Книга Еміля

Розділ 70

Він намагається вдихнути, але лише безпорадно роззявляє рота, наче риба. Чомусь згасали лампи, та в напівтемряві кухні видно, як поволі, наче в уповільненій зйомці, перевертається в повітрі те, що потужним поривом змахнув зі столу шторм: чашки, вишиті серветки, сухі квіти, що їх вони з Авророю запарювали як чай. І чомусь — скло. Безліч тонких, мов голки, прозорих скалок. Еміль із подивом розуміє, що лежить на підлозі і спостерігає, як яскраво палають на розбитому вікні фіранки і здіймаються, ніби від вітру. «Чому вони горять?» — зринає в Еміля в голові, аж раптом невідома сила підхоплює його разом із перекинутим стільцем і садовить на місце.

На мить кімнату осяває блакитний спалах, і тієї ж секунди сотні скляних голок із тонким сріблястим дзвоном ринуть з усіх кінців кухні до розбитого вікна й з ляскотом стають точно в раму — одним філігранним рухом, бездоганним до частки міліметра. І ось — від темряви та вологого подиху бурі їх твердо відгороджує неушкоджене скло.

Стає геть тихо. Фіранки по-домашньому затишно обрамляють темне вікно. Вишиті серветки акуратно лежать на столі.

— Ой! — запізніло скрикує Еміль і хапається за вилицю, де ковзнув гострим кінчиком один з уламків. Шкіра під пальцями цілісінька. Лишився якийсь хиткий спогад про біль, але Еміль не певен, чи не придумав його собі.

Дівчинка з чорними акулячими очима сидить навпроти і флегматично помішує чай, дзеленчить ложечкою об фарфорові стінки. Вона не зводить очей з Еміля, і в її погляді читається якесь німе, невисловлене запитання.

— Що це було? — промовляє Еміль.

— Коли? — невпевнено уточнює вона.

На її обличчі змінюються емоції. Різко, наче маски: здивування, байдужість, запитання в очах. Еміля це не дивує, наче так і має бути. Він обводить кухню безпорадним поглядом. Щось не так, але він ніяк не може вловити, що саме. Каструлі та сковорідки в ідеальному порядку розвішені по стінах, численні шафки, полички… Усе має бути не так.

«А як?» — запитує він себе, і це просте питання ставить його в глухий кут.

— Усе повинно валятися… — промовляє Еміль і сам не розуміє, чи це запитання, чи відповідь.

— Чому? — каже дівчинка і спантеличено оглядає кухню.

— Не пам’ятаю, — зізнається Еміль.

Біль у грудях. Він розстібає шкільний піджак і сорочку. Невелика лілова пляма.

— Що ми зараз робили?

Він обережно торкається плями — пече, наче опік.

— Пили чай? — відгукується дівчинка, але теж не цілком ясно, відповідає вона чи запитує.

— З цукром? — чомусь уточнює Еміль.

У пам’яті спливає чашка, по вінця наповнена густою цукровою мішанкою. Коли це було? Чи не було? Спогад тане так стрімко, що за мить від нього нічого не залишається. Тільки огидний звук шурхотіння чогось, що сиплеться у воду. Щось сиплеться у воду…

— Хто ти? — запитує він.

— Ти вже питав… — відказує дівчинка й одразу виправляється: — Тобто ні. Але скоро спитаєш!

— Правда… Чому ми про це говоримо?

— Не пам’ятаю, — вона морщить чоло.

— Мені потрібно налити чай, — повідомляє Еміль.

— Так, — погоджується вона. — Але пізніше. Щоб він устиг охолонути.

Ця розмова видається Емілю якоюсь вивернутою, але він не може збагнути чому. Зауважує, що сорочка на його грудях розстібнута. Дивно. Меланхолійно защіпає ґудзики і намагається вхопитися хоч за котрийсь із непевних спогадів.

— Віддай сірники, — раптом згадує він.

— Ці? — запитує вона і виймає обгорілу коробку.

— Так, — ствердно киває Еміль.

Дівчинка кидає йому коробку, він ловить обома руками. Довго обмацує картонні боки.

— Вони звичайні?

— Мабуть, — погоджується вона. — Це не мої.

— Згоріли, — засмучено каже він, коли заглядає всередину.

— Що ми тут робимо? — запитує дівчина.

Він трясе коробкою біля вуха, потім дивиться на неї, немов намагається щось зрозуміти.

— Не пам’ятаю, — нарешті зізнається Еміль.

Підходить до каміна і задумливо жбурляє у вогонь коробку.

— А ти?

— Не можу пригадати, — зітхає вона. — Але я скоро повернуся. Через стік у раковині. А потім ти його закриєш.

— Забуду закрити, — поправляє він. — Він зараз відкритий, тому що я забуду закрити потім. Це дивно?

— Мабуть.

Із шипінням спалахують сірники у коробці й розгоряються шапкою помаранчевого полум’я. Еміль бере кочергу і виштовхує коробку на підлогу. Вона вже не обгоріла. Здивований, Еміль обережно бере її в руку.

— Холодна, — каже він і відкриває. — І сірники цілі. Таке буває?

І звертає погляд на дівчинку. Вона довго і незмигно дивиться бездонно-чорними очима. Аж раптом очиська викочуються, ніби дві гігантські перлини, і вона підхоплюється зі стільця:

— Ми в завихренні! — зойкає. — І якщо не придумаємо, як вибратися, обоє помремо!

Кожне її слово відразу наче тоне в густій лемішці його пам’яті. Ось вона говорить, а ось він уже не певен — насправді вона це сказала чи він собі вигадав.

— Помремо? — запитує Еміль, і сірникова коробка випадає з його пальців.

Він навіть не зауважує.

— Коли рухаєшся в минуле, треба проживати все, як воно і було. Ну, або майже. Якщо відхилитися надто сильно — кінець.

— То нам доведеться жити навиворіт все наше життя? І знову стати маленькими?

Вона мотнула головою.

— Так довго ніхто не витримає. У завихренні порушуються всі закони.

Еміль насупився.

— І що нам тепер робити?

Вона лише стенає плечима.

…Аврора мовчала і витріщалася в підлогу. Еміль дивився у вікно. Краплі дощу зривалися з віконного скла і летіли в небо.

— Чому ми не злітаємо, як краплі?

Вона звела голову і якийсь час розгублено дивилася на вікно.

— Вони не летять. Вони підскакують.

— І знову впадуть?

— І стануть хмарою.

— Звідки ти все це знаєш?

— Фізика завихрень. Зараз усі вивчають. Відколи хтось змінив минуле. Багато чого в минулому. Почали скасовуватися спогади. Ніхто не знав, що вдіяти. Більшість чіплялася за них, і почали виникати завихрення.

Він хотів запитати щось іще, але його рот раптом наповнився чимось пекучо-гарячим.

— Оо-оообхгргргхгргрррр… — забулькав Еміль і перелякано затиснув рота руками.

— У чашку! — заверещала Аврора. — В чашку плюй!

Краєм ока він помітив, як вона намагалася приборкати свої пальці, намагаючись взяти зі столу чашку. «Треба, як із коробкою», — встиг подумати Еміль, але вже побіг до раковини, щоб не захлинутися.

— Не смій! — закричала русалка, і він перелякано затулив собі рота.

Чаю ставало ще більше. Аврора стрілою кинулася до нього і тицнула порожнє горня:

— Пий! Не дивуйся, саме пий!

Він послухався, приклав губи до краю і «ковтнув», хоч відчував, що ось-ось захлинеться. Та щойно почав «пити» з порожньої чашки, хоч як це дивно, відразу виплюнув увесь чай. І зрештою чашка в його руках наповнилася, й напій у ній — ніби його щойно налили.

Разом із завитками пари кухнею рознісся ніжний квітковий аромат.

— Не можна взяти і виплюнути чай, — пояснила Аврора. — Бо тоді виходить, що в чашці його ніколи не було. А не було, значить, ти його і не пив! Звідки тоді він у тебе в роті? Це й називається — відхилитися!

— Дякую… — Еміль важко відсапувався. — А якби ти не знала… Що зі мною було б?

— Скоріше за все, чай би безкінечно з’являвся у тебе всередині. Якщо пропустити початок будь-якого процесу, наслідки розростатимуться до безкінечності. Тому…

— …Я б луснув?

— Не думай про це! Чашки вже повні, тому зараз треба налити цей чай навпаки.

— Я впораюсь, — запевнив Еміль.

Струмінь окропу сам собою тягнувся до носика чайника, поки на дні чашки залишилася лише дрібка сухих квітів. Усе, як із сірниками: уявляєш одне, виходить інше.

— Обережно! — скрикнула Аврора і вирівняла його руку з чайником. — Нун життєдайний! Якщо чай у чашці закінчився, а ти знай нахиляєш чайник — знову виходить неможливе! Сетх його знає, що може статися…

Він висипав квіти назад у банку. Якийсь час вони просто сиділи — як сиділи надуті одне на одного, коли проживали це в «нормальному» напрямку. А незабаром він раптом відчув, як у середньому пальці наростає легкий біль. Спершу несильний, але з кожною секундою він дедалі дужчав. «Це той другий опік від пари! — згадав Еміль. — Більший зник, коли я запалив сірник, а цей — ні».

— А якщо я трошки обпікся… Воно загоїться навпаки?

— Що? — стривожилася Аврора. — Що там таке?

— Це коли я запалю сірник, — він показав їй почервоніння на пальці. — Я обпікся перед тим… Обпечуся… Зовсім трохи.

— Швидше, чого стоїш! — стривожилася русалка. — Роби це!

Але він уже й сам подався до каміна. Почепив чайника на гак і встромив пальця під носик — якраз тим місцем, де стирчав горбок пухиря. Несамохіть заплющив очі й чекав, що біль востаннє стане ще дужчим, а потім відпустить. Але біль у руці наростав і наростав, аж став нарешті нестерпним!

— Щось не так… — пробурмотів він і випростав руку.

Шкіра на пальцях була аж багряна і просто на очах вкривалася пухирями.

— Що?! — Аврора була налякана. — Ти точно знаєш, що обпікся саме в цей момент?

— Аякже… Тільки ж нічого не вийшло.

Аврора миттю зірвала покришку з чайника і занурила у воду пальця.

— Я так і знала! Ти повісив чайника надто пізно! А отже, зняв занадто рано, — вода не встигла закипіти! Тобто ти ніяк не міг обпектися…

— Авроро! Поглянь!

Набрякла шкіра на Емілевих пальцях стрімко вкривалася чорною, обвугленою скоринкою.