Книга Еміля

Розділ 44

У старому обдертому шинку на самому краю Туманної Непролазі панувала така напівтемрява, що за дальніми столами неможливо було розгледіти обличчя. Відвідувачі — мовчазні тіні — схилилися над важкими щербатими кухлями, наче молилися. Кислий запах недобродженої люри свідчив про те, що заклад був найнижчого ґатунку. І водночас надзвичайно популярний. Певна річ, популярний, якщо навіть пиво не встигало дозріти. Ба більше, на багато ліг похмурих торф’яних боліт ця пивна діра була єдиним місцем, де можна було змочити горло й зігрітися.

Б’юле (так його називала мама) уже і змочив, і зігрівся, і встиг добряче рознервуватися — сонце сіло, а двергра знай не було. Хоча яке там сонце — дощ лив іще з обіду, тож чекати заходу не було сенсу. Але двергр однак запізнювався.

«Гірки твої тридни! — бурмотів подумки Б’юле. — Ціну собі набиває. Ну й нехай, аби тільки приніс…»

Єдине, що справді його непокоїло, — це погода. Дощ і клятий вітер здійнялися тієї самісінької миті, коли він увійшов у шинок.

— Точно гроза вперіщить! — гучно обізвався хтось за сусіднім столом, ніби підслухав його думки.

— Нагла кров би тебе тойво… Вперіщила… — пробурмотів Б’юле і тричі нишком сплюнув ліворуч.

Раптом одна із самотніх тіней у кутку випросталася й рушила просто до нього.

— Я шукаю йотуна, на ім’я Білейпт, Сяйливий-у-Бурі, — без жодного вітання мовив незнайомець.

Тип явно був двергром. Обличчя — немов сплетене з коріння, землистий колір шкіри, зріст — не вищий двох ліктів. І навіть борода. Усе, як на картинці.

— Я і є Білейпт! — відповів Б’юле.

— Ви? — двергр недовірливо оглянув шинок, наче сподівався побачити когось відповіднішого. — Хм… Чи можу я попросити вас підвестись?

— Та доста вже… — Б’юле зніяковіло втупився в стіл. — Ни всі йотуни здоровидла. То перебільшення!

— Ого! — удавано здивувався двергр. — То не всі інеїсті велетні — велетні?

Відсунувши стілець, він сів навпроти, змірявши Б’юле насмішкуватим поглядом. Якщо бути справедливим, Б’юле таки був вищий за двергра. І ширший, коли вже на те пішло. Бо що заввишки, що завширшки він був приблизно однаковий.

— Я тойво — плачу золотом! Решта тебе ни має обходити, — тут йотун нервово глянув у бік закіптюженого, давно немитого вікна. — А як будемо жвиндіти, то почнеться громовиця — й по забаві…

— Я не боюся грози, — заявив незнайомець.

— І дарма. Сьогодні, між іншим, четвер. Громів День.

Б’юле схрестив руки на грудях, і його одяг — а одягнений він був у шкіру з ніг до голови — насмішкувато рипнув.

— Блискавка не загрожує тому, хто під дахом, — поблажливо всміхнувся двергр. — Ви не знали?

— Буває подвійна. Перша пробиває верьх, а друга притьмом тойво…

Б’юле насупився й мимоволі провів рукою по голові — геть лисій, мов вибілений сонцем череп. Навіть брів не було.

— Ніколи не чув. До речі, про золото, яке ви згадали… — промовив дверґр і багатозначно замовк.

Б’юле знай намагався роздивитися його пальці. Вони були наче без кісточок — гнучкі, як хробаки. «Бо дверґри з хробаками одна фамілія», — нагадав він собі.

— Угода була про два бракети, — нарешті сказав йотун. — Я приніс.

— Усе правильно: щонайменше два, — кивнув дверґр, неначе мимохідь устромивши оте «щонайменше». — Але спершу я хотів би дещо уточнити.

— Тільки живенько, — і йотун знову кинув погляд на затемнене вікно.

— Навіщо вона вам?

— Я вже розповідав твоєму колезі… Один вар’ят у наших краях дає за неї три золоті бракети. Він трохи тойво — пришелепок. Тож хай платить, якщо жідає, йо? — Б’юле гигикнув. — Я плачу тобі два, собі беру лиш один. За тєжку працю мою, так би мовити: я ж ішов сюди через пів Йотунгейму. То все чесно!

Брехати Б’юле відверто не вмів. Говорив надто бадьоро, роблено гиготів і так уже старався вдавати безтурботного, аж дверґр миттю вчув підступ.

— Виходить, її справжня ціна — три, — промуркотів він і задумливо почухав бороду.

— Фенріра лисого! — обурився Б’юле. — Ти ще спробуй надибай когось-то, хто за це дрантє стільки заплатить!

— Чому ж «дрантє»! Книга в чудовому стані.

— Це образно. Я маю на увазі, користі в ній — єк у лемінга мізків.

— Тим більше дивно, що хтось її хоче.

— Та я ж кажу, він трохи бевзь…

— Але ж ви у нас при здоровому глузді? — примружився дверґр.

— Так я ж продам за три!

— І як його звати?

— Кого? — йотун непевно завовтузився на стільці. — Ну, скажімо… Локке.

— Прямо-таки Локке?

— Так ніби ти єго знаєш…

— Хто ж не чув про Локке!

— Тогди ти знаєш і те, що він дурний аж крутитсі, — якнайбайдужіше відповів йотун. — У нас давно ніхто сі ни чудує! От, приміром: чував про восьминогого коня?

— Огидна історія, — скривився дверґр.

— От і уяви! — пожвавішав Б’юле. — Ким треба бути, щоб, тойво, перекинутисі кобилов! А потім ще й…

— Позбавте мене подробиць!

— Ні, серйозно! Йому ж одинайціть місяців довелосі кобилов бути!

— Я просив!

— Але лошатко вийшло файнесеньке, — поспіхом додав Б’юле і замовк.

Дверґр скривився й судомно зітхнув, наче боровся з нудотою.

— І все одно важко повірити, що він платить аж три бракети за це, як ви висловилися, дрантє!

— А тобі єка різниця! — обурився Б’юле. — Ти її тойво? Читав?

— Книгу?

— Ні, рибу сушену! Авжеж, книгу! Чи про що ми, по-твоєму, говоримо?!

— Дверґри не торгують котами в мішку! — гордо заявив співрозмовник. — Я прочитав її від палітурки до палітурки!

— І? Що ти скажеш?

— Скажу, що там написано, де знайти Всеочні Заглядюки. Хотіли б такі?

— Теж мені скарб! — нарочито фиркнув Б’юле. — Єкби від них був єкийс зиск, Сліпий Бог їх собі ни видер би.

— А Громогурк самого Форра? Цікавить?

Тут Б’юле мимоволі ликнув, і дверґр, звісно ж, це помітив.

— Чув таку пльотку, що він утратив силу після битви з Грарком, — невпевнено мовив йотун. — Тепер то просто кувалда.

— Всі чутки вигадують у гадючниках на кшталт цього, — дверґр загадково всміхнувся. — От ви тримали його в руках? А той, хто вписав цей розділ, — тримав!

— І чо’ ж собі ни забрау?

— Його метою було дещо більше.

— Три багання у Криниць Долі, — кивнув Б’юле з награною байдужістю. — От тільки всім відомо, що в «Путівникові» нич про то нима, бо хтось видрав останню сторінку.

— Та що там уміститься на тій одній сторінці! — фиркнув дверґр. — У «Путівникові» описано далеко не одну подорож до Криниць. Щось точно знайдеться!

— Знайдетсі, ни знайдетсі… А Лазурове Полум’я ніхто ни видів уже багато років, — махнув рукою Б’юле. — Може, воно й ни горить гет. Тому твоя книжуля, як розібратисі, ни фист комус і треба.

— Окрім вашого братця?

— Окрім єго, — кивнув Б’юле і нервово посовгався на стільці.

Торговець гмикнув, розстебнув куртку і витяг з-під поли дуже давню на вигляд книгу в товстій шкіряній оправі. Урочистим рухом він поклав її на стільницю:

— З вас три брактети!

— Було ж два!

— А стало три! І я не питаю, скільки ви здерете з брата.

— От же йолуп, розпатякався… — тихо вилаяв себе Б’юле.

— Що, пробачте?

— Кажу, тойво… Прочитай-но спершу назву! Тільки повністю.

— Будь ласка, — дверґр підсунув книжку просто йотунові під носа.

— Ні вже, ти читай! Сам. За три ж бо брактети!

— Як скажете… Тут написано: «Новий путівник Дев’ятьма Світами». Викреслено «новий», дописано від руки: «прадавній». Потім знову закреслено, і зверху іншим почерком — «найновіший».

— Все правильно! «Новий, Прадавній, Найновіший путівник Дев’ятьма Світами»! Розгорни-но «Вандрівку Першу». Там, де він потрапляє в суцільний туман, має бути віршик. Читай єго.

— А от і ні! Спершу платіть, потім читайте скільки заманеться!

— А єк я, по-твоєму, дізнаюсі, що книга справжня? Відки мені знати, що ти ни зліпив підробку? В наш час абихто писати вміє!

— Ти диви… — пробурчав дверґр. — Відки йому знати…

Та все ж розгорнув книжку.

— Так… Ага! Прошу дуже: ось ваш дурнуватий віршик.

І повернув «Путівник» так, щоб йотун бачив.

— Ні, ти давай! — скомандував Б’юле, лише мигцем глянувши на сторінку. — Уголос!

Дверґр на секунду задумливо звів брови. І раптом з-під його густих вусів вигулькнула хитра усмішка.

— То ви не вмієте читати?

— Ни твоє діло, — буркнув йотун. — Читай, якщо хочеш свої три брактети!

— Чотири.

— Що?!

— Чотири золоті брактети. Або ж ви навіть не дізнаєтеся, чи була перед вами справжня книга!

— Агій! А холодного заліза ни хочеш?!

Б’юле недвозначно поклав руку на обшите шкірою руків’я свого скрамсакса — широкого тесака, що в могутніх руках йотуна поєднував швидкість кинджала з потужністю сокири.

— Тільки зачепи мене пальцем, опецьок ти лисий! Дізнаєшся, що таке братерство дверґрів!

— Сам ти опецьок! — обурився Б’юле. — У тебе взагалі наче срака до шиї прикручена! Наче тобі на голову коняка сіла! Наче твоя мамця…

— Годі, — незворушно зупинив його дверґр. — Мій зріст і справді невисокий. Але ж я принаймні не велетень.

І обдарував йотуна широкою посмішкою. Б’юле аж засопів з образи, але руку з тесака прибрав.

— Отже, чотири? — уточнив дверґр.

— Аби-сь тобі щезло, потерчє ходяче…

— Інша річ! — наснажено вигукнув двергр. — Слухай свій придуркуватий віршик:

«Ена-мена-мона-ми,

Хтось сі дивить з глибини,

Хокус-ені корпус-мені,

Очі в покруча зелені,

Отча-потча домма-герце,

Він угледів моє серце!»

— Ни ґелґочи! Я маю перевірити кожне слово… Ще раз, і ни швиди!

Двергр обурено цмокнув губами, але таки підкорився й почав читати вдруге, повільно і трохи співучо. А Б’юле стулив повіки й ледь помітно ворушив губами.

— Переконалися, що книга справжня?

— Отча-потча домма-герце… — ледь чутно повторив Б’юле. — Усе так. Єкби віршик був іншим, значит, книга — підробка. І тільки в справжній усе чотко!

— І багато підробок? — недовірливо зморщився дверґр.

— А ти ни знав? На кожному кроці! — Б’юле хутко розв’язав шкіряного гаманця й заходився щось відраховувати під столом.

— Треба ж так… — пробурмотів дверґр. — Що тут скажеш, річ, яку так часто підробляють, за визначенням не може коштувати дешево. Моя ціна — вісім!

За вікном ударив грім. Хтось тоненько зойкнув, а за мить трактир наповнився гримким гелготом.

— Скільки?!

— Якщо чесно, я думав про десять, — всміхнувся дверґр. — Але ви мені подобаєтеся, любий Білейпте, тож нехай вже буде вісім. І покінчимо з цим.

Б’юле ще раз перерахував під столом золоті медальйони. Їх було п’ять.

Він кинув довгий задумливий погляд у вікно. Десь удалині знову спалахнула блискавка, а через секунду вдруге загуркотів грім, і гомін у трактирі стишитися.

— Йормунганд… — ледь чутно вилаявся йотун. — Треба тойво. Поміркувати.

Блискавка спалахнула знову. Цього разу грім вдарив майже відразу — так близько, що звук можна було відчути шкірою. Під столом йотун висипав медальйони назад у гаманець.

— Довго ще міркуватимете? — підганяв дверґр.

— Ни фист… — Б’юле мимоволі потер лисину і відчув на шкірі легке електричне поколювання. — Кажеш, ніколи ни чув про подвійну громовицю?

— На вашому місці, я би поквапився, доки ціна не…

Кінець фрази дверґра потонув у новому ляскотливому гуркоті. За вікнами спалахнуло синє світло — так яскраво, аж очі заболіли.

— Імір Споконвічний! — вирвалося в дверґра. — Я мало не оглух…

— Бись тільки, туйво… — похмуро всміхнувся Б’юле. — Ни всравсі.

Наступної миті їхні вуха пронизав такий оглушний ляскіт, що, здавалось, розпанахалася сама тканина світу. Будівля здригнулася, хтось гепнувся зі стільця, по підлозі покотився пивний кухоль, а згори посипалися тріски. У даху над ними чорніла величезна діра, по краях якої танцювало полум’я.

— Подвійна… — прошепотів Б’юле і заплющив очі.

Наче на підтвердження його слів, гримнуло знову, і весь трактир потонув у сліпучому синьому спалаху. Дверґра, немов вузликову ляльку, разом зі стільцем і уламками столу відкинуло кудись убік. Останнє, що встиг побачити торговець, — ламана лінія блискавки, прокреслена крізь дірку в стрісі й до самої лисої маківки йотуна.

…За пів години живий і геть неушкоджений Б’юле, весь у кіптяві, брів вузькою стежкою через болота. Його шкіряне вбрання залишилося цілим, але тіло й досі гуло від отриманого електричного розряду, а в роті відчувався гидкий кислий присмак. І все ж Б’юле був щасливий. Чи не вперше в житті він мав зиск від блискавок, яких ненавидів усією душею. За спиною йотуна палахкотіла помаранчева заграва пожежі, а під курткою він міцно притискав до грудей запацьорену сажею книгу, на обкладинці якої значилося:

«Новий, Прадавній, Найновіший путівник Дев’ятьма Світами».

— Ена-мена-мона-ми, хтось сі дивит з глибини… — безперестанно повторював йотун, ступаючи в такт. — Хокус-ені корпус-мені, очі в покруча зелені…

Ближче до ранку йотун, який жодного разу не перепочив і ні на мить не припинив шепотіти дивний віршик, вийшов до холодного північного моря. Спустився звивистою стежиною з високого скелястого горба аж до самої води, де між велетенськими кам’яними брилами був припнутий довгий вузький човен з єдиним вітрилом на низькій щоглі.

— Дочекайся мене, Роккі, тільки дочекайся… — бурмотів собі під носа Б’юле. — Я розпочинаю Вандрівку!

І йотун заходився відв’язувати човна.