Розділ 89


Зецуно

Б’юле було тяжко. Не тому що звивиста, вимощена бруківкою дорога зміїлася між густо порослими лісом темними схилами й дедалі крутіше забирала вгору. І не тому що останні три дні вони тільки те й робили, що йшли, йшли і йшли. Так-сяк їли, ночували де випаде — і знову йшли, бо клята залізна жаба стрибала, як оскаженіла. Ні, все це йотуна не так уже й діймало. Тяжко було на серці: йотун не зводив очей з Еміля й щохвилини чекав на підступ.

Кожен крок хлопця здавався йому підозрілим. Вони розміняли золотий брактет на місцеві гроші — мідні й срібні, квадратні й круглі, з дірочками і без — й Еміль одразу попросив кілька монет собі. «А що треба? — запитав Б’юле. — Я куплю!» А Еміль відказав, що нічого конкретного йому не потрібно. Хіба ж не підозріло! Б’юле нутром відчував: щось не так. А ще — його торба. Те, як дбайливо хлопчик її притискав, як постійно і без потреби носив із собою… Як по правді, Б’юле й гадки не мав, що воно означає, і жодних ідей щодо цього не мав. І все ж таки це здавалося підозрілим. Помисливі думки підштовхували йотуна в спину, мов нетерплячий кат дорогою до ешафота.

Іноді йому здавалося, що він дарма так переймається і що сторінка з вогнища зовсім не конче містила Темні Постулати. Від такої думки ставало тепло і затишно, але ненадовго. Одне добре: громовиць не було. Зо два рази сіялася мжичка, і тоді йотун втягав голову в плечі й нервово поглядав на небо, та, мабуть, для блискавок був не сезон абощо.

— Я втомилася, — сказала русалка і для переконливості зупинилася посеред дороги. — Я ще ніколи не тримала твердої форми стільки днів поспіль! І взагалі — йти важче, ніж текти.

— Я скоро й сам потечу, — погодився Б’юле.

— Отам точно село, — мовив Еміль і показав на стовпчики диму, що здіймалися над краєм лісу попереду.

То й справді виявилося невеличке гірське селище. Дивно, але жаба раптом прискорила свій алюр. Спершу здавалося, це просто тому, що дорога перевалила за гребінь і пішла долу, аж тут путівна жабка вшкварила так, аж їм довелося перейти на біг.

— Ця механічна потвора збавйиласі! Пранки б її поїли! — видихнув Б’юле.

Та причина виявилась геть іншою. Щойно вони проминули перші хати, сховані в обіймах старих запашних садів, жаба рішуче звернула, заплигнула на ґанок якогось охайного житла і спинилася просто перед дверима, мов кошеня, що проситься всередину.

— У житті ни повірю, що Криниці Долі відховані в цій халупі, — зауважив йотун.

— Борсук казав, що жаба доводить майже до Криниць, — нагадала Аврора. — Хтось постукає, чи так і будемо стовбичити?

Еміль, що майже всю дорогу мовчав, і зараз не промовив ані слова. Лиш піднявся на ґанок і тричі вдарив кісточками пальців по дверях.

Досить довго ніхто не озивався. Потім пролунали голоси, зарипіла дощана долівка і двері широко відчинилися. По той бік стояв немолодий чоловік із чорним волоссям і очима, видовженими, мов камінчики яблук. Дивовижно, наскільки безживними були ті очі. Б’юле мимоволі спало на думку порівняння з мертвою рибою.

Ввічливу усмішку на лиці господаря змінило здивування. Аж тут його погляд упав на застиглу на підлозі металеву жабку. На коротку мить очі чоловіка сповнилися світла, а губи торкнула легка усмішка, та відразу ж по високому чолу ковзнула тінь. Кутики вуст поповзли вниз, і на обличчі з’явився блідий відбиток скорботи. Він повільно опустився навколішки. Немов перед домовиною. Узяв жабку в долоні так ніжно, ніби торкався тендітної сніжинки.

— Де ви її знайшли… — мовив він. — Після стількох років! Вона не може бути живою… Не може ж?

У його голосі відчувалися сльози, але очі лиш почервоніли — ніби від пилу і вітру. Б’юле подумав, що гарячий подих часу вже давно висушив у них біль.

— Нам подарували цю жабку на рибному базарі… — почав було Еміль, але Аврора легенько торкнулась до його ліктя:

— Навряд чи він розуміє.

— Айґоку! Айґоку! — покликав чоловік. — Іди бігом сюди!

І коли в коридор вийшла втомлена жінка середнього віку, він показав їй механічну жабку, ніби це було диво. Її обличчя залишалося байдужим. Лише плечі опустились іще нижче.

— Ви її зустрічали? — спитала вона рівним голосом. — Нашу Кіко?

— Це нам дав один торговець… — знову озвався Еміль.

— Вони чужинці, — пояснив чоловік. — Навряд чи вони тебе розуміють.

А тоді похопився й розчинив двері ширше:

— Заходьте! Чого ж ви там стоїте, заходьте!

…Невелике вогнище, влаштоване на рівні долівки просто посеред кімнати, заливало помешкання помаранчевим світлом. Біля низького столика при вогні довелося сидіти просто на підлозі, на колінках, і в Б’юле затерпли ноги. З іншого боку, вперше в житті він зрадів, що не був велетнем, як уся його рідня. Рис у глиняних мисках, риба, смажена на вугіллі, овочі — йотун щосили стримувався, щоб не накинутися на їдло, як пес, хоча йому дуже хотілося саме так і вчинити.

— Ця іграшка… — господар намагався вимовляти слова повільно і голосно, й щедро оздоблював їх жестами. — Вона належала моїй доньці. Донечці. Розумієте? Кіко. Маленька Кіко.

Він замовк. Аврора кивнула, щоб показати, що розуміє.

— Я сам змайстрував цю іграшку. Тоді було багато замовлень, доводилося працювати ночами… — його голос стишився, руки заспокоїлися й опустились на коліна. Здавалося, він забув про співрозмовників.

— Хотілося, щоб вона завжди могла повернутись, якщо заблукає в горах абощо. Жабка мала дострибати до цього ґанку з будь-якого місця — стрибати і стрибати. Я довго працював над тим, щоб вона вміла обирати шлях так, аби Кіко теж завжди змогла пройти. І ще: вона мала бути красивою, інакше Кіко не захотіла би брати її з собою. І їй сподобалося! Їй так сподобалося!

Він звів очі, і в них, наче крізь густий туман, слабко-слабко пробивалося світло — тьмяною, ледь помітною плямкою. Але він кліпнув, і очі знову стали мов неживі.

— Вона могла годинами гуляти, і ми не хвилювалися. Вдень поблизу селища немає небезпек. Але одного разу Кіко зникла. Ми чекали її цілий день, потім ніч… А зранку зрозуміли, що вона не прийде. Жабка повернулась би з нею чи без, а те, що зникли обидві, означало одне. Лише одне.

— Що? — не витримав Б’юле.

Господар глянув на йотуна і знову заговорив голосно, супроводжуючи слова жестами:

— Наша донька… Пішла до Жаб’ячого озера. В гори! Лігво ямамб, — він зобразив довге волосся і зневажливо сплюнув. — Гидкі, огидні створіння.

І зненацька показав пальцем на Аврору.

— Очі — як у неї. Тільки обличчя постійно змінюється. Наче маски. Клац-клац-клац… Вони виходять із озера й викрадають наших дітей. І там, на дні, перетворюють їх на…

Він раптом замовк і міцно стиснув губи, наче боровся із власним ротом, намагаючись змусити його говорити.

— Багато ходить легенд… — з удаваним скепсисом похитала головою Аврора.

— Голос ямамби чарує, у цьому вся суть, — продовжив господар. — Відбирає тяму. І зовнішність, ясна річ: ямамба може змінити її, коли захоче: раз — і дитина вже простягає їй ручку і йде поруч. І не відчуває біди!

— Не всі русалки однакові, — вкрутила Аврора.

— Мукано, вони тебе не розуміють, — м’яко втрутилася господиня.

— Пам’ять не може мовчати вічно, — зітхнув господар. — Вони слухають, і цього досить.

— Не досить, — м’яко заперечила Айґоку і подала йому високу глиняну посудину, щільно закорковану, обв’язану тканиною та ще й обкручену мотузкою.

Він звів на неї задумливий погляд, а Б’юле знову здивувався, які ж старечі, зморені очі в цього чоловіка, волосся якого ще навіть не торкнулася сивина.

— Думаєш, воно їм треба? — спитав Мукано.

— Це потрібно тобі.

— Здається, цей каме ніколи не спорожніє, — з сумнівом похитав головою господар. — Лиш даремно ятрити рану.

— Скільки років ти вже накопичуєш сльози! — похитала головою Айґоку. — Так теж не можна.

Господар нерішуче потягнувся. Нарешті ледь помітно кивнув, узяв каме з її рук, і пальці звично заходилися розв’язувати вузли, щоб витягти корок. Його очі втупилися в нікуди.

— Уранці ми пішли до озера, — хрипко промовив Мукано, але не вкладав у слова і крихти емоцій. — Зібрали сміливців по селу. Гукали її, оглядали кожен закуток, шукали в очеретах… А потім я угледів відбитки на березі. Сліди сандаликів моєї маленької Кіко.

Голос його надтріснув, і Мукано замовк. Ніхто не наважився порушити тишу. Його пальці нарешті впоралися з мотузкою. Айґоку подала йому маленьку порцелянову чашку.

— У слідах, що були просто на краю озера, стояла вода. Я зібрав, скільки зміг. Вийшла половина цього каме… — на цих словах він наповнив чашку водою з посудини й обвів усіх поглядом. — Ви все побачите. Ви відчуєте. Все, як відчула вона.

І коротким рухом вихлюпнув воду у вогонь.

…Б’юле розгледів їх, щойно розвіялася пара: біля озера — схожі на людей. Довготелесі й худі, з випнутими ребрами. Їхня шкіра лисніла на світлі, ніби вкрита слизом: сіра з тигровими смугами на спині, бліда на животі. Довге волосся — як у людей. Троє, мов гігантські мартини, сиділи на каменях, що стирчали з води. А он іще одна — міцно вчепилася довжелезними перетинчастими пальцями ніг у гілку кедра, що ріс на узліссі.

На мить йотун подумав, що він якимсь чином перенісся до лісового озера, але швидко второпав: він дивиться очима маленької Кіко. Чує її вухами. Дихає її грудьми. «Як у Пустці», — промайнуло у Б’юле в голові, перш він цілковито розчинився в почуттях і думках маленької дівчинки.

У її голові вирували здивування і страх — такі сильні, що навіть думка про втечу не могла пробитися крізь їхні грубі товщі. Тож Кіко просто стояла. Стояла — і не могла відвести погляду від холодних жаб’ячих очей істоти на кедровій гілці, на шиї якої, немов морські гребінці під водою, пожадливо розтулялися й змикалися кілька рядів зябер.

— Еґр-р-р-р-р-р… — протягло створіння й цокнуло язиком. — Как-кар-р-р-рі-і-і!

І Кіко побачила довгі зуби — немов натикані в пащі кістяні голки.

— Мамочко… — видихнула вона й нарешті кинулася тікати.

Було чути, як ямамби стрибнули слідом — наче шелепнулися на підлогу мертві рибини. Кіко старанно перестрибувала старі кедрові корені, що переплелися на піщаному схилі чудернацькими східцями, думаючи лише про те, як би його не зашпортатися. Однією рукою міцно притискала до себе путівну жабку, яку для неї змайстрував татусь, а іншою затуляла обличчя від низьких пелехатих гілок.

Щойно опинилася на пагорбі — озирнулася. Потвори ледь виповзли на пісок — наче перегодовані мухи, надто ліниві, щоб розправити крила.

— Как-кар-р-р-рі-і-і! — белькотіли вони, наче полоскали горло.

Кіко подумала, що врятована, та, звісно ж, про всяк випадок намірилась іще добряче пробігтися. Повернулася спиною до лиховісного озера, пірнула під найближчу кедрову гілку… І мало не врізалась у світлий лускатий живіт потвори, що височіла над нею.

— Еґр-р-р-р-р-р… — проклекотіла та.

— Пішла геть! — від страху в Кіко тремтів голос. — Не чіпай мене!

Кинулася вбік, але за кілька кроків ледь не наскочила на іншу озерну покидь, що приліпилася до стовбура кедра вниз головою, наче деревна жаба.

— Не бійся, дитино! — раптом долинув дивовижно мелодійний голос.

Кіко зраділа, подумала, що то хтось із дорослих прийшов на допомогу! Але те, що вона побачила, годі було й уявити. Одна з потвор повзла до неї, вигинаючи риб’яче тіло поміж кедрових коренів. Вона високо задерла голову і так широко роззявила рота, що голова Кіко вмістилася б туди цілком. І просто з її горлянки, мов із рупора, линув ніжний, лагідний голос:

— Не треба тікати, моя хороша!

— Ми хочемо тобі допомогти! — так само солодко проказали позаду.

Кіко злякано підскочила. Потвора на стовбурі роззяпила всіяну довгими зубами пащеку, з якої теж сам собою, без участі губ чи язика лився срібний, чарівливий голос.

— Де твоя мама? — запитала вона турботливо.

І хоч як Кіко перелякалася, тікати не було куди. Притиснувши жабку до грудей, вона зібралася з духом і відповіла дзвінким від розпачу голосом:

— Вона зараз прийде! Побачить, що ви мене лякаєте, й усім вам повідкручує довбешки!

— Хіба ж ми погані?

Це питання пролунало просто над вухом, і Кіко аж скрикнула. Відскочивши, вона сховалася за широкий стовбур найближчого дерева й намагалася тримати в полі зору обох потвор.

— Як тебе звати? — долинуло з розтуленої ротяки створіння на кедрі.

— Кіко! — вигукнула вона. — Мій тато прийде по мене, і вам буде гаплик!

І про всяк випадок коротко озирнулась. Третє створіння було тут як тут — спокійно сиділо за кілька кроків. Але його пелька була стулена, тому воно не здавалося аж таким моторошним. Ямамба сиділа в затінку кедра і заплітала волосся в косу. Тепер вона була схожа на звичайну жінку, навіть ніби гарненьку. Кіко перевела погляд на двох перших: ті теж постуляли пельки — і тепер набагато більше скидалися на дівчат.

— Не бійся нас, Кіко, — повторила одна з них.

Вона рухала губами, як і всі люди. Тільки емоції на обличчі змінювались надто різко, ніби хтось дуже швидко гортав книжку: клац — ніжність, клац — усмішка, клац — зацікавлення. Дивовижно, але Кіко відчула, як її переляк минувся. Ніби і справді за наказом ямамби.

— Ми не хотіли тебе настрашити, — долинуло ззаду. — Хто подарував тобі таку іграшку?

Озерна жінка стояла зовсім близько, але Кіко вже геть не боялася. Тепер, коли вона змогла їх як слід роздивитися, то побачила, що луска насправді була сріблястим одягом. А те, що вона прийняла за випнуті ребра, — просто складки розкішної тканини.

— Де твій дім? Ми можемо допомогти знайти дорогу!

— Я завжди можу повернутися, — запевнила Кіко. — Жабка покаже шлях.

— Тоді все гаразд, — на обличчі жінки миттєво виникла усмішка і так само раптово зникла.

Кіко подумала, що все це таки трохи моторошно.

— Ти бувала під озером? — спитав хтось позаду, й дівчинка знову мусила обернутися.

— Тато не дозволяє підходити до озера, — відказала вона. — Я просто хотіла подивитися. Здалеку.

Кіко досі було не по собі. Ці озерні жінки чомусь весь час опинялися позаду.

— Ви ямамби, так?

— Ти розумна дівчинка, — усміхнулась жінка. — Обережно, не зашпортайся.

Кіко глянула під ноги, переступаючи вигнутий корінь. Русалка простягла їй руку — зовсім звичайну, людську, без перетинок та пазурів, — і Кіко подумала, що рука схожа на мамину. Від цієї несподіваної гадки вона мимоволі звела очі — й застигла. Та вона ж викапана мама! Хіба що вища на зріст й очі чорні… А все інше таке знайоме, навіть рідне! Не відриваючи погляду від її лиця, Кіко взяла жінку за руку. Холодна.

— Ви живете під озером? — спитала вона. — І у вас там гарно?

— Там дивовижно, — запевнила озерна жінка.

І всміхнулась так тепло, аж Кіко мимоволі здивувалась: як вони могли видаватися їй чудовиськами!

— Вважай! — попередила друга і теж узяла її за руку.

Кіко переступила ще один корінь… Дивовижно, але варто було русалкам утретє сказати: «Обережно!», а Кіко втретє глянути під ноги, — як вони опинилися на березі, за якийсь десяток кроків від води. Одна з русалок дуже обережно тримала її жабку, ніби живу. Кіко подумала, що не пам’ятає, як віддала її, але хай собі потримає ще трохи.

— Ходімо, — лагідно сказала озерна жінка, подалася вперед і легенько потягнула дівчинку за собою.

Ступивши лише крок, Кіко відразу опинилася по коліна в холодній воді гірського озера, й сріблясті полиски танцювали на її щоках.

— Мені ж додому треба… — промовила Кіко й озирнулася на ліс.

Там, на гілці кедра, і досі сиділа одна з ямамб. І саме вона — Кіко бачила це зовсім виразно — скидалася на моторошне лускате чудовисько, а зовсім не на озерну жінку! Худюща, з випнутими ребрами, пазуриста, перетинчаста тварюка.

— Не здалося… — невпевнено прошепотіла дівчинка, і від жаху в бідосі скрутило живіт. — Не здалося! — щосили заверещала вона. — Не здалося! Пусти! Пусти! Пусти-и-и-и!

Але ямамби вчепилися в неї, мов хижі птахи, й усі разом шугонули у воду. Кіко встигла лиш інстинктивно затримала подих і приречено дивилась, як віддаляється світло поверхні.

…Пара розвіялася. Принишклі гості сиділи й не дихали, бо затамували подих разом із бідолашною Кіко. Один по одному вони судомно вдихали повітря, а потім довго і зосереджено мовчали. Ніби згадували, як це воно — дихати.

Айґоку перев’язувала пробку глиняної посудини мотузкою. У Мукано з підборіддя крапали сльози, але обличчя було спокійне, як у мерця. В Еміля лице було саме таке, про які кажуть: «почорніле».

— Вони не втопили її тоді, — раптом озвалась Аврора. — Русалки не топлять. Вони забирають під воду, але минає ще багато часу…

І на півслові урвалася.

— Дякую, світле дитя, — видавив із себе Мукано. — Скільки років минуло, а біль досі не відступає. Жерти дітей — найчорніше і наймерзенніше, що тільки може бути в цьому світі.

— Не всі русалки такі, — тихо мовила Аврора, скоса поглядаючи на друзів. — Не кожна з них.

— Не можу повірити, що вони таке з нею вкоїли, — вів далі господар. — Бездушні, злобливі тварюки. Якби я хоч раз зустрів ямамбу отак — очі в очі… Я не дав би потворі померти швидко. Усе село бажало би подовжити її страждання, повірте. У нас, у Зецуно, в кожній хаті є за кого мститися. У кожній.

Крізь пудру Аврору видавав тільки погляд, який вона старанно ховала в переплетінні рисової соломки, з якої були сплетені циновки на підлозі.

— Вони навіть не хижаки! — не вгамовувався Мукано. — Ті хоч мають відвагу напасти відкрито. А ці завжди прикидаються кимось… Заманюють…

— А ці ваші русалки… Єк там їх… — раптом озвався Б’юле, забувши, що господар його не розуміє. — Вони можут прикидатисі довго? Вдавати, ніби друзі, щоб багато днів вести в єкес місце…

— Б’юле! — обурено вигукнула Аврора, хоч на її порцеляновому обличчі й надалі був чистий спокій.

— Просто антиресно, — потис плечима йотун. — То ви справді їсте дитьов чи ні?

Аж тут Еміль теж повернувся до неї:

— Скажи нам, Авроро. Це правда?

І вчепився в неї уважним поглядом.

— Не варто квапитися з висновками лише тому, що хтось народився русалкою…

— Так чи ні? — наполягав він.

— Може, про когось і правда, але я з чотирьох років водоростіанка. Максимум із п’яти! Не їм ані риби…

— А до того? — урвав її Еміль. — До чотирьох?

— До чотирьох мене годувала мама…

— Чим? — вигукнув він. — Авроро, чим тебе годувала мама?

Аврора опустила очі. На її нерухомому обличчі це можна було трактувати як сором. Стало тихо, наче господарі теж затамували подих і боялися проґавити відповідь. У цілковитому безгомінні тоненький порцеляновий цокіт пролунав виразно, як дзенькіт розбитого скла, і самотня тріщина прокреслила криву від її ока до підборіддя, мов слід від сльозинки. З коротким високим «клац» маска розкололася навпіл і розсипалася на підлогу дрібними шматочками, схожими на грудки крейди.

На її обличчі чергувалися біль, образа і гнів. Й звісно, в цих виразах не було нічого схожого на зміну емоцій — лиш невловні, миттєві метаморфози, немов фокусник вправно змінював маски непомітними окові рухами.

— Ямамба… — прошепотів господар. А наступної миті підхопився й заволав так, що почули б і на Місяці. — Ямамба в селі! Ямамба! Ямамба!



Загрузка...