Книга Еміля

ЕПІЛОГ

Салон літака шурхотів голосами. Гул двигунів робив їх якимись далекими і нереальними. Еміль заплющив очі, уявляючи, що він усередині фільму. Мама тримала в руках газету, але сама замріяно дивилася у вікно-ілюмінатор.

Білий килим хмар під ними видавався пружним, і Еміль думав про те, що звідси так легко повірити, нібито по хмарах можна ходити.

Він помітив щось на маминій газеті.

— Можна?

Вона простягла йому її, а сама й далі милувалася небом.

— Це що — я?

Мама здивовано обернулась. У газеті й справді була Емілева фотографія. Він стримано усміхався. І маленька замітка на три абзаци під великим заголовком:

— Звідки вони знають? — запитав він. — Ти розповіла?

— Ну, Емілю, — всміхнулася мама. — Це величезна рідкість.

— Але ж ти кажеш, що нічого не було!

— Чому ж одразу нічого! — хитро примружилася мама.

— Але ж вони написали «механічне»!

— Це просто метафора. Для заголовка.

— А велетні?

— От їх якраз і не було!

— І хто ж тоді скасував пожежу в школі?

— Ніхто не скасовував, — мама взяла газету з його руки. — Бачиш, що написано? «…внаслідок пожежі». Добре, хоч ти вибіг із тієї комірчини, поки воно не бабахнуло. Це якесь диво дивне, їй-богу!

— Це якесь нудне диво, — зітхнув Еміль.

— Враховуючи, скільки їхала пожежна, і те, що я теж вчаділа, враховуючи твою проблему із серцем, про яку ніхто і гадки не мав… Аж ось ми летимо додому, а про твою успішну операцію пишуть у газетах! Більшого дива мені й не треба.

— А я бачив справжні, — заперечив Еміль.

Мама лагідно провела рукою по його волоссю:

— Треба ж тобі було палити ті сірники саме там, де Юрій Іванович зберігав каністри! Бензин у школі! Ідіот, прости Господи, не можна так про покійних…

— Річ же не в бензині, — заперечив Еміль. — Сірники були часовивернуті: спочатку всі геть згорілі…

— Певно, таки не всі, — зітхнула мама і похитала головою. — Мілько-Мілько…

— А костюми з нігтями! А ліфт! А Гастропод!

— Величезний равлик, що хотів затягти мене в порожнечу? Дуже влучна метафора… — мама сумовито всміхнулася. — Якби не моя любов до тебе, я в житті б не виборсалася з того стану.

— А Остання Вандрівка? — обережно запитав Еміль. — Віриш, що принаймні вона була?

— Мій хороший Мілько, я ж не кажу, що нічого цього не було, — м’яко сказала мама. — Я кажу, що все було… Інакше.

— Це якось дуже спрощено, — зауважив Еміль і поклав голову мамі на коліна.

Він уявляв, що гудіння двигунів — це далекий шум моря. І хвилі б’ються об скелі у вісьмох океанах за вісьмома різними вікнами. Бо за дев’ятим — пустеля.

— Пообіцяй, що більше не забудеш, хто ти.

— Не забуду.

— Отже, визнаєш, що забувала?

— Іноді, — погодилася вона.

— Що ти — Штормова Хвиля, — уточнив він.

— Що я — твоя мама.

Вона поцілувала його в чоло, і за кілька хвилин Еміль сам не помітив, як заснув звичайним здоровим сном. І в тому сні над синьою морською гладінню ширяв мартин.

«Літати! — кричав він. — Літати!»

Моєму сину Натанові