Книга Еміля

Розділ 4

Із класу сторчголов вилетів чорнявий хлопчина в такому самому синьому шкільному однострої, як у Еміля. Слідом за ним, тріпочучи сторінками, мов сполохані кури, випурхнуло кілька підручників, явно пожбурених чиєюсь дужою рукою.

— І щоб за пів години був тут! — гарикнув жіночий голос. — Із потрібними книжками!!!

— Речі віддай! — войовничо відказав Булдаков і підхопився на ноги.

І одразу квапливо відстрибнув від портфеля, що, мов гарматне ядро, вилетів із дверей класу. Портфель вдарився об стіну й вибухнув розсипом олівців.

— Покричи мені на матір! — пригрозив жіночий голос.

Наступної миті з класу вийшла кремезна пані з волоссям до плечей — таким самим темним, як у Булдакова. Вона вперла руки в боки і зблиснула очима.

— Одна нога тут, друга там! Прожогом! А після уроків іще й парти митимеш!

Войовничість Булдакова вмить випарувалася.

— Ну, ма-а-м… — жалібно заскиглив він.

Замість відповіді вчителька копнула ногою олівець і вже була розвернулася, щоб іти до класу. Аж тут побачила ошелешеного Еміля.

— Ой… — вона солодко усміхнулася. — А хто це у нас заховався?

— У вас тут заховаєшся, — пробурмотів Еміль, відтак набрав якнайбільше повітря й узявся пояснювати: — Я новенький, через різницю в часі…

— Звідки ти? — перебила жінка.

Він розгубився:

— Із Херсонщини… Там просто перша ночі, а…

— А в Петропавловську-Камчатському північ, — закінчила вона замість нього (тоді так оголошували час по радіо), а потім кинула лютий погляд на Булдакова. — Дивись, як через тебе дитя налякала! Людина з материка прилетіла, між іншим!

І знову обернулася до Еміля:

— Ти син нової вчительки літератури? Я — Степанида Купріянівна.

Булдаков за її спиною несамовито і вигадливо кривлявся.

— Мордяки мені корчить? — раптово запитала Степанида Купріянівна, не озираючись.

Але Еміль втручатися в чужу сварку не бажав, тому промовчав. Тоді вчителька швидким рухом підхопила з підлоги підручник, крутнулася на п’ятці й пожбурила в сина.

— Пики він матері корчить, паскуда мала!

Булдаков завбачливо пригнувся.

— Я просто стояв! — обурено промимрив він.

— Не бреши мені! Ось хлопчик усе бачив! — Степанида Купріянівна навіщось показала на Еміля пальцем і суворо запитала: — Бачив же ж?

— А ябедничати — обов’язково?

Поки вона міркувала, що відповісти, Булдаков згріб розсипані речі в портфель і втік.

— Проходь уже, — зітхнула Степанида Купріянівна. — Діти, привітайтеся з новеньким! Як ти казав, тебе звати?

— Ніяк не казав.

Степанида Купріянівна закотила очі:

— І звідки ви тільки беретеся на мою голову…

Еміль сидів за першою партою просто перед учительським столом, але чомусь сам. Усі інші місця в класі були зайняті. Однокласники раз у раз кидали на нього зацікавлені погляди, від яких він почувався ніяково.

— Сидельникова Маша! — гучно оголосила вчителька. — До дошки!

Руденька дівчинка, що сиділа якраз позаду нього, сором’язливо морщила носика і безупинно смикала поділ коричневої шкільної сукні з фартушком.

— Учні вирушили в похід, — почала диктувати Степанида Купріянівна. — Спочатку вони їхали дві години поїздом зі швидкістю 60 кілометрів на годину, а потім…

Кожну літеру дівчинка виводила невимовно довго — ніби намагалася побити рекорд із найповільнішого письма.

Після поїзда учні ще цілих три години рачкували пішки по лісі й так втомилися, що їм і на думку б не спало лічити якісь там іще кілометри, але в задачі запитували саме це. Еміль легко підрахував подумки і тепер дивився, як Маша записує умови.

— Ну! — суворо сказала вчителька. — Сидельникова, ти писати розучилась? Який шлях подолали учні?

— Учні подолали шлях… — повільно почала дівчинка, стріляючи очима по класу в надії на підказку. — Подолали шля-а-ах…

Хтось голосно зашепотів, але Степанида Купріянівна гримнула:

— Тиша!

І ляснула по столу указкою, мов дресирувальниця батогом. Діти втупили носи в парти. І тільки Сидельникова засяяла (вона встигла почути) і дзвінко проголосила:

— Подолали шлях, сповнений труднощів і пригод!

Клас вибухнув реготом.

— Голова твоя сповнена пригод, Сидельникова! — зітхнула вчителька. — Останній шанс: не відповіси — вліплю одиницю!

Дивно, але на Сидельникову ця погроза особливого враження не справила. Натомість Еміль, який навіть двійок ніколи не отримував, просто похолов від думки, що на його очах живій людині можуть отак запросто поставити жахливу, принизливу оцінку, яку діти зневажливо називали «кол». Адже навіть за цілковиту відсутність знань ставили двійку.

Емілеві стало щиро шкода Машу. Так шкода, що він не витримав. Низько схилився до парти і зашепотів: «Сто тридцять два…». І хотів додати «кілометри», але в цей момент вчителька як грюкне указкою по столу!

— НЕ ПІДКАЗУВАТИ!!!

— Сто тридцять два! — впевнено виголосила Маша; зі слухом у неї, вочевидь, усе було добре.

— Сто тридцять два чого? — хитро запитала Степанида Купріянівна і простромила Еміля крижаним поглядом.

Бігме, цієї миті навіть ранкові провали пам’яті в мами видавалися йому не такими страшними.

— Сто тридцять два… Учні… — невпевнено закінчила Маша.

— Кол, Сидельникова! — переможно виголосила вчителька.

Вона вимовила «кхол-л-л!», ніби смакувала звучання кожної літери. І, сівши за стіл, із задоволеним виглядом розгорнула журнал.

— Так-с. Де тут у нас Сидельникова…

І тоді Еміль підвівся й заявив:

— Це несправедливо.

— Он як! — здивувалася вчителька. — Цікаво, чому це.

— Ви сказали: «Не відповіси — одиниця». А вона відповіла!

— Ти диви, який розумака знайшовся! Відповіла, але неправильно.

Еміль стиснув губи, вперто подивився на вчительку і промовив:

— Але ви й не казали, що треба правильно.

Обличчя Степаниди Купріянівни витягнулось і стало схожим на кабачок. Вона двічі набирала повітря в груди, але слова застрягали між складеними трубочкою губами. Нарешті опанувала себе, і її рот витягнувся в тонку лінію:

— А й справді, несправедливо. Молодець, що помітив. Зробимо так: Сидельниковій ми все ж таки поставимо «кол». Але водночас поставимо що-небудь і тобі теж. Скажімо, КОЛ! Як воно тепер — справедливо? Щоденники на стіл! Обоє!

А на останньому уроці сталося дещо справді прикре.