Книга Еміля

Розділ 95

Коли пором нарешті пристав до берега, сонце ледь торкнулося прохолодної океанської води самим краєчком диска — ніби перевіряло, чи варто купатися в таку погоду. А оскільки ще не було такого дня, щоб воно не пірнуло в океан з головою, Еміль не на жарт тривожився. Серце калатало нервово, глухо і тяжко, та віддавалася у вухах так, що тлумило галас пасажирської юрби.

Він щільніше притиснув до себе полотняну сумку — єдине, що в нього залишилося, — й тупцював на місці в нетерплячому очікуванні, поки на причал нестерпно повільно опускали трап. Нарешті юрба ринула на берег. Еміль несамовито проштовхувався між дорослими, повсякчас натикався на кутасті постаті магітроніків і чиїсь неґречні лікті, аж нарешті опинився на березі. Схожий на вежу дім із годинником і справді було добре видко, але стояв він не так уже і близько до набережної. Й Еміль ушпарив щодуху.

Звивиста вуличка, яка, здавалося, пролягала в потрібному напрямку, раптом по-зрадницькому завернула вбік, і довелося повертатися аж до самої пристані, щоб обрати іншу. Час невблаганно спливав. Сонце вже пірнуло у воду по пояс. Певно, як затриматися на секунду, можна було б почути, як воно задоволено хухкає, занурюючи живота в океанську прохолоду. Але Еміль не мав і секунди. Лиш кинув короткий погляд на червоний запалений небокрай — і знову побіг.

Вуличка круто пішла вгору. Задишка була така, аж перед очима майоріли багряні плями. Ось і будинок. Еміль кинув останній погляд на море, перш ніж звернути у двір. Сонце занурилося вже по саме підборіддя й, схоже, готувалося зникнути остаточно.

— Ще крапульку! — пошепки попросив він у неба.

Вхід. Круті сходи біжать нагору. А що, як там кілька квартир? А що, як двері замкнені? А що, як він не встигне… Але квартира на верхньому поверсі була одна-однісінька. Він натиснув на ручку — й одразу ввалився в залиті багрянцем крихітні апартаменти під самісіньким дахом. Вікно виходило на океан, з якого й досі стирчав окраєць сонячного диска.

— Устиг… — прошепотів Еміль. — Устиг же?

Сумніви були тут як тут. А що як треба було прийти ще до того, як сонце торкнеться обрію? Чи це і є «на заході»? Бо ось же він — захід… Це точно та хата? Не міг же він прогледіти інший будинок із годинником! Тоді чому тут нікого нема?

Поки в голові лютував буревій тривожних припущень, малинова верхівка сонця щезла під водою, й вікно помешкання миттєво залили сутінки.

— Устиг, — пролунало ззаду, й Еміль мимоволі зойкнув. — Вибач, що налякав.

Високий сидів у кріслі в кутку і був схожий на тінь. Раптом підвівся (довелося добряче зібгатися), ступив крок до стіни, клацнув якимсь рубильником — і в кімнаті веселим оранжевим полум’ям спалахнув газовий ріжок.

— Що ж, Емілю, ти свою обіцянку виконав. Отже, мені лишилося виконати мою.

Не кажучи ні слова, Еміль витяг з-під столу табурет і важко сів. Його груди й досі високо здіймалися після бігу.

— Тепер ви заведете мене до Криниць?

— Тепер чи коли будеш готовий — обираєш ти. А я лиш твій скромний провідник і слуга. Останню вандрівку завершено!

— То вони десь тут? Десь недалеко?

— Криниці? Побачиш. Ти виконав усі постулати Темної Путі й маєш право на бажання. Й оскільки саме я поставив тебе перед жорстоким вибором між власною загибеллю й порушенням клятви (а отже, і загибеллю мами), — то і вихід покажу тобі теж я.

— А він є? — недовірливо запитав Еміль.

— О, так! Дозволь, розповім тобі, як влаштовані Криниці й випробування. Так би мовити, усе від самого початку. Ти ж нікуди не поспішаєш? Оскільки незабаром нам із тобою судилося стати партнерами на довгі тисячоліття, між нами не може бути жодних секретів.

— Я не розумію… Які ще тисячоліття?

— Усе зрозумієш, — пообіцяв Високий. — Просто слухай.

Першим Хранителем Маяка був Сорме-Тупе — гігант із Вікодавніх. Саме він роздобув Лазурове Полум’я й запалив його. Нібито для всіх, щоб мрія вела шукачів до Криниць… Але водночас придумав такі правила, що віднайти Криниці було майже неможливо. Він назвав ті правила Світлою Путтю, й він же вписав перші розділи в «Путівник» і дав його Дев’ятьом Світам. На позір — щоб полегшити шлях вандрівників, а насправді — стежити за ними. На його думку, ніхто з них не був гідний. Як на мене, вся ця затія з Лазуровим Полум’ям тільки для того й була потрібна Сорме-Тупе, аби щодня нагадувати собі, наскільки він ліпший за інших. Бо до Криниць хтось діставався хіба що тоді, коли рак на горі свистів, та й то не щоразу.

Так не могло тривати вічно. Хтось мав поставити зарозумільця на місце. І тоді Норни сплели нитку, яка привела до Маяка шукача з далекого світу, що по той бік пустелі. Геть юного, наполовину людину, наполовину лиса…

— Хенті-Менті! — здогадався Еміль.

— Тоді його ще так не називали, але твоя правда — то був він.

Юний Хенті виконав усі Три Постулати Путі, яку називають Світлою, та водночас не перетворився на позбавлену амбіцій вівцю, як того прагнув Сорме-Тупе. Хенті-Менті зберіг у серці й гордість, і зухвалість. Не можу сказати, що Сорме-Тупе не передбачив такого. Саме для цього і придумане зважування сердець. Бо й справді, в серці юнака, що пройшов крізь біль і несправедливість, якому випадало помилятися, накопичилось чимало порожнечі. Як накопичилася вона і в тобі! Та якби спитали мене, я б відповів: якщо такі, як Хенті, або як ти, мій друже, не достойні Криниць — то хто ж тоді їх гідний!

Отож Сорме-Тупе зважив його серце, але перо валаркоса не змогло його переважити. Тоді Хенті-Менті обвинуватив його у шахрайстві. Сказав: «Твої терези підкручені! Якщо моє серце заважке, то й нічиє не підійде!». Сорме-Тупе не стерпів таких закидів. Він обережно зняв із чаші серце Хенті й відклав убік, а тоді дістав власне — і зважив. Його серце було легше пера, і брама вмить відчинилася: дзеркала повернулися, й за ними відкрився Первовічний Світ. Виявилося, вони були просто серед гілля славетного Ґрімдрасиля, стовбур якого і є Маяк Мадґулу.

— То Криниці весь час були там? — вигукнув Еміль. — Просто біля Маяка?

— Криниці завжди були при коренях Споконвічного Ясена. Але шлях до мрії важливіший за саму мрію! У цих словах Сорме-Тупе — істина, хоч би якої думки я був про нього самого.

— Але можна було і просто спуститися?

— Належить пройти шлях! — напружено сказав Високий. — До того ж це тобі не «просто спуститися», а наважитися стрибнути з вершини найвищого дерева у Всесвіті!

— Стрибок віри! — згадав Еміль.

— Саме так. І якщо хтось стрибне із порожнім серцем — валаркоси роздеруть його на шмаття раніше, ніж він пролетить і половину. Ці створіння дуже спраглі до серцевої порожнечі. А якщо стрибнути взагалі без серця — загинеш, щойно Сорме перестане підтримувати в тобі життя своїм поглядом. Бо ні рішату-рішту, на токенів іще не винайшли. Одне слово, весь цей механізм ніколи не давав збою. Саме тому Сорме-Тупе був такий спокійний.

«Переконався? — спитав він у Хенті. — Хочеш, щоб я зважив твоє серце ще раз?»

Якби він це зробив, брама б зачинялася, щойно на шальці опинилося порожнє серце, і Хенті це знав.

І от уяви: серце Сорме-Тупе й досі лежить на терезах, вихід до Первовічного Світу широко розчинений, серце юного Хенті поруч, а сам Сорме чекає на відповідь. Чого він не передбачив, то це того, що в Хенті-Менті було два серця. Одне — людське, а друге — лисяче. А тварини, як відомо, не ймуть ані туги, ані докорів, а їхні серця по вінця сповнені голодом і азартом.

Саме тому замість відповіді хоробрий хлопець із лисячим серцем просто підвівся і стрибнув униз. Валаркоси його не торкнулися, натомість допомогли опуститися на землю неушкодженим. Так Хенті-Менті постав перед Криницями.

— І що ж він загадав?

— Я не маю права говорити… Але як, по-твоєму, він став новим Хранителем Маяка?

— Це й було заповітне бажання? Усього лише?

— Мій любий, — усміхнувся Високий, — хто контролює Криниці, той контролює Світ. Усі Дев’ять Світів!

— І чому ви дозволили? Чому виконали?

— Світла Путь не передбачає нашої участі — Криниці чули його напряму.

— А як же Сорме-Тупе?

— Він утратив захист Криниць, щойно бажання Хенті втілилося. Тож Вікодавні отримали шанс помститися тому, хто викрав Лазурове Полум’я. Його розп’яття й досі видно в переплетінні гілля Ґрімдрасиля.

— Негарно з ним вийшло…

— То вже справи Вікодавніх. Зате Хенті не був таким чваньком, як Сорме. Він не став терпіти несправедливості у відборі вандрівників — то ж ми проклали ще один шлях до Криниць.

— Темний!

— Його так назвали лише тому, що той принда Сорме-Тупе охрестив свою Путь — Світлою. Отже, вандрівників побільшало. Криниці стали досяжними! Але цікаво ось що: далеко не кожен вандрівник цінував власний шанс. Дуже багатьох не влаштовувало їхнє Істинне бажання, яке ми з братами виявляли. О, скільки було таких, що побивалися й заламували руки, вимагали повернути все як було або дати їм змогу перезагадати! Утім, ти ж розумієш, що Криниці виконують бажання лише раз?

— Але ж Хенті загадував двічі!

— Влада над Криницями дає певні привілеї, — погодився Високий. — Гадаю, це справедливо. Так, скажімо, перед Криницями опинилися твоя мама і брат, що не пройшли жодної Путі: Хенті їх привів. А щодо вандрівників, ми придумали таке: вони могли знову прожити ту саму мить, коли формулювали бажання, але загадати щось іще. Це не скасовує виконаного, натомість це і є нагода отримати другий шанс!

— І ви брали за це плату, — здогадався Еміль.

— Насамперед ми надавали послугу. Зрештою, жоден із них не витримав би випробування серця, а ми — і відчиняли їм браму, і видавали токени. І так, певною мірою користувалися теплом їхніх сердець, поки зберігали. Як банк користується грішми вкладників. Усе чесно.

— А потім вони забирали їх? Коли верталися.

— Що ж… — Високий почухав лоба. — Гадаю, пора тобі дещо розповісти про мого дріб’язкового братика. Якщо вандрівник погоджувався на другу спробу, то… Варто було бідосі розвернутися проти стріли часу — Такий Самий Високий його вбивав.

— Убивав? За що?!

— Не за що, а навіщо. Убивство проти течії — річ дуже специфічна. Це як із Третім: ти є, а прожитого життя наче ніколи й не було. Зникало лише минуле, а вандрівник жив собі далі — щойно народжений при коренях величного Ґрімдрасиля. Багато хто так ніколи і не здогадався, що в їхніх грудях тарабанять токени.

— Виходить, другий шанс — це обман?

— Другий шанс — це розкіш, яку не роздають усім підряд. Ніякої другої спроби не було і бути не може!

— Але навіщо? Навіщо вам ті серця?

— А з чого, по-твоєму, роблять рішату-рішту?

— Ось у чому річ… — прошепотів Еміль.

Він якийсь час сидів, витріщившись у куток, і складав у голові цілісну картину з того, що чув раніше від Третього, і з того, що дізнався від Високого. Аж тут велетень заговорив знову:

— Пропоную тепер обговорити твоє серце.

— А що з ним?

— Ти ж розумієш, що не пройдеш випробування?

Еміль тяжко зітхнув і чомусь торкнувся полотняної торби:

— Здогадуюся.

— А токенів давно вже не залишилося. Їх замовляв Хенті-Менті, а коли він пішов, запаси швидко вичерпалися.

— Жодної штучки?

— Жоднісінької. Але дещо, чим його замінити, все ж таки знайдеться. — Високий витримав театральну паузу, але Еміль не втрутився. — Серце твоєї мами! Воно й досі на Маяку. Взагалі-то серця одних людей не підходять іншим, та якщо це мама і син, таке можливо.

— І що тоді? — обережно спитав Еміль, відчуваючи, що тут щось не так. — Я зможу загадати бажання?

— Зможеш. Тільки, прошу, не перебивай мене зараз, хоч би як сильно тебе обурило те, що почуєш. Домовилися?

— Спробую.

— Поставши перед Криницями, ти загадаєш стати новим Хранителем Маяка.

— І не подумаю!

— Дослухай! Хенті вчинив Вогнегубство — і позбавив Лазурового Полум’я не лише себе, а й Дев’ять Світів. Дуже мало хто має власний вогник у серці — як, наприклад, твої недавні подорожні. А всі інші без орієнтира просто втрачають здатність мріяти. Що ж до тебе… Тобі варто дещо знати, — велет напружено покусав губу. — Як би то його почати…

— Та почніть уже якось.

— Ті згорілі сірники, що їх дав тобі Гастропод… Вони були звичайні. Звичайнісінькі, з магазину! Він зумисне розгорнув їх у часі, щоб змусити тебе як слід попрацювати уявою. Щоб ти розкрив свою справжню суть. Відкрив, хто ти є.

— І хто ж?

— Ти і є Лазурове Полум’я!

— Я — полум’я?

Еміль навіть вичавив із себе півусмішку.

— Синій вогник на тих згорілих сірниках породжував ти і тільки ти! Це ти останнє джерело кобольд-вогню у Всесвіті! Це тебе ми рятували в школі, а не твою нещасну коробку! І я зв’язав тебе клятвою з єдиною метою: підштовхнути до твого призначення. Поверни Лазурове Полум’я Дев’ятьом Світам — дозволь їм знову мріяти!

— Але чому я?

— Ти син свого батька! Гадаю, ти вже здогадався. А Хенті був Полум’ям від народження, як і ти, інакше б його зухвале бажання біля Криниць коштувало йому життя — він би просто згорів. Ну, і головне: якщо загадаєш будь-що інше — порушиш клятву. А оскільки клявся ти маминим серцем… Ой, а воно ще й буде в тебе в грудях… Боюся, не виживе жоден із вас.

— Ви все прорахували, — сказав Еміль приглушеним голосом.

— Ну, я не провидець, звісно… Але в ту мить, коли ти назвав найстрашнішу із клятв, які знаєш, план спалахнув у моїй голові як сірник! — велет гигикнув.   

— А як же мама… І в мене ж отой синець…

На його правій руці раптово набрякли жили, і біль пронизав Еміля аж до плеча. Таке вже траплялося. Це тривало кілька секунд, а потім минулося.

— Не поспішай занепадати духом, — заспокоїв Високий, що незворушно чекав, поки напад мине, ніби нічого не відбувалося. — Як я вже казав, ти отримаєш більше, ніж сподівався. Отож ти загадаєш стати Хранителем. Май на увазі, це не так уже і просто: ми з братами ставитимемо тобі купу запитань. Особливо Третій… Він там теж буде, звісно. Але поки ти пам’ятаєш, що це єдиний спосіб вижити й урятувати маму, твоє бажання буде й істинним, і заповітним, і неймовірним. Витримаєш — Криниці виконають, і клятву буде дотримано. І от тоді…

Високий озирнувся, наче хтось міг їх підслухати, потім нахилився через усю кімнату просто до вуха Еміля і прошепотів:

— Тоді я запропоную тобі другий шанс. Справжній!

І подивився на Еміля захопленим поглядом, чекаючи на реакцію.

— Але ж якщо я Хранитель… — нахмурився хлопець. — Хіба в мене не буде привілеїв?

— Авжеж! З часом, коли ти потоваришуєш із Тлумачами, відновиш поставки токенів, а також приведеш до Криниць багато нових мрійників! Тим більше — твоє власне серденько певний час побуде в серцесховищі, тому… Я навіть не сумніваюсь, що ми спрацюємося! А поки твій другий шанс подарую тобі я. Як жест доброї волі.

— І в чому підступ?

— Жодного підступу! Ти знову постанеш перед Криницями — як уперше. Жодних обмежень з мого боку. Все, що буде потрібно, — це добре обміркувати формулювання. І от тепер запам’ятовуй: «Хочу бути вічно живим володарем Світу Мертвих!». Вловив, у чому хитрість? «Вічно живим» — отже, хвороба вже не страшна. А влада над Світом Мертвих дозволяє тобі віднайти там будь-кого! Віднайти і повернути! Як тобі? Й головне: туга за братом зробить це бажання істинним. Знаєш, скільки хитрунів пробували загадувати кілька бажань в одному? Але в них не було друзів серед Тлумачів. А в тебе є я! Головне — по-справжньому захотіти. А якщо уявити, скільки дає тобі влада Хранителя, бажання виникатимуть самі собою! Тільки не забудь до будь-чого додавати «вічно живий, вічно молодий» і все таке. Подумай. Час у тебе є.

— Але ж я не хотів влади Хранителя…

— Не пропонували — от і не хотів.

— І мені доведеться лишитися на Маяку?

— Робитимеш, що захочеш! Деякі обов’язки на Мадґулу, звісно, будуть — для наших спільних справ, — але вони не забиратимуть багато часу. До того ж завжди можна поневолити якихось істот, щоби мати робочі руки. Як ото Хенті свого часу — русалок.

— Я не дуже люблю поневолювати…

— Ти просто не пробував. До речі! Мало не забув: твоя мама наразі у Пустці. Гастропод таки добрався до неї.

— Мама! — вигукнув Еміль і підхопився.

— Але! — Високий підняв палець. — Із владою, яку ти отримаєш, повернути її буде завиграшки. Ось, до речі, якраз ідейка: «Хочу стати Вічним Володарем Пустки». Га? Як на мене, це навіть перспективніше, ніж Світ Мертвих. І знову ж таки, «вічний» — це значить, що від своєї травми ти точно не помреш!

Еміль був надто приголомшений останньою новиною, щоб говорити. Він так і стояв посеред кімнати, наче намагався згадати, навіщо взагалі сюди прийшов.

Високий ляснув себе по колінах, як людина, що вже зібралася йти, і мовив:

— Ну, якщо заперечень нема, обговоримо ось що: я таки попрошу за твій другий шанс одну невеличку плату. Будьмо чесні, воно того вартує!

Еміль мовчав. Високий спершу очікувально дивився на нього, а тоді не витримав:

— Не спитаєш, що за плата?

— А якщо спитаю — хіба ви однак не попросите?

— Добре, розумако, слухай. Я хочу, щоб ти убив мого брата!