Книга Еміля

Розділ 21

У коридорі панувала тиша. Чомусь не світилася жодна лампа, і весь другий поверх занурився в напівтемряву. Здалеку долинав голос якоїсь учительки, що монотонно щось диктувала.

Директор школи Олег Прокопович Рессель, тримаючи праву руку в кишені, рішучим кроком вийшов із кабінету початкових класів. Одразу ж за ним у напівтемряву коридору ковзнула чорна пташина тінь.

— Бурун! Булдаков! Оглухли?! — донісся сердитий голос учительки з-за дверей кабінету. — Бігом за Олегом Прокоповичем!

Директор рвучко підхопив птаха під груди, а тоді раптом узяв за лапи і щосили струснув… І виявилося, що він тримає не ворону, а держить за ріжки величезного, просто гігантського слимака — чорного, як смола, і слизького, як п’явка.

Директор видав глухий булькотливий звук і запхнув слимака за пазуху. Той одразу ж поповз у порожній, як видавалося, рукав піджака, ніби збирався пролізти наскрізь. Рукав роздувся, як перегодований пітон, порожня манжета вислизнула з кишені… Але замість слимака з рукава показалася цілком звичайна директорова рука.

Саме цієї миті двоє хлопчаків вийшли з класу слідом за директором і нерішуче зупинилися.

— За мною, — спокійно сказав Олег Прокопович, уважно розглядаючи власні пальці.

І рушив коридором.

Штори в його кабінеті були щільно запнуті, наче він збирався подрімати. На підлозі валявся зламаний навпіл олівець. Скрізь — білі шматочки чогось схожого на крейду. Еміль намагався зрозуміти, що то, але не встиг як слід розгледіти — Олег Прокопович грубо штовхнув хлопців у спину і зачинив двері.

— Ідемо далі, — сказав він. — Як ти відімкнув той замок?

— Це не я! — вмить збрехав Булдаков. — Він уже був…

— Не сваритиму, не бійся, — пообіцяв директор і неприємно пересмикнув плечима. Можна було подумати, що по його спині щось повзало. — Просто скажи, що там був за код.

— А ви це… Мамці не скажете?

— Їй особливо! — прошепотів директор, і його ліве око на мить закотилося, а потім зробило повний оберт — так, що зіниця виринула знизу.

— Я більше не буду, — про всяк випадок пробурмотів Булдаков.

— І не треба. Тільки вчора.

— Я не хотів…

— Ходимо по колу, — помітив директор. — Кажи код.

Булдаков знітився:

— Та це… Я думав, ви знаєте.

Директор звів очі:

— Знаю. Але якщо не скажеш, то перестану. Кажи!

— Нуль-шість, дванадцять, — пробурмотів Булдаков.

— Ось, — кивнув директор. — Тепер скажи, звідки знаєш.

— Та це ж день народження…

— Хто підказав? — діловито запитав Олег Прокопович.

— Один хлопець.

— Так і буде, — кивнув директор і витяг із кишені блокнот.

— Ви хотіли сказати: «Так і було»? — поправив Еміль.

Директор не відповів.

Трохи погортавши сторінки, він знайшов чистий аркуш і почав дмухати. Так-так, саме дмухати — так колись робили, коли писали пером, щоб чорнило швидше висохло і не розмастилося.

Тільки-от на сторінці не було написано жодного слова. Але щойно директор подмухав на папір, там сам собою проступив надпис:

Після цього директор дістав товстелезну чорнильну ручку, підніс перо до аркуша… І почав спритно стирати напис від останньої «2» назад — до «В»! Так, наче писав задом наперед. Чорнило вбиралося, залишаючи чистий папір.

— Обісратися… — вражено прошепотів Еміль.

Він глянув на Булдакова, але той зосереджено розглядав власні черевики і нічого не бачив.

— Ви пишете в минуле! — здогадався Еміль. — Як напис на стелі!

Директор вмить відірвався від блокнота. Його погляд тривожно ковзнув по Емілеві, потім — по Булдакову, відтак він подивився на стелю.

— Ей ти, другий! — гукнув він.

— Я? — перепитав Булдаков.

— Ти-ти. Вільний! Можеш іти.

Той невпевнено озирнувся, ніби не знав, чи варто сприймати це всерйоз, а потім квапливо забрався геть. Директор провів його довгим уважним поглядом.

Щойно за Булдаковим зачинилися двері, Олег Прокопович рвучко підвівся з-за столу, підійшов до них і двічі повернув «баранець» замка. У цей момент Еміль усвідомив, що залишився з директором сам на сам, замкнений у його кабінеті.

— Дуже кмітливий хлопець, — мовив Олег Прокопович.

— Булдаков? — перепитав Еміль.

— Ти, — відповів директор. — Як здогадався?

— Просто… — Еміль нервово знизав плечима. — Раз код підійшов… значить, хтось у минулому його встановив, так? А ви якраз і пишете: «встановити».

Насправді йому було страшно, але він щосили намагався цього не показувати.

— Щоб збулося те, що написано, — туманно пояснив директор і повернувся назад до столу. — Від долі не втечеш, згоден?

Еміль втупився в килимову доріжку — дивно, але на ній чітко відбивалися білі сліди директорових підошов, які вели до столу, хоча директор і досі стояв біля дверей. А найдивніше було те, що дорогою назад він ступав чітко у відбитки, а коли відривав ногу, білий слід із хрускотом збирався у схожі на крейду грудки.

Страх неприємно залоскотав під ребрами, не даючи нормально дихати.

— А якщо ви бачили той напис на стелі ще влітку… Чому не зафарбували? — запитав Еміль, бо мовчати було просто нестерпно.

— Швидше за все, зафарбував, — стинув плечима директор.

— Тоді як ми вчора могли його бачити?

— Шлейф.

— Шлейф?

— Коли не можна відразу скасувати те, що я… — він замислився. — Змінив. У минулому.

Здавалося, він хотів додати щось іще, але раптом болісно поморщився й заходився ляскати себе по грудях. Можна було подумати, що він проковтнув занадто великий шматок, і той застряг у нього в стравоході.

— Вам зле? — співчутливо запитав Еміль.

Директор не відповів. Нервовим рухом він сягнув у кишеню, витяг коричневу аптечну пляшечку й відкрутив кришечку. А потім виплюнув собі на долоню сонячно-жовту крупинку драже. Якусь мить Олег Прокопович розглядав її, ніби сам був здивований.

А тоді постукав горлечком пляшечки по долоні — і драже, мов дресироване, саме підстрибнуло і впало назад у ємність!

— Мало часу, — зауважив Олег Прокопович. — Минуло. Минеться.

Він струснув головою, ніби витрушував правильне слово десь із глибин свідомості, й з винуватою усмішкою додав:

— Залишилося. Увесь час плутаю.

Він сховав баночку в кишеню, а з іншої витяг той самий зім’ятий аркуш, з яким звірявся у класі. Та замість того, щоб розгорнути його, міцно стиснув у кулаці й узявся перебирати пальцями так, ніби грав на піаніно, — м’ятий листок гучно зашурхотів і сам собою розгорнувся. Це тривало заледве секунду.

Еміль стояв, роззявивши рота. Директор тим часом поклав аркуш на стіл. І він був такий бездоганно рівний, так ніби його не просто не м’яли — а ніколи навіть не складали. По центру виднівся чіткий напис: «Булдаков». Директор заходився стирати цей рядок чорнильною ручкою, старанно повторюючи пером контур кожної букви. А коли аркуш став повністю чистим, клацнув ковпачком ручки і буденно мовив:

— Ну-ка, назви мені прізвище твого друга!

Еміль підозріливо нахилив голову.

— Ви щойно його стерли.

— І що ж там було написано? — прижмурив око директор.

— Булдаков… — знизав плечима Еміль.

— А казав, що не скажеш!

З цими словами Олег Прокопович узяв зошит зі стосу на столі. Остання сторінка в ньому була вирвана — залишилася тільки нерівна смуга паперу біля корінця. Директор ретельно приміряв до нього аркуш, а потім акуратно вклав у зошит. І щойно рвані краї з’єдналися — з тихим звуком паперу, що рветься, сторінка приросла до зошита, наче там і була!

Еміль аж очі вирячив.

— А тепер слухай уважно, — сказав директор. — Закляття, накладене на твою маму, слабшає.

— Закляття? — отетеріло повторив Еміль і на мить забув про все інше.

— Саме так. А це означає, що вона скоро її настигне.

— Хто її настигне?

— Ґіннунґаґап.

— Вічна Безодня, — машинально прошепотів Еміль.

— Саме так. Твоя мама починає згадувати.

— Ні! — Еміль струснув головою. — Усе навпаки: вона весь час забуває!

І раптом схаменувся, що вперше в житті відкрив мамину таємницю сторонній людині.

— Вона забуває вигадку, — спокійно парирував директор. — Для початку, вона ніяка не Ольга Ігорівна.

— А хто?

— Вона взагалі не з цього світу. Хіба ти сам не помічав? А закляття її оберігало. Як кокон. Фальшива особистість, фальшиві спогади. Усе це дало тріщину. І тепер вона згадує.

— Це погано?

— А ти як думаєш? Знаєш, що таке почуття провини?

— Якої провини?

— Застарілої! Яка росте з роками. Тисне зсередини. Не дає дихати.

— Я не розумію, — зізнався Еміль.

Директор школи несподівано доволі гучно постукав себе по чолу.

— Тут вона може вважати себе шкільною вчителькою Ольгою Ігорівною! Але тут, — Олег Прокопович ляснув себе по потилиці, — тут вона чудово розуміє, про що її повторювані сни.

— Сни… — луною відгукнувся Еміль.

— Вона приховує від тебе. Бреше, ніби ти маленький. Ніби сліпий.

Олег Прокопович витримав довгу паузу, даючи Емілю осмислити сказане. Нарешті запитав:

— Здогадуєшся чому?

— Ні…

— Тому що ти її підвів.

— Я?!

— А через кого, ти гадаєш, руйнується закляття? Хто не дає їй спокою своїми запитаннями? Хто весь час лізе зі своїми «чому»?

У Еміля нестерпно залоскотало в носі.

— Я ж не знав… — проскиглив він.

— Коли ти вже подорослішаєш? Твій брат був інший. Мама тобі казала?

— Весь час, — кивнув він і несамохіть схлипнув.

Тут директор нахилився вперед, але раптом болісно зігнувся, поплескав себе по грудях і виплюнув на долоню ще одну горошину драже.

— Насправді я їх не випльовую, — повідомив він. — Я їх ковтаю.

По цих словах Олег Прокопович у неймовірний спосіб і надзвичайно огидно лизнув собі око.

— Ой… — простогнав Еміль. — Я піду, добре?

— Слизова сохне, — винувато пояснив директор.

Але Еміль уже розвернувся, щоб відімкнути замок.

— Дуже скоро твоя мама згадає все — і тоді піде з цього світу назавжди! — голосно промовив йому у спину директор — так, ніби кожне слово висікав у камені. — Ти ж розумієш, що з собою вона тебе не візьме?