Книга Еміля

Розділ 5

У школі не було туалету. Тобто він був, але надворі. Йти до нього потрібно було вузькою стежкою через засніжений стадіон.

То був білий дощатий будиночок із синіми літерами «Ч» і «Ж», дахом із шиферу та товстим шаром криги на підлозі й навіть на стінах. Унітазів там не було, лише обледенілі отвори в помості — ніби ополонки. Емілю такий туалет видавався справжнісіньким покаранням і взагалі якимось безглуздям, надто з огляду на те, що в самій школі були умивальники.

Отже, він до останнього намагався відтягнути черговий жахливий похід у вбиральню й терпів. І тільки коли закортіло аж так сильно, що навіть покрита горбистим льодом кабінка перестала видаватися аж такою бридкою, він підняв руку і попросився вийти. Уже забіг в їхню з мамою кімнату, щоб квапливо накинути пальто і шапку (якщо вірити термометру, мороз був мінус тридцять два), аж усвідомив, що чекав надто довго і тепер ризикує не добігти.

Кожен рух віддавався гострим болем унизу живота. Умовляючи власний організм не панікувати і протриматися ще хвилинку, Еміль нарешті ступив на вузьку стежину через стадіон і пішов так швидко, як міг. Він невідривно дивився під ноги, щоб не зашпортатися, й подумки повторював: «Терпи-терпи-терпи-терпи».

…І мало не врізався в Булдакова, який стояв на тій стежці. Широко розставивши ноги, він чекав на Еміля. На Булдакові було старе пальто, розхристане, попри лютий мороз, і величезна кошлата шапка-вушанка зі строкатого рудо-чорно-білого довгого хутра, що виблискувало на сонці. Шапка була на нього помітно завелика, але сповзати на очі їй не давали туго зав’язані на потилиці «вуха». У ній однокласник був схожий на хана Батия, який виїхав попереду війська і чекав на ворога.

— Куди пензлюєш, стукачику? — грізно запитав Булдаков і сплюнув у сніг.

Гірший момент годі було й придумати. Чомусь яскраво уявилось, як торкається його вилиці покрита грудочками мерзлого снігу натягнута на кісточках рукавиця Булдакова. Непрохана думка відгукнулася шумом у вухах і холодком у грудях. На додачу до всього, Емілю здавалося, що ще трохи — і станеться найприкріше.

— По-перше, я не стукач, — якнайспокійніше відказав він.

— Побалакай мені тут! — басом прогудів Булдаков.

— А по-друге, дай пройти.

І Еміль спробував обійти однокласника. Але стежка була занадто вузькою, а Булдаков не збирався сходити з місця.

— А хто мене мамці здав, що я мордяки корчив?

— Якщо ти досі не второпав, вона й так була в курсі.

— І звідки б вона знала?

Еміль знизав плечима:

— Філософське запитання. А ви давно знайомі?

— З мамою? — Булдаков кліпнув. — Так той-во… Вона ж мамця моя.

— Це сарказм. Чув про таке?

— Побалакай мені тут!

— Не чув, — зітхнув Еміль.

— Зараз як дам у сьорбало!

— Краще іншим разом.

Оскільки Еміль ніколи в житті ще не бував у таких сніжних краях, він рішуче ступив зі стежки, щоб обійти Булдакова. То була помилка. Булдаков, ясна річ, чудово знав, що станеться далі, й лише спостерігав.

Ступивши в сніг, Еміль негайно провалився по пояс, втратив рівновагу і почав борсатися, намагаючись підвестися. Тільки нетутешній міг не знати, що лише стежка тут тверда мов асфальт, бо її щодня втоптують, а все обабіч неї вкрите шаром пухкого і м’якого снігу — особливо в перший місяць зими. Ступити зі стежки так рішуче, як Еміль, — це майже так само, як шубовснути у воду. Його незграбні рухи і справді нагадували намагання виплисти.

На мить Емілева уява намалювала навколо безмежний океан із крутими схилами хвиль і чорну безодню під ним. Він подумав, що, либонь, так само почувалися ті бідолахи-моряки, яких викидали за борт безжальні пірати. Намоклий одяг невблаганно тягнув на дно, а вони лише приречено проводжали поглядом бригантину, що відпливала геть, — крихітну тріску в темних водах відкритого океану…

Булдаков реготав, упершись руками в коліна. Його розкішна шапка переливалася в сонячних променях, ніби хутро амурського тигра. Зрештою Еміль рачки виповз на стежку позаду однокласника — сніг був у черевиках, рукавах і навіть за пазухою.

«Який же я ідіот», — засмучено вилаяв він себе і, не мовивши слова, побіг до туалету. Навіть штани довелося розстібати на ходу. До того ж він мало не послизнувся на крижаній кірці — але таки встиг. Поволі відступав біль у животі… Аж раптом Еміль почув кроки. Булдаков. Була слабка надія, що тому просто теж приспічило, але ні: він став чітко позаду нього.

— Моряк чи слабак? — запитав він.

І було зрозуміло, що питання з підступом.

— Ти невчасно, — зауважив Еміль.

— Слабаком — корінця-я-я-я! — загрозливо затягнув однокласник.

«Дати корінця» означало вдарити когось носаком черевика в зад — Еміль устиг дізнатися це за три минулі перерви, спостерігаючи за новими однокласниками. А змучений очікуванням організм досі не давав Емілеві змоги захищатися.

— Наприклад, моряк, — приречено зітхнув хлопець. — Тільки відчепися, добре?

Але Булдаков лиш на це і чекав — умить вхопив Еміля за плечі й заходився щосили хитати з боку в бік, примовляючи:

— Звикай до штормів, моряче! Звикай до штормів!

Геть безпорадний, Еміль терпів цю принизливу екзекуцію мовчки, аж поки нарешті йому дозволено було застебнути штани. Образа клекотіла в горлі гіркою грудкою, що заважала дихати. Відчував, що як мовить бодай слово — розплачеться. І хоча ніколи досі йому не випадало битися, Еміль вирішив, що зараз мовчки зацідить Булдакову в носа. Щосили стиснувши п’ястука, обернувся до кривдника.

Булдаков мочився на стіну, стоячи до нього спиною. Еміль мстиво посміхнувся й підступив:

— Те саме запитання, Булдаков! Моряк чи слабак?

— Пожежник! — несподівано вигукнув Булдаков, розвернувся й зигзагом прокреслив струменем по Емілевих штанях.

І голосно огидно зареготав.

Еміль відчув, як защипало в носі й непрохані сльози обпекли щоки. Не чекаючи, поки Булдаков защіпне штани, з розмаху вдарив його у вухо, аж кулак затерп! Побачив, як вухо Булдакова показалося з-під скособоченої шапки, стрімко набуваючи малинового відтінку. Вже намірився сказати щось на кшталт: «Ось тобі теж!» або «Тепер квити!» (бо справді вважав, що одного удару достатньо, щоб людина усвідомила власну помилку), аж тут Булдаков ударив у відповідь.

Зацідив сильно і вміло — Еміль навіть не помітив, як це сталося. Світ спалахнув розсипом болю в розбитій губі й одразу вибухнув дзвоном у правому вусі. Він навмання замахав кулаками, відчув, як у щось влучив, аж раптом тупим болем у підборідді відгукнувся третій удар. Інстинктивно відвернувшись, Еміль вчепився пальцями у щось м’яке і смикнув.

— Ти чого! — заверещав Булдаков.

Еміль відскочив. Тепер вони були у протилежних кутках обледенілого туалету. Булдаков важко дихав і притискав долоню до вуха. Його волосся збилося у кривобокий спітнілий ковтун. У правій Емілевій руці була розкішна шапка з рудо-чорно-білого хутра.

— Дай сюди! — зажадав Булдаков. — Мені дядько подарував!

Еміль здійняв шапку над головою, ніби молодий індіанський воїн, що демонструє племені скальп переможеного ворога. Він збирався жбурнути її Булдакову в обличчя, сказавши щось на кшталт «На, не рюмсай!» або, можливо, шляхетно простягнути зі словами «Булдаков, нам немає чого ділити» (так учинив би лицар Сплячого Леопарда)… Але подумав, що в першому разі наживе собі заклятого ворога, а в другому — залишить цього ворога в себе за спиною.

Тому Еміль сплюнув кров, підійшов до чорного отвору в дощатій підлозі, випростав руку з шапкою просто над нею і промовив трохи хрипким, упевненим голосом Натаніеля Бампо:

— Вибачайся! Якщо хочеш надіти її знову, проси пробачення!

Але Булдаков верескнув і стрибнув уперед. Еміль хотів був кинути шапку йому в пику й утекти, але не встиг — однокласник схопив його за комір, а другою рукою так сильно стиснув зап’ястя… що Еміль мимоволі розтиснув пальці.

Хто його знає, як сталося, що Булдаков не встиг схопити шапку. Він лише провів її тужливим поглядом і запізніло пискнув:

— Не треба!

Востаннє блиснувши розкішним хутром, шапка поринула в смердючу діру. Булдаков відпустив Еміля й, ошелешено, мов риба, роззявивши рота, втупився вниз.

Еміль увесь зіщулився й чекав, що тепер однокласник його вже напевно приб’є. Але той навіть не глянув на нього, а мерщій вибіг. Крізь дощаті стіни було чути, як Булдаков на ходу хрипко плаче.

Мама заскочила Еміля в їхній кімнаті, коли той прав у відрі шкільні штани.

— Ось ти де! Я вже не знала, де шукати! Ти чому з уроків пішов?

— Суто технічно, я вийшов у туалет.

— І куди ти потім подівся, суто технічно? А що зі штаньми? Ану, подивися на мене! — мама взяла Еміля за підборіддя. Губа вже встигла набрякнути. — Емілю! Ти впав? Побився? Що сталося?

— Дещо справді прикре, — пробурмотів він.

— Годі вже! Мені не до твоїх жартиків! Весь час ти…

— …у щось влипаю, — сумно закінчив він знайому фразу.

— Саме влипаєш! Перший день у школі, а його вже до директора викликають!

— До директора? — тільки й видихнув бідолашний Еміль. — А до директора за що?!