Книга Еміля

Розділ 73

Тоненька ниточка долі, або ж урд, як сказав Третій (ще так казала Білейптова мама), і справді міцно зв’язала йотуна, що мав безцінного «Путівника» без останньої сторінки, хлопчика, що мав ту останню сторінку, але темну її версію, й русалку, що знайшла відповідь на запитання «де знайти Колодязі», але сама її не почула. Хлопчик чув, але не второпав, йотун не вмів читати, русалка вміла, але хто б їй дав того «Путівника» тощо-тощо… Одне слово, ви зрозуміли. Але також ця самісінька нитка простяглася й до малого квапливого серця говіркого мартина, хоч би яка була його роль у цій історії, а від нього — до чийогось живого серця на чаші терезів у порожній темній кімнаті Маяка, в яку побоявся зазирнути хлопчик. Утім, і це ще не все.

Звідти тонесенька ниточка урд потяглася вгору — до кімнати з дев’ятьма дверима, і через одну з них — просто у вистиглу нічну пустелю, над якою тягнув до неба свої ріжки золотий південний місяць. Вона перетнула невидимою лінією бархани і дюни, щоб десь на краю іншого світу, в глухому засніженому селі, простягнутися в глибину притихлої після дзвінка школи, просто до вчительської — до рясно намальованих губ дошкульного, чорного рота вчительки молодших класів, а від нього — до висохлої сльозинки в кутику ока вічно втомленої нової вчительки літератури, яка саме вийшла в коридор, супроводжувана недобрими поглядами колег, і хиткою ходою подалася до сходів.

Ниточка урд ковзнула й далі — вниз шкільними сходами, в напівтемряву тісної комірчини, де щойно розплющив очі тяжко питущий учитель фізкультури. Він втупився кудись угору, ніби міг бачити крізь бетон, як просто над ним сходить заплакана вчителька. І невідомо, як би воно все склалося далі, але тонесенька ниточка долі надійно вплела в цю історію й затюканого материнськими докорами хлопця, що біг стежкою від шкільного туалету, де нишком курив на перерві.

Біг і гадки не мав, що чекає на нього цього дня, який іще зранку видавався найзвичайнішим із усіх звичайних нудних зимових буднів.

Булдаков дріботів по тоненькій кривулястій уторованій стежці, що звивалася засніженим полем стадіону і з’єднувала прокурену крижану халабуду туалету з будівлею школи. Було так зимно, аж дрижали боки, й він не міг до пуття вдихнути. Від морозу злипалися ніздрі. Пальта на ньому не було, бо виходити курити в пальті — то було «по-лохівському», і так робили «дохляки» і «хлюзди». А Булдаков уже другий день поспіль курив лише в шапці, демонструючи новим друзям-п’ятикласникам, що він нормальний пацан. Шапку носити дозволялося, бо всі знають, що в мороз без неї запросто можна «вхопити менінгіт» і стати як нещасний Трубін, що жив біля лісгоспу. Той увесь час бив себе по плечах і невиразно вигукував: «Трубін! Трубін!». Його всі знали. Хворобливо худий високий парубок невизначеного віку, що гавкав на ворон і повторював власне прізвище.

Згадавши про Трубіна, Булдаков про всяк випадок глибше насунув шапку. Кінчик носа пекло нестерпно, і він тер його задеревілою, мов чужою, рукою. Ніс відгукнувся болем, що витиснув із Жениних очей дві непрохані сльозинки — вони скотилися щоками й миттю замерзли. «Зате запах не так липне», — заспокоїв себе Булдаков, бо сподівався, що мати не вчує, що він курив. А як і вчує — він скаже, що то просто в туалеті так накурено. І це, до речі, буде майже правда. Майже.

Дивна річ — мати ж чудово знала, що він курить. Бо не раз і не двічі ловила його на цьому, знаходила цигарки в кишенях, обнюхувала пальці після перерв — і била, била, била… Та однак щоразу питала: «Курив?! Кажи, курив чи ні?!» — ніби сама просила збрехати. Ніби хотіла мати хоч якийсь привід повірити.

Важкі шкільні двері вискнули пружиною і впустили Булдакова у вестибюль. Він знав, що після морозу в теплому приміщенні руки болісно викручуватиме від зашпор, тож хотів устигнути потримати їх під краном в умивальнику — холодна вода видавалася би теплою, й болісні відчуття швидко б вийшли… Але з прикрістю зауважив, що дзвоник уже пролунав, а отже, він дістане від мамці ще й за запізнення. Женя здалеку влучно пожбурив шапку на вішак у гардеробі й гайнув на другий поверх.

Він так старанно перестрибував одразу по дві сходинки, що мало не врізався головою в живіт новенькій учительці Ользі Ігорівні — Емілевій мамі.

— Драстє… — пробурмотів він і витріщився, ніби побачив привида.

Того дня, коли Еміль розповів, що мама його не б’є, Женя побачив її в школі й розглядав нишком, як чарівну істоту. Не міг уявити, що таке можливо — мама, яка ніколи не б’є. Намагався розгледіти ознаки цієї надзвичайної доброти в її очах, чи в ході, чи в поруху плечей. Уявляв себе її сином, і що коли б примерз язиком до воріт, то влетіло б кривдникам, а його вона б жаліла і не била.

Але вчора був той незвичайний і навіть дивний вечір, коли Еміль урятував його на лісопилці, а потім прийшов у гості — немов справжній друг. І за чашкою чаю однокласник просто і буденно розповів неймовірну моторошну правду. Що його дивовижна мама, яка не б’є його ані шлангом, ані проводом від чайника, ані навіть мокрим рушником — насправді божевільна і дуже небезпечна. І що одного разу вона викрала з лікарні його старшого брата, і більше того ніхто ніколи не бачив.

«Затули вуха, Женьку! — занепокоїлася Степанида Купріянівна. — Нема чого тобі таке слухати!»

«Убила!» — промайнуло в Женьки в голові. Навіщо, чому, як таке взагалі можливо — так далеко його думки ще не заходили.

Ось чому сьогодні Булдаков дивився на маму однокласника зовсім іншими очима. Так улітку біля озера він дивився на гадюку, що підставила сонцю прикрашене вигадливим візерунком тіло — просто за крок від нього. Так заглядав у лігво росомахи під вивернутим корінням здоровенної сосни за старим кар’єром, не знаючи — дивиться вона на нього звідти зараз чи, може, там давно ніхто не живе. Так дивився з човна на тінь косатки, що бавилася під водою, коли торік вони з дядьком Алеком — отим самим, що привіз шапку, — виходили в море на моторці. Щоразу він не знав, чого чекати, і щоразу було страшно.

Він спробував прослизнути повз неї, але Ольга Ігорівна швидким рухом узяла його за плече.

— Я не курив, чесне слово! — замимрив Женя. — Мені на урок треба…

Вона нічого не сказала, натомість несподівано присіла навпроти і зазирнула йому в лице. Наче з-під коріння тієї сосни блиснула пара уважних хижих очей. Булдаков замовк і нервово шморгнув носом.

— Ти знаєш, де мій син? — запитала вона й навіщось уточнила: — Молодший.

— Так він це… Учора ж додому пішов. А сьогодні я його ще не бачив. А він що — не повернувся, так?

— Це не він, — дуже серйозно сказала Емілева мама.

— Не він? — перепитав Женя й відчув, як у нього сіпнулася повіка.

Не він! Хоч як дивно, але це шалене, неймовірне твердження негайно відгукнулося в ньому мимовільним: «Я так і знав!». Насправді до цієї миті Женя не тільки не знав, а й подумати не міг про щось бодай віддалено схоже. Та щойно ця дика фраза долинула до його вух, він раптово усвідомив, скільки всього було не так увесь учорашній вечір. Скільки дивних, незбагненно неправильних дрібниць було в кожному слові, в кожному русі однокласника. Не він! Ось чому вчора Еміль був не просто не схожий на себе, а й узагалі — на жодну іншу дитину. Навіть не так. Він не був схожий на дитину. Геть не був.

— Не він, — ствердно похитала головою Ольга Ігорівна. — Учора щось сталося. Щось дуже погане. Ти знаєш що?

І хоча вчорашній день уже точно не був бідним на всілякі халепи (взяти хоча б лісопильну машину), Булдакову вмить згадалося, як вони переслідували Еміля з п’ятикласниками. І сам не знаючи чому (швидше за все, через страх до Емілевої мами), відразу зізнався:

— Ми зачинили його в комірчині. Це пацани придумали. Вони сірники забрати хотіли…

— У якій комірчині? — перебила Емілева мама, ніби тільки це й мало значення.

Булдаков несамохіть зиркнув униз, туди, де під сходами причаїлася темна, задушлива комірчина, й Емілева мама тут-таки схопила його за лікоть і потягла туди.

— Показуй!

— Так а що показувати… — белькотів Булдаков і мляво пручався. — Туди забіг… Ми не били його навіть!

Вони спустились і стали перед дверима, ніби на щось чекали.

— І що було далі? — спитала вона.

— Та нічого не було, чесслово… Ми стояли, а він не вийшов.

— Ніколи? — стривожилася Емілева мама.

— Чого ніколи… — розгублено пробурмотів Булдаков. — Потім у спортзалі…

— Що тут горіло? — перервала вона.

Її слова раптово відгукнулися болем у порізі від пилки розпилювальної машини на чолі Булдакова і спалахом спогадів — непевних, наче мара. Спогадів, у яких за чорними дверима лютував вогонь, і він відчував жар шкірою обличчя, а його перелякані дружбани-п’ятикласники з вереском тікали геть. Але звідки взялися ті спогади, якщо нічого такого не було і не могло бути, — Булдаков не знав.

— Нічо не горіло, — невпевнено заперечив він. — Ті сірники навіть не запалювалися! Вони в руку стрибали…

— Ти зрадив його? — зненацька спитала вчителька.

«Нізащо не зізнаюся», — подумки пообіцяв собі Булдаков. І вже хотів заперечити, аж раптом долинуло металеве «кланк», і чорні двері комірчини прочинилися. Хтось незграбно задкував, зігнувшись, щоб не вгатитись потилицею. За мить Булдаков упізнав спортивний костюм учителя фізкультури Юрія Івановича.

Половина потилиці, шия і праве плече фізкультурника були вкриті рівним шаром паморозі.

— Здрастє… — про всяк випадок сказав Булдаков, і Юрій Іванович обернувся.

Його обличчя здавалося білим, хоч було, мабуть, того синюшного відтінку, якого набуває лице небіжчика за кілька днів по смерті. Його брови були всіяні дрібними сніговими грудочками, а вії наїжачились крижаним частоколом мініатюрних бурульок. Очі були каламутні, мов кавалки льоду, і без зіниць — ніби затягнуті памороззю вікна. З рота в нього виривалася пара, що вмить оберталася на хмарку дрібного снігу.

Юрій Іванович утробно загарчав, наче ведмідь, якого ґвалтовно вивели зі сплячки.

Булдаков пів кроку відступив, але ноги зробилися зрадливо важкі, тож він просто стояв і дивився, як фізкультурників подих осідає додолу сніговим порохом. «Може, він упав у замет і заснув?» — майнуло в Жені, бо він чув від мами, що таке трапляється, таких людей звуть «підсніжниками» і знаходять наприкінці квітня, коли кучугури чорніють і осідають під сонцем.

— Від тебе тягне порожнечею, — зауважила Ольга Ігорівна. — Що з тобою сталося?

Юрій Іванович не відповів. Лівою посинілою рукою він почав закручувати у спіраль вкритий інеєм вказівний палець правої. Здавалося, в нього більше не було фаланг: фізкультурник закручував палець у буквальному сенсі — як рулон.

— Мамо рідна… — видихнув Булдаков.

— Я десь бачила такі суглоби, — зауважила Емілева мама і стала між Женею та Юрієм Івановичем. — Хто ти?

Женя відступив іще на пів кроку, та злякався, що як чкурне, то фізкультурник тут-таки вигукне йому щось штибу: «Хто дозволив покинути стрій?!» — і тоді той закручений палець точно вже добереться до його чола.

Цієї миті за спиною у Булдакова просто з нічого виринула здорова масна крапля тягучої чорноти. З липким звуком вона потекла на підлогу густою безформною ґулею й одразу трансформувалась у чорну постать, віддалено схожу на шахового слона — з маленькою головою й вертикальним ротом, у якому виблискували рівні голки прозорих зубів.

— Мені знайомі ці симптоми, — сама до себе відсторонено мовила Емілева мама. — Посиніле тіло, паморозь, гнучкі кінцівки… Не пам’ятаю, де я про це читала.

— Якщо вона впізнає в ньому штовхача, то вб’є, — зашепотів хтось Жені просто у вухо, і той здригнувся, мов горобець.

Хтось вмить затиснув йому рота твердою долонею й не дав навіть пискнути. Женя перелякано зиркнув убік. Над самим його вухом схилився директор школи Олег Прокопович Рессель, і від нього тягнуло холодом, немов він видерся з того самого замету, що і Юрій Іванович.

— Не впізнає! — радісно прошепотів Олег Прокопович. — Отже, не опиратиметься!

І тільки тут до Жені дійшло, що Емілевій мамі загрожує небезпека. До цієї миті переляк не залишив йому й секунди, щоб замислитися, що ж воно зараз коїться. Лише зараз він усвідомив: усе це було дуже страшно й геть не так, як «дати щигля» чи «насварити» — діялося щось по-справжньому моторошне.

Здавалося, вчителька літератури не відчувала жодної загрози. Просто стояла й дивилася на фізкультурника, ніби чекала, що буде далі. І навіть коли рука Юрія Івановича здійнялася вгору, вона не відступила — тільки стежила за нею очима з тим-таки спокійним, байдужим виразом.

— Бдищ! — булькнув фізкультурник, і з його посинілого рота сипонув сніг.

Очі вчительки розширилися, й за мить до удару вона встигла викинути вперед руку і скрикнути тонким пташиним голосом:

— Штовхач!!!

З боку це мало такий вигляд, ніби земне тяжіння змінило напрямок. Щойно палець фізкультурника торкнувся фіолетовим нігтем чола Емілевої матері, як вона з шаленою швидкістю полетіла паралельно до підлоги, ніби її смикнули за мотузку, пронеслася повз приголомшеного Булдакова, мов потяг, і з розгону врізалась у стіну. Пролунав неприємний високий грюкіт. Вчителька, мов ганчір’яна лялька, поволі сповзла на бетонну підлогу й завмерла.

Її широко розплющені очі дивилися в порожнечу.