коли кожна хибна дія призведе до катастрофи, а кожна правильна — наблизить до Криниць Долі, до Міду Поезії й омріяних обіймів коханої Гіроккін.

— Ім’я! — солодко проспівала ондина, що стояла над ним, бо, як і всі ондини, жадала влади над бідакою, що потрапив до її тенет. — Назви своє ім’я!

Чомусь він раптом почав її розуміти. Ще хвилину тому Б’юле розумів тільки мартина, що загалом не дивно, бо птаха розуміли всі. Йотун це добре знав ще зі снів. В одному з них мартин наздогнав летючу шухляду й виклював звідти якесь зілля — хто його знає, з якою метою, але це дало йому змогу розмовляти. Тоді, як прокинувся, Б’юле довго міркував, чи це сам птах схотів заговорити, чи все це випадковість.

Утім, Б’юле досі кашляв, тому був тимчасово звільнений від потреби відповідати ондині, а отже, мав змогу подумати над одним нехитрим планом. Аби ж тільки перестати кашляти! Вотанові козли, би ж нарешті перестати кашляти…

— Назви мені своє ім’я, карлику! — наполегливо повторила ондина.

— Взагалі-то я велет… — пробурмотів Б’юле й знову закашлявся..

Як на зло, вона стояла якраз між ним і каміном, і він ніяк не міг негайно перейти до дій.

— У житті б не подумала, — весело зауважила вона.

— Ти й сама — ні лиця, ні зросту, — крізь кашель видавив із себе Б’юле. — То завжди так буває, якщо медуз жерти.

— Я не їм медуз, — спокійно заперечила вона. — То як тебе звати?

— Най би ти стухла, калабаня балакуча! Щоб тебе кит випив і тобою обгидивсі, щоб ти…

— Принаймні кашляти перестав, — вдоволено зауважила ондина. — Назвешся нарешті?

— Хюльдра з тобою! — сказав Б’юле й чомусь усміхнувся. — Я йотун Білейпт, Сяйливий-у-Бурі.

— Ану, Білейпте! — відразу пожвавилася ондина, і лик її став по-королівському владним. — Віддай мені «Путівника Дев’ятьма Світами» задарма, добровільно і без жодного примусу!

— Бувають такі йолупи? — щиро здивувався йотун.

— Це не твоє ім’я! — обурилася ондина. — Ти ж бо не слухаєшся! Назви ім’я, дане тобі при народженні, або помри!

— Є тут одна проблемка… — промуркотів Б’юле. — Ніхто ни пам’ятає, єк мене назвали при народженні, а я й поготів. Але вбивати мене все ’дно ни раджу…

Тут йотун урвався на півслові. Ніхто не встиг нічого не тільки зробити, а й навіть подумати, як він стрибнув до каміна і простягнув руку з «Путівником» над вогнем.

— …А то спалю «Путівника» до Граркової матері, й ви в житті ни знайдете Криниць!

— «Путівник» не горить, — ондина пхикнула. — Він також не тоне, не розмокає у воді, не ріжеться залізом, не рветься, не мнеться, не вбирає плям від жиру, чорнила, вина, крові, не пліснявіє, не вбирає запахів — навіть якщо натерти його дохлою рибою, все одно буде як новий!

— Думав, ви ни в курсі, — зітхнув Б’юле і відійшов від каміна. — То ви знаєте, що єго ниможливо викрасти?

Ондина лише махнула рукою і стомлено сіла на підлогу (стільців у кімнаті геть не лишилось).

— Що за маячня у вас із тими іменами, хлопці! — засмучено похитала вона головою. — Що може бути простіше, ніж знати, як тебе назвали при народженні! Ні, ці двоє верзуть казна-що!

— Я назвав тобі моє ім’я! — заперечив хлопчик.

— То чого ж не підкоряєшся? — в’їдливо спитала вона.

— Може, ти просто не знаєшся на магії.

— А може, це ти не знаєшся на справжніх іменах?

Вони заходились одне до одного огризатися й, здається, забули і про йотуна, і про «Путівник».

— Тойво… — Б’юле відкашлявся, щоб привернути увагу. — Якшо ви ни будете віднімати й усе таке… Гхм… Із вас хоч хтось уміє читати?

— Я вмію, — відгукнулася ондина.

— Хлопче! — Б’юле вдав, що не почув, і простяг «Путівника» Емілеві. — Ти знаєш грамоту, га? Тільки ни давай бридкій ондині!

— Сам ти бридкий! — форкнула русалка.

— А тебе взагалі ніби кішка відкашляла! Наче медузу на пісок викинуло! — завівся Б’юле. — Мов риб’ячі тельбухи довго-довго на сонці лежали, і…

— Годі! — крикнув Еміль. — Досить сваритися! Я вмію читати. Але ж він не перекладеться.

— Маячня! — відмахнувся йотун. — Тільки вголос і без пауз, щоб від себе ни вигадував!

І розгорнув «Путівника» на тій сторінці, де був зображений комод із жуклядами.

І хлопчик прочитав:

— Херерберґід вьордур логанс ер бар сем аллір сем лейта ад брунні етту ад бир’я…

— Що ти мелеш! — перервав його йотун.

І тут ондина розреготалася. Її сміх був такий щирий, такий заразливий, такий дзвінкий, що дивитися на неї без усмішки міг хіба хтось такий самий переляканий і помисливий, як йотун. Вона заходилася то по-дельфінячому високим хихотінням, то дзвінким, мов пташиний крик, ахахахканням, то хрипким грудним реготом, що пасував би трохи застудженому коневі.

— Та що вже? — не витримав Б’юле, бо в повітрі просто-таки тхнуло підступом. — Кажи нормально!

— Дай вгадаю… — намагаючись віддихатися, крізь сміх видушила з себе ондина. — До цього тобі читав уголос цю книжечку який-небудь дверґр?

— Відки ти знаєш? — наїжачився йотун.

— А з того, що він читає дверґрською! І «Путівник» не зміниться для жодного з нас, бо всі ми під дією думкорості.

«Дурить? — напружено думав Б’юле. — Чи ні?»

— А чого ж я тоді нич ни розумію? — повільно спитав Б’юле.

— Бо думкорість вловлює думкосуть, — розвела руками русалка. — А хлопчик сам не розуміє, що читає.

Ще кілька секунд йотун шукав, що б таке заперечити, але, схоже, ондина казала правду. А отже, його чудовий план щойно остаточно провалився.

— І чого б оце я отако реготав… — упалим голосом пробурмотів йотун і, мов дитина, випнув нижню губу.

— А того б оце я отако реготала, мій голомозий друже, — урочисто мовила Аврора, — що я, на відміну від вас обох, вивчала дверґрську в школі!

— Вивчала дверґрську?

Як по правді, він і гадки не мав, що гірше: геть не знати, що написано в «Путівникові», чи віддати його (а заразом власну долю й, певно, саму душу) в лапи підступній і лихій ондині.

— Все одно тобі ни можна читати «Путівника»! — заволав Б’юле, ніби боявся, що не втримається й дозволить. — Я скорше голову до вулика впхаю!

— Хороша думка, — похвалила ондина. — Запам’ятай її. Ну а поки що я могла б перекладати.

— Перекладати? — перепитав йотун.

— Він читає непогано, попри акцент, — знизала плечима ондина.

— Най буде, — кивнув йотун. — Згода.

— Але спершу треба дещо зробити, — безжурно додала Аврора і замовкла з показною нерішучістю, наче раптом засумнівалася.

— Що? — нетерпляче спитав Б’юле. — Що зробити?

— Для початку тобі, колінце язикате, доведеться довго-довго вибачатися, — просичала русалка, вкладаючи в кожне слово стільки жовчі, що в Б’юле, здається, аж запекло в очах. — А вже потім, якщо добре попросиш, я, можливо, погоджуся!

І її мімічні маски показали йотунові всі лики люті, які тільки можна собі уявити.

— Колінце… — ображено повторив Б’юле і засопів.

Якийсь час він гарячково підбирав у відповідь щось про каламарячий послід і тухлі водорості, та потім передумав.

— А діватися ж нима куди… — приречено буркнув йотун. — Я тойво… Ну… Вибачаюсі, так би мовити.

— За що? — примружилася русалка.

Б’юле тяжко зітхнув:

— За «кішка відкашляла», за медузу на піску, за риб’ячі тельбухи, хоч я тоді й ни договорив… За «жереш медуз» — теж.

Кілька секунд обоє мовчали, а тоді русалка рішуче відкинула пасмо волосся з чола і сказала:

— Гаразд, слухайте…