Книга Еміля

Розділ 96

За вікном, ніби у відповідь на його слова, вперіщив дощ. Газовий ріжок затремтів, і в кутках затанцювали похмурі тіні.

— Убив… — повторив Еміль, і це слово віддалося на зубах тупим тягучим болем.

— Усе не так драматично: ти зробиш це, коли розгорнешся в часі. Навпаки, розумієш? А отже, він житиме! Просто — не з дитинства.

— Я вб’ю його дитинство? — перепитав Еміль.

— Технічно — це навіть і не вбивство! Ти просто позбавиш мене потреби терпіти цього зануду стільки, скільки себе пам’ятаю. Він стане як Третій — трохи дивакуватим колегою по роботі. Не більше.

— Як же я таке вчиню… — тільки й зміг вичавити з себе Еміль.

— Твоїми ножицями! — захоплено вигукнув Високий. — Досконалий інструмент! Якщо рухатися за течією — клацаєш ножицями в чийсь бік, і нитку його долі перерізано, а всі сплетіння обставин і випадковості, уготовані небом, — скасовані. Все! Немає долі! Зазвичай із тим, кому обрізали нитку, рано чи пізно трапляється щось украй малоймовірне — і змінює все його життя. Але якщо рухатися проти течії, — перерізаєш нитку в минуле. Клац! Вітаю, ви щойно народилися! Або, як каже Третій, — померли не в той бік.

— Звідки ви знаєте… про ножиці?

— Усе є у «Віщуванні», друже мій. І в подробицях. До речі, там написано, що ти погодишся! Отже, я чекаю на офіційну відповідь.

— Мені потрібен час.

— Прошу! У нас із тобою його досхочу. У твоєї мами — трохи менше, але в родинні справи я не лізу.

Високий висипав на стіл жменю квадратних монет.

— Це щоб ти не помер із голоду. Як будеш готовий, назви моє ім’я і плесни над головою в долоні. Отак!

Він плеснув у долоні — і миттєво зник.

…Ранок видався дощовим і пронизливо зимним. Еміль був одним із перших відвідувачів м’ясного ряду. Коли строкатий люд лише почав збиратися на залитому калюжами базарі, він уже звідти йшов, притискаючи до боку полотняну торбу, по дну якої повільно розповзалася бура пляма.

Поодинокі краплі ще зривалися із сірого неба, але сонце вже заявляло свої права і потроху дірявило хмари. Еміль знову піднявся до будинку з годинником і звернув у подвір’я. Магітронік із колесом замість ніг метушливо згрібав у купу розкидане по двору пожухле листя.

Найгірше було те, що Еміль так до пуття і не розумів, як має вчинити.

Ясно було тільки одне: він точно не віддасть їм свого серця. А щодо решти… То про це краще не думати. Принаймні певний час.

До його помешкання лишалося кілька прогонів старих, пропахлих щурами сходів, коли внизу грюкнули двері й хтось квапливо затупотів по верескливих дерев’яних східцях. Еміль майже не звернув на це уваги. І тільки коли знайомий голос гукнув його на ім’я, Еміль не повірив власним вухам і озирнувся.

— Аврора? — Еміль мимоволі сіпнувся до неї, щоб обійняти, але стримався й відвів погляд. — Як ти мене знайшла?

Вона обійняла його сама — без жодного слова — і довго не відпускала. Нарешті відсторонилась і зазирнула в обличчя. На ній знову була порцелянова пудра, та все ж у очах проглядалася ніжність.

— Де Б’юле?

— У лісі… — тихо відповів Еміль і весь ніби згас.

Нічого більше не пояснюючи, подався вгору сходами.

— Але з ним усе гаразд? — не вгамовувалась русалка. — На нього не вистачило квитка?

— Він у Пустці, — нарешті промовив Еміль. — Я мав витягнути його назад. Але ми посварилися, і… Коли мене висмикнуло, він лежав біля вогнища. — Він подолав іще кілька сходинок, перш ніж додати: — Мертвий.

Вони увійшли всередину. Аврора чомусь насамперед подивилася на крісло, потім оглянула кути, ніби щось шукала, і нарешті спитала:

— А мартин?

— Я обміняв його на квиток, — чесно зізнався Еміль.

— Пожертвував… — прошепотіла Аврора.

Еміль виклав сумку на невеликий кухонний стіл і почав нишпорити в шухляді, шукаючи тарілку. Але там нічого не було.

— Пробач мені, — раптом попросив він. — Я стаю лихою людиною.

— Лихі люди впевнені, що вони хороші. А ти сумніваєшся, — вона підійшла ззаду і торкнулася його зап’ястя. — Просто постарайся вчинити правильно.

— Я лишив там Б’юле, і він загинув!

— Як давно?

Еміль замислився. Здавалося, минули тижні, та якщо порахувати…

— Позавчора ввечері.

— Найімовірніше, він іще живий.

— Він не дихав!

— Майже не дихав. Коли хтось у Пустці, серце б’ється повільно-повільно. Але врятувати ще можна. Якщо знайти спосіб його витягти…

Еміль перевернув сумку й вивалив просто на стіл велике бичаче серце. Воно лишало бурі жирні плями, і зазвичай він терпіти такого не міг. Але зараз було байдуже.

— Я сказав мартину, що крило загоїться й він полетить, — раптом вимовив він. — Я збрехав.

— А він?

— Кричав. «Свої», «тюлень хижак», «біда».

— До чого тут «тюлень»? — здивувалася русалка.

— Яка різниця! — нервово смикнув плечем Еміль. — Він постійно торочить про нього.

— Цей птах не такий дурний, як видається.

— Я знаю.

— І коли ти залишаєш його, він кричить до тебе, і всі його слова мають сенс! А «тюлень»?

Еміль втупився в Аврору і здивовано кліпнув.

— Хто такий «тюлень хижак»? — повільно промовив він.

— Усі тюлені хижаки, — знизала плечима Аврора. — Але чому це важливо мартинові?

— Що ж я накоїв… — прошепотів Еміль і тяжко зітхнув.

— А як ви з Б’юле опинилися в Пустці? — спитала вона.

— У мене була така капсула…

— Рішату-рішту? — здивувалась Аврора. — Вони такі дорогі, що за них вбивають!

Еміль тихо застогнав і якось повільно, ніби спав, підійшов до кухонної шафи. Відчинив. У квітковому горщику ріс слимак, завбільшки з чималого шампіньйона.

— Що ти хочеш зробити? — насторожилася русалка.

— Не знаю, Авроро. Знаю тільки, чого не хочу. Я не стану їхнім рабом.

— Чиїм?

Із гидким звуком Еміль вирвав слизняка з ґрунту і замислено втупився поглядом в його лискуче чорне тіло.

— Тлумачів, — нарешті відповів він. — Високі не дадуть справдитися чужим бажанням. Лише власним. На те й існує Темна Путь… Чи казав я тобі, що моя мама була біля Криниць?

— Не казав, — здивовано відповіла Аврора.

— І брат, — додав Еміль, не зводячи очей зі слимака. — Тільки вони не знали, що в них немає шансів. Знаєш, що цікаво? Мама Б’юле теж там була. Йшла по щастя для сина, а зрештою його без упину лупашить блискавкою. В них не можна виграти, Авроро.

— Моя мама теж… — ледь чутно прошепотіла вона.

— Що ти кажеш?

— Мама теж ходила до Криниць. Кажуть, Третя Хвиля від народження була Світанковою, та колись мама подалася до Криниць і повернулась уже Кривавою. Я завжди вважала, що то й було її бажання.

— Чогось мені здається, що той, хто пройшов Світлу Путь, таке не загадуватиме, — Еміль дивився на неї чіпким уважним поглядом. — А якщо вона подолала Темну, то хоч би що виконали Криниці, це бажання було вже не її.

— Мама не пам’ятає, що загадувала.

— Звісно, ні… — Еміль посадив слизняка просто на бичаче серце, і той вп’явся у нього жадібно, наче п’явка. Аж раптом вигукнув так гучно, аж русалка мимоволі здригнулася: — Боже мій! Авроро! Ти хоч розумієш, що все це значить?

— Що вона втратила серце? Так про неї казали.

— Що нитка долі існує! Ми троє йдемо до Криниць, і мати кожного з нас уже була там! Це не може бути випадковістю!

— І що в цьому хорошого?

— Хороше в нитках долі тільки те, що їх можна перерізати, — він витяг із кишені ножиці й подивився Аврорі в очі. — Пам’ятаєш, як я їх назвав у кімнаті артефактів?

— Пам’ятаю.

— А що протилежне «приреченості»?

— Надія?

Він на мить замислився.

— Мені більше подобається «вибір». Вибір є, навіть тоді, коли немає надії, — й Еміль простяг артефакт Аврорі. — Спрямуй їх на мене і клацни!

— І ти знаєш, що станеться? — вона не поспішала торкатися ножиць.

— Сподіваюся, щось, чого не передбачили Тлумачі. Мені потрібен шанс. Лише шанс.

Аврора взяла ножиці — так обережно, ніби ті були живі.

— А де вона проходить? Над твоєю головою чи, навпаки, біля ніг…

Але Еміль тільки знизав плечима.

— Гаразд, — кивнула вона і повторила: — Гаразд.

Рішуче видихнула і на крок відступила, ніби намірилася стріляти. Для певності взяла ножиці обома руками. Розкрила якнайширше, заплющила очі… А тоді клацнула так люто, наче хотіла висікти іскру.

Нічого не сталося.

Аврора розплющила очі. Еміль стояв нерухомо і тільки прислухався до кожного звуку.

— Спрацювало? — нарешті спитала вона.

— Спрацювало, — з несподіваною впевненістю кивнув Еміль.

— Звідки знаєш?

— Нізвідки. Просто більше нема на що сподіватися.

Наступної миті Еміль нахилився над столом і відірвав слизняка від бичачого серця. Той жадібно роззявляв рота.

— Ти зможеш знайти Б’юле? — спитав він. — Острів по той бік, дорога просто від міста і — сосновий гай. Я накрив його гілками. Треба постерегти… Від вовків чи хто там іще водиться.

— Навіщо? Що ти задумав?

— Можливо, я виторгую в них іще одну капсулу. Бо моя мама теж у Пустці. І якщо вдасться знайти їх обох… Пообіцяй, що потім ви розшукаєте мартина і викупите його в того торговця! У йотуна є золото.

— А ти? Що буде з тобою?

Еміль не відповів. Він насилу прибрав вираз бридливості з обличчя і глибоко зітхнув. А потім підніс слимака просто до губ.

— Тобі неприємно буде дивитися, — попередив він.

І русалка квапливо відвернулася.