Книга Еміля

Розділ 69

Того самого ранку, коли шкільна вчителька Ольга Ігорівна не змогла згадати, хто вона, а в кімнаті сидів схожий на її сина хлопчик, якого вона не впізнала… Того самого ранку, коли директор школи Олег Прокопович провалився у найжахливіші спогади дитинства і знову був наляканим, нещасним хлопчиком Олежкою, якого тиранив рідний батько… Того ранку, коли злобна, глибоко нещасна жінка Степанида Купріянівна зібрала в учительській усіх колег, щоб розповісти їм бридку, огидну плітку… Того самого ранку все було інакше.

Олег Прокопович теж ішов коридором на ватяних ногах і по-дитячому благав невідомо кого: «Тільки не в сарай, будь ласочка, не в сарай!». А Степанида Купріянівна так само надривно вигукувала свою історію й жалісно тягнула слова «біднесенький» і «дитинка». Але ж Ольга Ігорівна… Коли Ольга Ігорівна почула безглузді обурливі обвинувачення на власну адресу, вона розуміла, що все це брехня й наклеп, але просто не знайшла, на що опертися, щоб вистояти.

Вона замружилася, спробувала навести лад у коловерті уривчастих спогадів, але сама ж у ній і потонула. Ось чому вона розплющила очі й безпорадно прошепотіла:

— Звідки ви знаєте…

— Отже, правда! — переможно вигукнула Степанида Купріянівна.

— Все було не так… — майже благально прошепотіла Ольга Ігорівна. Але відповіді на просте запитання «А як?» вона не мала.

— Скажіть їй про дощ! — заволала Степанида Купріянівна.

— Ішов дощ, — кивнув у дверях Олег Прокопович. — Отако, стіною.

І щойно ці слова зірвалися з його вуст, на неї нізвідки обрушився шум дощу, а перед очима, яскраво, як кіно, спалахнув спогад — так чітко, ніби все сталося вчора.

…Старий, до половини засипаний піском, древній маяк посеред пустелі. Сонце вже сіло. Неймовірна, немислима злива заливає водою розжарені піски.

Вона читає заклинання, й під дверима спалахує смужка світла. Стукає, долаючи свинцеву втому в руках, але не чує власного стуку. На порозі з’являється він — сам Хенті-Менті, Володар Заходу. Такий самий, як того дня, коли вони розсталися, — вищі не старіють.

— Хто це у нас тут!

— Допоможи мені, — шепоче вона, а сама насилу тримається на ногах.

Здивування в його лисячих очах спалахує лише на мить, щоб поступитися місцем іншому, добре знайомому їй почуттю. Азарту.

— Хіба у вас там немає цілителів? — глузливо запитує він.

— Вони не допоможуть, — відповідає вона. — Він помирає.

Дощ струменями стікає по її спині, одяг давно змок до нитки, а він і не думає запрошувати її ввійти. Він дивиться на дитину, а вона не відводить погляду від нього самого. Хоче віднайти в його очах бодай крихту тепла. Але ні, його цікавість — не більше ніж хижа допитливість лиса.

— Ти сама захотіла стати смертною.

— Що хочеш за те, щоб відвести мене до Криниць?

Він узяв із неї обітницю залишитися з ним назавжди, і вона б дотримала слова — така була клятва, скріплена світлом тоді ще палаючого Лазурового Полум’я.

Дитина постане перед Криницями сама — так вона вирішила, і цей ризикований крок видавався єдиним шансом. Усі вищі знають, що Криниці не виконують того, що ти просиш. Неймовірне, заповітне, істинне — це не три різні бажання, а три критерії того самого. І коли заходить про людські хотіння, найприкрішу штуку тут утинає слово «істинне». Тлумачі зроблять усе, щоб витягнути з тебе правду. Найімовірніше, ту, про яку ти сам не здогадувався, а радше — ту, яку багато років приховував. Ось чому Левчик мав загадати власне бажання сам. Щире, просте, дитяче — здавалося б, чого ще шукати в бажанні дитини!

Якби ж вона тільки знала! Якби могла виправити…

Вона загадувала відразу за ним і, бачили зорі, вона намагалася. Якби не її горе! Якби не малодушність!

Іронія в тому, що все це вона забула. Усе, зокрема і фатальну клятву. «Лейкоз, двадцяте березня тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого, нічого не можна було вдіяти» — всі ці роки вона щиро вірила у фразу, яку наприкінці вигадав один із Тлумачів.

І тільки зараз — згадала.

— …І вернéться сама, і в очах забуття, й теж помре молодою! — верещала Степанида Купріянівна посеред учительської, мов божевільна віщунка Валла.

— Я згадала! — луною озвалася Ольга Ігорівна. — Я згадала, що сталося з Левчиком!

Якусь мить вона ще стояла і хапала ротом повітря, а потім впала на коліна й видала такий журливий, розпачливий лемент, що навіть гидка усмішка Степаниди Купріянівни поспішила сховатися в куточках її нафарбованих губ.

І у відповідь на цей лемент, наче на поклик, у маленькій комірчині під сходами розплющив очі вчитель фізкультури Юрій Іванович, якого ось уже зо два дні не бачили в школі, але списували його відсутність на поширену в тих краях недугу «запій». Обличчя, волосся й навіть очні яблука фізрука були вкриті тонким шаром сріблястого інею, і здавалося, що він сяє у блідому світлі, що пробивалося крізь шпарину в дверях.

— Штовхач! — глухо пророкотав у кутку комори голос когось, що його постать була ще чорніша за темряву самої комірчини. — Штовхач!

І фізрук, винюхуючи повітря, підвівся і ступив до дверей.