Книга Еміля

Розділ 63

Високе сонце заливало простору кухню маяка прозорим золотавим світлом. Ажурні клаптики хмар самотньо пливли в майже безвітряному синьому небі. Нікого не було. На столі біля кухонної мийки й досі лежала масивна пробка з бронзовим кільцем. З крана одна за одною ліниво сповзали круглі краплі й з коротким металевим цоканням розбивалися об дно мийки. Аж раптом зі стічного отвору почулося низьке, тягуче урчання, наче з утроби голодного велета. Звук повторився знову і знову, а потім кухонна мийка почала сама собою наповнюватися водою.

Вона підіймалася просто зі стоку й була темна, мов хвилі штормового моря.

…Еміля висмикнув із роздумів якийсь звук. На мить здалося, що це завив за вікном вітер. Та ось він повторився, й Еміль підскочив, мов розтиснута пружина. Вже опинився на ногах, коли усвідомив, що чітко чув чийсь скорботний, сповнений болю стогін.

— Чужак! — стривожено зойкнув птах, наче підтверджував, що йому не вчулося. — Чужак!

Еміль завмер і прислухався до тиші. Стогін пролунав знову — низький, тривкий, скорботний плач. Стало моторошно до мурах, аж волосся стало дибки на потилиці — закортіло втекти, заховатися, зачаїтися. І водночас той стогін був якимось незбагненно закличним! Свідомість Еміля, здавалося, роздвоїлася й вимагала водночас і рятуватися, й рятувати.

Стогін урвався — і страх одразу взяв гору. Еміль наче вийшов із заціпеніння. Він швидко вислизнув у коридор і намірився бігти геть… Але стогін пролунав знову. Еміля ніби наповнили холодним тягучим желе: він завмер. Десь під ложечкою завібрувало непереборне бажання йти на поклик. Кілька секунд у ньому кипіла болісна боротьба. Відтак він повільно, наче під водою, ступив у бік кухні.

— Страшно, — невпевнено повідомив мартин і притулився до його ноги, наче переляканий пес.

Еміль нічого не відповів. Немов заворожений, переступив поріг.

Вона стоїть у кутку, спиною до нього. Маленька — як він. Довге біляве волосся нижче плечей — мокре, звисає пасмами. У довгій сорочці, теж мокрій до нитки. Стискає долоньками голову і чи то стогне, чи плаче — хрипко, протяжно, гірко. Це тихе, скорботне виття вібрує, здається, всередині самого Еміля й завдає страждань йому самому. Так бувало, коли плакала мама, і тоді сльози самохіть лилися і з його очей. Байдуже, знав він причину чи ні — він наче відчував її біль.

«Будь ласка, не плач!» — хочеться вигукнути йому, але він не може. А просто йде до неї. Не помічає, яке дивне все навколо: великі вікна вже не наповнюють кухню ранковим світлом, хоч за вікном і далі яскраве голубе небо. Попри закони фізики, кімната поринула в сутінки, такі густі, що, здається, відчутні на дотик. Еміль не бачить — його поле зору звузилося до коридору, в кінці якого скорботно стогне білява дівчинка. Не усвідомлює, як важко дається кожен крок, бо пробирається крізь стіну власного жаху. Не чує власного страху, що в паніці висуває йому єдину вимогу: тікати.

«Не треба плакати», — промовляє він самими губами і простягає руку до її тендітного плеча. І вже коли торкається мокрої тканини сорочки, несподівано помічає, які жовті, врослі нігті на її довгих скручених пальцях.

Вона обертається — стрімко, наче збирається вчепитися в його зап’ясток зубами. Еміль сахається і завмирає, паралізований жахом. Хижим поглядом червоних від тривалого плачу очей на нього дивиться сива, як сніг, стара баба.

Із запалених куточків її очей течуть чорні сльози, й жирні патьоки лишаються від них на блідих, аж синіх, щоках. Від переляку Еміль не може видихнути: набрав повні груди повітря й стоїть. І тоді стара роззявляє рота, химерно скручує язика трубочкою й видає огидний до сиріт і пронизливий чи то вереск, чи то свист. Мов скрегіт металу, що рветься, змішали зі скрипом заліза по склу. Голову, горло, зуби і хребет сковує тупий, тягучий біль. Кожен м’яз охоплює оніміння, ніби він увесь перетворюється на желе.

— Русалка! Русалка! — верещить мартин.

Еміль бачить, як птах б’ється на підлозі, безпорадно розчепіривши крила. І тоді долає заціпеніння і щосили штовхає стару в груди.

Чахле старече тіло з раптовим плюскотом розливається по підлозі калюжею. Його руки не зустріли жодного опору й вперлися в стіну.

Вереск умить обірвався, тільки болісне відлуння дзвенить у вухах. Еміль розгублено оглянув кухню. Підлога вкрита брудною темною водою, наче її мили й перекинули відро, в якому полоскали затхлі, старезні ганчірки. Мартин важко звівся на лапи і струснув мокрим хвостом.

— Іди до мене… — Еміль обережно підхопив птаха на руки.

Серце хлопчика й досі шалено гупало, аж заважало дихати. Ніби ще бачив перед собою моторошне обличчя з чорними борознами сліз. Пригорнув мартина до себе — переляканого, здається, не менше, ніж він сам, і гойдав на руках, мов дитину. Завжди легше залишатися сміливим, коли захищаєш слабшого.

Темна калюжа під ногами завирувала й раптово потекла до виходу з кухні — наче підлогу нахилили. Еміль цього не зауважив — він саме шепотів щось мартинові, а птах дивився на нього очима-намистинками і, здається, все розумів. Він також не відразу помітив, що в кухні знову панує дивний напівморок. Аж ось збентежено перевів погляд зі стін на вікно і знову на стіни. Ледь устиг зауважити, що підлога знову сухісінька, аж раптом кухнею знову розлився вже знайомий, сповнений смертельної туги стогін.

Вона стоїть у дверях — перегородила єдиний вихід. Еміль дивиться в її старечі очі, та з якоїсь причини не може відвести погляду. Все навколо ніби потонуло в серпанку, але в очах старої він бачить кожен луснутий капіляр. І тоді русалка повільно, ніби смакує, роззявляє чорного рота. Її язик скручений у химерну мушлю, й вона набирає повні груди повітря, щоб а чи свиснути, а чи заверещати.

«Мартин!» — виринає в Еміля думка, і страх за птаха — єдине, що надає йому сил. Він кидається до стіни, на якій розвішане кухонне начиння. Вереск наздоганяє його на півдорозі, пронизує болем аж до самого куприка, але йому вистачає впертості зірвати з цвяха пательню і жбурнути у білу постать. Русалка розливається калюжею, щойно метал торкається її чола, і сковорідка з ляскотом котиться десь по коридору. Темна вода на підлозі лине до стіни зі стрімкістю розлюченої гадюки, аж потім — угору, всупереч самій ідеї земного тяжіння. І збирається у скорчене сиве бабисько під самісінькою стелею.

— Перестань! — кричить Еміль, пригортаючи до грудей птаха. — Перестань, ти завдаєш йому болю!

Русалка впивається в нього зацікавленим поглядом. Вона стоїть ніби на чотирьох, але — на стелі. Її волосся звисає білими вицвілими пасмами, й це надає видовищу ще моторошнішого й демонічного вигляду.

— Припини! — кричить Еміль. — Ти лякаєш мого птаха! Перестань! Годі!

Він не витримує й плаче від напруження.

Несподівано русалка знову стікає додолу каламутним потоком і тепер струменіє просто до його ніг. Еміль поволі відступає, доки не впирається спиною в стіну. І тоді русалка виростає перед ним уже не в подобі сивої бабери, а темним водяним стовпом.

— Перестань, — повторює він. — Перестань!

Аж тут лунає голос. Він долинав, наче з-під води. Всередині водяного стовпа з’являлися бульбашки, що виривалися на поверхню пінистим виром.

— Ла са’ату! — каже голос.

Мабуть, якби не вода, він міг би видатися мелодійним. Але тієї миті звучав для Еміля як зловісне завивання.

— Іди геть! — вигукнув він.

— Амма! — м’яко промовив голос. — Амма!

І в темній глибині водяного стовпа показалася чиясь тінь. Еміль втиснувся у стіну, гадаючи, що знову побачить білу бабу, але з води вийшла… Напевно, найкраще її можна було б описати словами «звичайнісіньке дівча», хоча звичайні дівчатка не постають із каламутних водяних стовпів. Сам водяний стовп розлився по її плечах… і весь закінчився; лише тонкі цівки стікали з волосся і кінчиків пальців.

— Ла накутту, — співучо проказала вона.

А втім, ні, звичайною дівчинка не була. Дуже світле волосся, кольору вибілених сонцем китових кісток на березі Крабового острова. Бліда, мов папір, шкіра. І чорні-чорнісінькі очі. «Як у акули», — подумав Еміль і згадав картинку з батькового атласу з біології. Але найголовніше — і, безсумнівно, наймоторошніше — це те, як змінювався вираз її обличчя. Це не було схоже на людську міміку, коли губи розпливаються в усмішці чи брови похмуро сходяться над переніссям. Вираз її обличчя змінювався миттєво, наче хтось перекидав картинки — ось одна, а ось інша. Усмішка. Тривога. Усмішка. Здивування.

— Амару? — запитально промовила вона.

— Я тебе не розумію, — сказав Еміль і на крок відступив.

— Анну тіабу! — сказала дівчинка, і на її спокійному обличчі кілька разів з’явилася і зникла усмішка — ніби вона приміряла маску.

Еміль помітив, що на ній була та сама брудно-біла сорочка, що й на моторошній старій, і відступив на крок:

— Не підходь…

— Ла хака-аму, — русалка простягла йому складену човником долоньку. Маска розчарування. Улеслива усмішка. Вираз очікування. — Тц-тц-тц!

Еміль подумав, що вона могла б видатися приємною, якби не ці жаскі перемикання міміки. Русалка підняла руку вище — явно щось йому простягала. І тільки тоді Еміль помітив, що в її долоні — якісь зелені крихти.

— Ла са’ату, — процвірінькала дівчинка.

Тепер її мімічні маски були такі: ніжність, турбота, усмішка, знову турбота. Кожна емоція трималася приблизно секунду. Вона тицяла долоньку просто йому в обличчя, ніби хотіла торкнутися губ. Еміль спробував відступити ще, але вперся в кут.

— Що? — стривожено спитав він. — Що ти хочеш?

— Ла са’ату, — повторила вона. — Тц-тц-тц!

Ніжність. Турбота. Знову ніжність. Лукавство!

Еміль устиг це вловити, і навіть злякатися теж устиг, але вдіяти вже нічого не зміг: несподіваним рухом вона шпарко притиснула долоню до його обличчя, й він миттю відчув, як йому в горло через ніс хлинула солона вода. Інстинктивно розтулив рота — і вода відразу наповнила і його. Еміль відчайдушно метляв головою, силувався вирватися з жасних водяних обіймів, бо усвідомлював, що ось-ось захлинеться. Здавалось, імла навколо стиснулася до непроглядного мороку.