Книга Еміля

Розділ 62

В обличчя Емілю війнуло спертим запахом давно зів’ялих квітів. Маяк Мадґулу був точнісінько такий самий. За вікнами ледь розвиднілося.

— Не виходимо, — рішуче сказав Еміль, і мартин сіпнувся у нього на руках. — Нам треба додому. І все розповісти мамі. Тепер вона точно повірить. Інакше звідки б узявся мартин!

— Тюлень хижак! — заявив птах.

— Тюленя я б не дотягнув…

Еміль несамохіть кинув погляд на панель без жодної кнопки. Нервово провів пальцем по гладенькій мідній поверхні. Але ж тепер ліфт поїде додому?

«А куди ж!» — гаряче запевнив сам себе.

Серце закалатало частіше, й Еміль судомно вдихнув. Він чекав. Ліфт, здавалося, не зачинявся цілу вічність. Аж ось стулки дверей поповзли назустріч одна одній, і Еміль полегшено перевів подих.

Стулки зімкнулись і притлумили шум океану. Він чекав, що от-от десь угорі загуде механізм. Але нічого не сталося. А потім двері ліфта відчинились і впустили в кабіну гуркіт хвиль і затхлий сморід мертвих хризантем.

Було б дивно, якби він не спробував поїхати знову. І ще. І ще. І ще раз. І знову. Нарешті Еміль на ватяних ногах вийшов із ліфта. За одним із вікон періщив дощ, і краплі креслили нерівні доріжки на склі. Блискавки розтинали вдалині чуже, незнайоме небо.

— Буря! — повідомив мартин.

— Я не можу поїхати, — сказав хлопець.

Пташка задерла голову і закричала тривожно й голосно:

— Шторм-шторм-шторм-шторм-шторм!

І від цього її клекоту стало зовсім тоскно і самотньо.

— Може, пізніше вдасться, — зітхнув Еміль. — Ходімо пошукаємо їжу. Помираю з голоду.

Вони спустилися вниз. За величезними вікнами догорав багряний захід сонця. Щойно Еміль переступив поріг зануреної в напівтемряву кухні, самі собою спалахнули каганці на стінах — так м’яко, що він навіть не злякався. Від їхнього жовтого світла все довкола стало якимсь домашнім.

Еміль розмотав туго перев’язаний шкіряним паском кран і без особливих сподівань відкрутив вентиль. Потекла цілком звичайна, чиста на вигляд вода. Цікаво, навіщо його перемотували. Він напився та з насолодою вмився і витягнув пробку, даючи воді стекти.

— Русалки! — озвався мартин. — Русалки!

— Кажуть, я зустріну одну… — відгукнувся Еміль, підтягнувся на руках і нахилився до самого зливу. — Русалки, аге-е-ей!

— Страшно! — сказав мартин.

— Не вкакайся, — байдужо зауважив Еміль.

Він намацав у кишені шорстку поверхню Останньої Сторінки. Хай там що замислив отой Третій, а прочитати її, мабуть, доведеться. Не прочитати — якось по-дурному. Але зараз не хотілося. Йому здавалося, там буде щось страшне про маму чи брата. Й Еміль вирішив, що прочитає, як матиме настрій. Але подумки пообіцяв собі, що точно сьогодні.

У маленькій комірчині знайшов сухофрукти і велику голівку сиру. Сир засох по краях, але в самій серединці був іще придатний, тож Еміль виколупував шматочки собі і мартину, й вони заїли це сушеними яблуками.

Наступні кілька годин він блукав маяком туди й сюди, бачив дев’ять світанків у дев’ятьох різних світах нагорі й появу місяця внизу. Він зробив відкриття, що лампи гаснуть, щойно він покидає кімнату, і спалахують, коли повертається, а годинник б’є зовсім не щогодини, а, мабуть, лише в Годину Сновид. Еміль міркував над тими натяками Третього. І хоча всі оті аналогії з лососем і Гастроподом залишалися туманними, деякі речі він зрозумів набагато краще, ніж міг подумати Тлумач у золотій масці.

Його думки перервав бій годинника і верескливе оголошення про початок Години Сновид. Еміль упіймав себе на думці, що боїться. Поки що всі ці ожилі сновидіння були моторошні. Згори зарипіли двері, застукотіли чиїсь підбори. Він обережно визирнув зі спальні. І коли вже проминув кухню й саме ступив на сходи, усвідомив, що краєм ока помітив якусь постать за обіднім столом.

І що ця постать йому нестерпно, пронизливо знайома.

Серце тяжко торохнуло і, здається, завмерло. Він не міг вдихнути і знав, що не зможе, поки не повернеться й не переконається, що йому примарилося. Еміль сторожко зазирнув за поріг і зойкнув. Вона сиділа спиною до нього, але він упізнав її. Упізнав би і за кілометр.

— Мамо! Ма! Мамусю! Ліфт більше не їде! Я хотів повернутися!

Мама схилилася над столом, важко підперла рукою чоло і байдуже шкребла ложкою по дну тарілки. Ніби й не почула. Еміль метнувся до неї, але завмер і не наважився торкнутися. Й сам злякався цього дивного, недоречного страхy, що наповнив його руки, плечі й коліна крихкою скляною скутістю — коли не можеш рушити, не зламавши чогось у собі.

— Ма? — і обережно обійшов її широкою дугою.

Мама похмуро втупилася в тарілку, мов ті нещасні діти, яких змушують їсти проти волі. Суп (чи що то була за страва) нагадував радше зеленаву морську воду, яку зачерпнули разом із водоростями і мушлями. І чорні лискучі слимаки вперто лізли на край тарілки, а мама байдужо згрібала їх ложкою назад.

— Ма? — гукнув Еміль. — Що ти тут робиш?

— Не знаю, — тихо сказала вона, і від її голосу, такого рідного, відразу стало не так страшно.

— Це сон, так? — обережно спитав Еміль. — Отой твій сон про риб…

— Це не сон, — відказала вона, і в голосі лунав біль.

— Тобі зле?

— Мені тяжко, — відповіла мама. — Тисне.

Еміль відчув, як пересохли губи. Він намагався зазирнути їй в очі, але мама, здавалося, не бачила його.

— Ма… Ти вже була тут раніше?

— Я й зараз тут, — похитала головою мама. — Він завжди знаходить мене. Завжди.

— Ти знаєш, що це за місце?

Вона вперше звела на нього погляд. І, здавалося, тільки зараз усвідомила, що з нею хтось говорить.

— Левчику… — прошепотіла вона. — Як же ти виріс!

— Я Еміль, — похмуро виправив він.

— Чому ти не послухався? — запитала мама. — Чому ти сказав їм це?

— Сказав що?

— Своє бажання! — на її очах виступили сльози. — Я ж просила тебе! Просила!

— Ма… Чого ти…

— Тепер він ніколи не віддасть його мені! Ніколи!

— Мамочко… Я не розумію…

— Тисне! Як сильно тисне! — залементувала мама пронизливим, розпачливим голосом, і по щоках Еміля, всупереч його волі, теж ринули гарячі сльози.

— Тобі боляче? Болить голова?

Мама мовчки вказала пальцем на велике кухонне вікно. Еміль обернувся — й онімів. Могло здатися, що там нічне небо з якимись гігантськими, величезними зорями, але насправді непроникна темрява за склом кишіла неймовірним розмаїттям люмінесцентних риб! Там були і вудильники, й ліхтарні акули, і ще безліч глибоководних, що їхніх назв він не пам’ятав, а може, їх і взагалі не існувало в татових довідниках.

— Глибина, — знесилено прошепотіла мама. — Я не витримую глибини.

— Ма… — він обернувся до неї. — Це просто сон.

Вона його не чула.

— Усі кажуть, я там загину, а я хочу до сонця!

— Мамо!

— Я не мала пускати тебе першим!

Крикнувши це, вона з такою силою жбурнула ложку в тарілку, аж фарфор дзенькнув на високій, нестерпно жалісливій ноті, й розколовся. Вода цибеніла зі столу їй на коліна. Слимаки флегматично розповзалися.

— Не плач, будь ласка… — просив він.

— Я намагалася все виправити, намагалася! Я намагалася…

Аж раптом мама перестала плакати і втупилася поглядом кудись крізь стіл.

— Лейкоз. Двадцяте березня вісімдесят четвертого, — механічним, неживим голосом сказала мама. — Нічого не можна було вдіяти.

Зненацька викотила очі, немов від сильного болю, різко вдихнула, випросталася струною… І зникла. Не розчинилася в повітрі, не перетворилася на спалах, а просто щезла за одну незбагненно коротку мить: не стало ні мами, ні розколотої тарілки, ні морських зірок на столі, ні глибоководних риб за вікном.

Тієї самої миті, в далекому засніженому куточку одного з Дев’ятьох Світів, така собі шкільна вчителька широко розплющила очі, рвучко сіла на ліжку і шумно втягнула повітря, наче від болю.

Вона втупилася порожнім поглядом у білу стіну крихітної кімнати на першому поверсі школи, випростана, наче струна, і все намагалася зрозуміти, де вона. У перші кілька секунд після пробудження таке буває навіть із тими, хто не змінював місця проживання останні двадцять років, що вже казати про людину, яка допіру приїхала з іншого краю світу, та ще й змушена жити в школі. Проблема цієї вчительки була в тому, що вона так і не згадала: ні де перебуває, ні хто вона така.

Нарешті кволо кліпнула, обвела кімнату млявим, розфокусованим поглядом, аж ось уп’ялася у хлопчика, що сидів на стільці. Хлопчик був у звичному в тих краях шкільному однострою й уважно дивився просто на неї.

— Хлопчик? — здивовано промовила вона. — Ти хто?

— Я Еміль, — відповів він.

І пересмикнув плечима, наче йому по спині щось повзало.