Книга Еміля

Розділ 50

Б’юле так довго стоїть сам у темному нічому, що починає хвилюватися.

— Третій! Де ти є? Ти тутка?

Нікого. Він крутиться в мороці, а здається, ніби й не рухається. Аж ось бачить удалині пляму блакитного світла. У тій плямі, посеред суцільної темряви, сидить долі високий, жилавий чоловік, і його худорляве м’язисте тіло, ніби висушене гарячим диханням самої Сахари, увінчує голова пустельної лисиці.

Його довгі вуха розведені вбік і поникли. Він пильно дивиться просто на йотуна — очі в очі. І паща його роззявлена у скорботному, журливому витті.

— Він сидить так уже три дні, — повідомив Третій на вухо Б’юле, і той здригнувся.

— Я раніше гадав, у нього голова вовка, — недоречно зауважив йотун.

— Багато хто так вважає. Він не проти.

— І чиїми очима я єго бачу?

— Його власними.

— Дзеркала! — здогадався йотун.

— Це Серцесховище, — кивнула Золота Маска. — А тепер мовчи і дивися.

Перед ним стояла гасова лампа, і світло від неї розтікалося дедалі більше і більше, аж поки на підлозі стало видно величезні терези. На одній шальці пульсувало живе серце. Хенті-Менті відвернувся від дзеркала і втупився поглядом у терези. Б’юле майже фізично відчув, як у грудях звіроголового вирують туга і біль.

Тепер стало видно, що кімната має багатокутну форму, а стіни — суцільно дзеркальні. Лампа та її численні відображення у скляних коридорах освітили все так добре, що здавалося, ніби в кімнаті сяє саме повітря.

Тихо. Лисоголовий знову витріщився на себе у дзеркалі. Його дихання важке і повільне. Тонкий рожевий язик облизав пересохлу пащу. Аж раптом по дзеркалу потекло щось чорне, мовби патьоки смоли. Хенті-Менті дивився байдуже, наче не зауважив.

Цівки чорноти з липким звуком зібралися на підлозі у великий лискучий згусток, який раптом заворушився, набув форми і виріс у високу худу постать, широку знизу і вузьку зверху.

Якби Б’юле знав про таку гру як шахи, він, мабуть, вирішив би, що постать схожа на чорного слона. І, певно, сказав би, що від неї віє холодом, як із морозильної камери, але про існування морозилок йотун теж не знав.

— Як усе минуло? — запитав чорний гість, і його вертикальний рот оголив безліч рядів тонких прозорих зубів.

— Три лукаві слизняки… — крізь зуби процідив звіроголовий і звів на співрозмовника очі. — Я в переносному сенсі.

— Але вони виконали? — незворушно поцікавився слизняк.

— Не те, про що я просив.

— Але ж те, чого хотів?

— Те, на що заслуговував, — хрипко промовив Хенті-Менті.

— То ти не радий?

— Це була остання надія. І її більше немає.

— Ти говориш загадками. Що тобі дали Криниці?

— Дар! Такий могутній, перед яким не встоять навіть боги, — так вони сказали.

— І не збрехали?

— О, ні! Я й сам не встояв!

— І що ж це за дар?

— А ти як думаєш? Що за сила може змусити закохатися, якщо змусити кохати неможливо?

Слизняк мовчав.

— Любов! — з гіркотою кивнув Хенті-Менті. — Вони подарували мені любов.

— Тобі? Любов? Я не розумію.

— Я кохаю її, що тут незрозумілого? Кохаю по-справжньому! Раніше думав, якщо не поверну — вб’ю! А тепер і волосини на ній не зачеплю.

— І в чому ж дар?

— У тому, що щире кохання здатне породити кохання у відповідь! Не може бути, щоб ти не чув цих банальностей у своїй Пустці!

— О-о-он воно що! — протягнув слизняк, і Б’юле на мить здалося, що в голосі його прозвучала прихована радість. — Ну, то породжуй!

— Роззуй очі! — вигукнув Хенті-Менті. — Як ти гадаєш, чиє серце на цих вагах?

— Ясно чиє. Останнім часом тут небагато сердець, легших за перо.

— А тепер скажи, якщо твоя обожнювана Пустка ще не просочилася тобі в мізки: як може покохати та, що в її грудях немає серця?! Чим вона мене покохає? Насосом? Токеном, що спаяли дверґри Місячних Просторів? Механічною підробкою, яка годиться лише для того, щоб не здохнути?

— Ти маєш на увазі…

— …Що сам викував власне нещастя! Особисто замовив у найкращих ковалів Дев’ятьох Світів! Власними руками вставив їй у груди, поки вона спала!

— То, може, повернеш серце власниці? — слизняк ощирився, і це, либонь, мало означати усмішку, якщо його химерна вертикальна пащека взагалі була на таке здатна.

— Якби ж я міг! Я взяв монету і заприсягнувся зберігати серце вічно. Це означає, щоб його повернути, треба розірвати угоду, а щоб розірвати — віддати монету їй.

— Ну, і що?

— А те, що я забув! Забув, куди її подів!

— Монету? Як можна таке забути…

— Я ж не знав, що вона мені знадобиться! Ми сварились, і я подумав, що викину той мідяк у неї на очах. Щоб провчити… Точніше, ми тисячу разів сварились, і я тисячу разів так думав! Але що зрештою зробив — не пам’ятаю, хоч убий… Усі ці перетворення на хмару піску і назад не поліпшують пам’яті.

Поки він говорив, слизняк тік до нього, наче жива рідка смола, витягував стрімкі нитки, мов тонесенькі лапи, переливався й перекочувався хвилями, аж нарешті виріс поряд із ним гидкою лискучою пухлиною.

— Отже, ти не зможеш повернути їй серце? — проворкотала чорна постать.

— Я згадаю, — пообіцяв Хенті-Менті, коли опанував себе. — Просто і далі шукатиму серед спогадів у Пустці. Знайду той день — поверну їй серце.

Слизняк раптом розтікся по його спині липкими обіймами, і Б’юле, що відчував усе разом зі звіроголовим, захотілося заверещати від огиди.

— Думаєш, вона зможе покохати такого, як ти? Після всього, що ти накоїв?

— Не роби так! — вигукнув Хенті-Менті й гидливо сіпнув плечима.

Але слизняк знай огортав його спину, шию, руки — немов важка чорна ковдра.

— Ні, серйозно, — шепотів він. — Що буде, як не покохає?

— Нічого! Чорне, густе ні-чо-го! — Володар Заходу впустив свою лисячу голову на вкриті ластовинням руки. — Я не знаю, що мені робити.

— Гірше, — пророкотів слизняк, що чимраз дужче навалювався йому на спину. — Ти не знаєш, навіщо тобі щось робити.

— Отож-бо й воно… — пробурмотів Хенті-Менті. — Навіщо!

І мляво додав:

— Злізь із мене.

— У всьому винне це слово.

— «Злізь із мене»?

— «Навіщо»! Воно штовхає за поріг, змушує відчиняти замкнені двері й пхати носа в темні закутки. Навіщо-навіщо-навіщо! Навіть якщо навколо немає жодної таємниці, «навіщо» змушує шукати їх у світі фантазій і зрештою породжує джерело всіх бід і тривог — мрії!

— Мрії зовсім не джерело тривог.

— То в твоєму серці зараз мир? Чи ти шукатимеш той втрачений спогад, аж поки Пустка не утне з тобою те, що з усіма? Рано чи пізно рішату-рішту не зможе тебе повернути, і ти застрягнеш у найжахливішому із власних спогадів! А все чому? Бо тебе нестерпне пече синє полум’я одвічного «навіщо!».

— І що ти пропонуєш? — лис скептично скривився. — Не гасити ж його…

— А кому воно приносить добро! Кому взагалі потрібні мрії!

— Хіба ти не знаєш, скільки вандрівників блукають у пошуках Криниць? — здивувався Хенті-Менті.

— І скільки з них гине? А скільки стає на Темну Путь й опиняється у ваших кігтях? — слизняк огорнув його, немов чорний кокон. — Мрії — то найкраща приманка. Хіба не тому ви переписали сторінку?

— Просто Світла Путь робила Тлумачів непотрібними.

— А чому ти продаєш не мрії, а спогади? Рішату-рішту купують найбагатші з людей і наймогутніші з вічних — чому?

— Просто… Їм подобається проживати їх наново.

— Отож-бо! Скільки тих, що діляться спогадами з друзями? А хто стане розповідати про мрії! Спогадам присвячені картини, пам’ятники, назви вулиць, музеї, замкнені кімнати, де витирають пил, але не живуть. Мемуари зберігають на книжкових полицях, а слово «сомнімуари» навіть не довелося придувати! Ти живеш, поки є надія, що твої мрії колись стануть спогадами! Хоч якісь із них. А тебе заразили мрією без шансу на втілення.

— На що ти натякаєш?

— На те, що ліпше не мати жодної мрії, ніж ту, яку неможливо здійснити! Подумай, скільки метеликів загинуло у свічному полум’ї без найменшого сенсу — невже їхня доля нікого нічого не навчила?! А не було б полум’я, вони б і не летіли.

Хенті-Менті підхопився так рвучко, аж слизняк сповз із його плечей і плюхнувся додолу в’юнким кавалком чорних шмарклів.

— Як ти можеш навіть казати мені таке! — зашипів лис. — Я Хранитель Мадґулу! Лазурове Полум’я — моя доля!

— Не всі хранителі такі принципові.

— Які це — не всі? Переді мною був Сорме-Тупе, і його розіп’яли на Споконвічному Ясені за те, що він запалив Лазурове Полум’я для Дев’ятьох Світів. А до нього не було нікого.

— Я живу навпаки, якщо пам’ятаєш, і ще не знаю жодного Сорме-Тупе. Натомість знаю того, хто буде після тебе!

Чорна постать виросла тепер мало не вдвічі вищою за Хенті-Менті, і той знову став почуватися маленьким лисеням.

— І хто ж це?

— Той, хто знайшов у собі сили не брати участі в облуді. Не бути хранителем порожніх ілюзій. Не витягувати з теплих хат тисячі наївних метеликів. Не морочити нічию голову марними фантазіями. І він зробив це не лише для себе, так само як і Сорме-Тупе, вочевидь, запалював синій вогонь не тільки для інших.

Лис замислився. Довгі розчепірені вуха надавали йому пригніченого, змореного вигляду.

— І що з ним станеться? — запитав він. — З тим, хто буде опісля…

— Краще подумай про те, чого з ним не станеться! Вічного болю, мук, поневірянь, почуття провини, неможливості знайти бодай одну причину прожити наступний день. Усього цього можеш уникнути і ти — одним-єдиним способом.

— Я і є Лазурове Полум’я, дурний ти слимаче! — прохарчав лисицеголовий. — Як я можу його загасити!

— Він теж був полум’ям! У цьому й сенс! Ти однак уже помер — саме тієї миті, коли троє ходячих циркулів ошукали тебе коло Криниць.

Хенті-Менті задер морду, втупився у величезного слизняка і мовчав. Нарешті нервово облизав носа і відсторонено промовив:

— Ти пропонуєш вчинити вогнегубство.

— Я пропоную покласти край стражданням, — поправив слизняк, іще дужче підріс, а відтак проголосив із жаскою крижаною патетичністю: — Покінчити! Страждання! Вогнегубством!