Книга Еміля

Розділ 7

Стало так моторошно, що про всяк випадок Еміль вирішив дати драла. Аж раптом двері комірчини рвучко відчинилися, і звідти показалось якесь дивне створіння. Його округлий, поцяткований дрібними шрамами писок вкривало коротке коричневе хутро, і на ньому не було очей. Від почвари, наче від величезного холодильника, віяло студінню. Еміль прикипів до істоти переляканим поглядом і не наважувався вдихнути повітря…

— Дідько тебе вхопи! — вилаялась літня чергова, щойно звела голову в старій, побитій міллю хутряній шапці. — Налякав мене, мале дурбецало!

— Здрастє… — пробурмотів Еміль, лише зараз усвідомивши, що перед ним ніяке не чудовисько.

— Чого тобі? — сварливо запитала чергова і подивилася на нього з відтінком бридливості.

— Нічого, — зніяковіло відповів Еміль.

— От і нема чого тут швендяти! — обурилася вона. — Чого витріщився, як солдат на вошу!

— Хіба я схожий на солдата?

— А хіба я схожа на… — жінка замовкла на півслові й по-совиному блимнула обома очима. — Ану марш на уроки! Ти диви, які нахабні діти пішли!

Еміль спробував зазирнути їй за спину, щоб роздивитися, що там, у комірчині, але чергова спритно зачинила двері. Знайомий нудотний запах знову нагадав Емілеві про поїздки в старих автобусах.

— Нахабство — друге щастя! — бурмотіла чергова, поки замикала двері. — Нічого не бояться!

Еміль поплентався геть.

— Чудовиськ не існує, — категорично відрізала мама.

Вони йшли через маленький місцевий базар, який уже розходився, а мама дуже поспішала купити щось на вечерю.

— Але ж я бачив… — заперечив Еміль. — Це точно мав бути якийсь молюск!

Але вийшло невпевнено.

Усе псувало те, що його уявний гігантський равлик з його здоровезною черепашкою ніяк не міг би пролізти в комірчину. А якби зміг, то слід тоді не був би таким широким. А іншого монстра Еміль іще не вигадав.

— Ти й сам не віриш, — підсумувала мама.

— Ну, може, не чудовисько, а тварина…

— У школі? Емілю, йди швидше! — І спитала в якоїсь жінки: — Де тут огірки продають?

— Що-о? — витріщилася та.

— Огірки! Тут є овочевий павільйон?

— Яки-и-й? — ще дужче здивувалася жінка.

— Овочевий… — мама в безнадії махнула рукою й побігла далі.

На базарі була здебільшого риба. По молоко і м’ясо, як їм пояснили, треба було приходити вранці. Мама купила тільки велику кістку. Сказала: «На борщ це навіть краще!». А ось буряків на ринку не знайшлося. І капуста — лише кисла. Мама вирішила, що в такому разі буде суп. А потім вони купили цілу курку, і мама дуже зраділа, що «без черги». У ті часи за багатьма продуктами стояли довжелезні черги.

Вони вже зібралися повертатись, аж мама раптом сказала:

— Огірками пахне!

І побігла шукати овочевий павільйон.

Мама завжди славилася неймовірно чутливим носом і могла внюхати те, чого не відчували інші. Але цього разу пахло так сильно, що не помітити було неможливо. Нестерпно сильно! Еміль і не знав, що огірки можуть так пахнути. Їхній аромат висів у морозному повітрі, настирливо лоскотав ніздрі й змушував думати про пухирчасту зелену шкірку і трохи терпкувату прохолодну м’якоть.

— А що, як там і кріп є? — казала мама, тягнучи його вузькими проходами між прилавками. — От і буряк, до речі, купимо…

— Але, мамо… — не вгавав Еміль. — Слід я точно бачив! Чи навіщо я, по-твоєму, пішов під сходи?

— А, до речі, навіщо?

— Ну, мамо! Бо помітив слід. Наче клей розмазюкали!

— Клей? Бути не може! — мама саркастично сплеснула руками. — Мій ти слідопите…

Овочів ніде не було. Ні павільйону, ні ятки, ні навіть жалюгідного огірочка чи кривенької зів’ялої морквини. Сама лише риба. Але ж аромат висів такий, наче вони стояли серед огірків, топталися по огірках, і ніби все довкола було з огірків!

— Слухайте, та де ж тут у вас огірки?! — не витримала мама.

Усі відразу замовкли й обернулися. На ятках навколо гірками сріблилася якась дрібна рибка.

— Ну пахне ж! — пояснила мама. — Пахне огірками, а знайти не можу!

І тут усі ті жінки, закутані в пухові хустки, як почали сміятися! Й нумо ту рибку в руки брати і мамі тицяти. Виявилося, огірками пахне риба, що зветься корюшка. І так яскраво, так сильно пахне, що куди тим огіркам! Радше вже то огірки пахнуть корюшкою.

— Понюхайте! — гукали продавчині. — Понюхайте, жіночко! Це ж треба — огірки! Ви чули таке?! Огірки!

Емілеві раптом стало невимовно соромно. Наче це він переплутав. А він якраз точно не переплутав би! А мама! Як вона могла не дотумкати, що навколо сніг і огіркам узятися нема звідки?! Почуття сорому і роздратування були такі сильні, що він тихенько висмикнув руку з маминої й відійшов на кілька кроків, ніби був не з нею. Й одразу розлютився на себе за це. А потім знову на маму. «Якби вони з татом не розлучилися, він би точно знав, що огірками пахне риба! І хто залишає клейовий слід, мабуть, теж би знав…»

Емілева злість поволі вщухла, і він став думати про тата, якого ніколи не бачив. Мама казала, він був іхтіолог. А в самої не лишилося навіть фотографій. Тільки полиця ілюстрованих довідників із біології моря.

— Звідти тягнуло холодом, — раптом сказав заглиблений у думки Еміль.

— Звідки? — мама зупинилася так різко, наче врізалася в стіну.

— Із його лігва… Ну, з комірчини, куди вів слід. Наче холодильник улітку відчинив.

Мама дуже серйозно подивилася на Еміля, навіть узяла рукою за підборіддя.

— Не смій фантазувати на такі теми, — повільно вимовила вона.

— Я не фантазував!

— «Віщування» — це тобі не…

— …не просто віршик, — закінчив за неї Еміль. — Але до чого тут…

— І я не хочу, щоб ти повторював його просто так або використовував у своїх іграх!

— Я не використовував!

— «І холодом тягне з лігва його, і мороком віє», — процитувала мама й докірливо глянула на сина. — Хочеш сказати, ти випадково описав Споконвічного Гастропода?

— Та ти мені про нього навіть не читала!

Мама кілька секунд уважно дивилася на сина, немов випробовувала. А потім просто пішла вперед. Страшенно хотілося запитати, хто такий той Гастропод, але Еміль не наважився.

Базар лишився позаду. Вони йшли вулицею, яку всі місцеві називали просто «Вулиця», бо іншої в селі не було. Не подумайте, що село розтягнулося вздовж цієї єдиної дороги чи якось так. Якраз ні. Просто все інше складалося з вузьких провулків, двориків, проходів між сараями, вкритими снігом рядами дров, парканів і дерев’яних тротуарів уздовж них — без назв і табличок. А Вулиця була єдиною, на якій могли роз’їхатися два автомобілі. Вона звивалася від автобусної зупинки на великій дорозі, що її тут називали «траса», й аж до самої школи, яка приросла до боліт і темного, глухого лісу з іншого боку села.

— Мам… — Еміль трохи випередив її, намагаючись зазирнути в обличчя. — А чому ви з татом розлучилися?

Вона відразу сповільнила крок, ніби їй на плечі навалили важкий мішок.

— Іноді дорослі не розуміють одне одного.

— Хіба не можна пояснити?

— Коли стається щось дуже погане, буває важко пояснити, — сказала вона.

— Навіть якщо ніхто не винен?

— Особливо якщо ніхто не винен.

Наступному проклятущому запитанню Еміль не давав зірватися з губ двічі або й тричі. Він знав, що мама не любить цієї теми. Але йому так треба було знати! Дуже треба. І він усе ж таки запитав:

— А погане — це через Левчика, так?

Вона ступила ще кілька кроків і зупинилася.

— Мам?

Мама мовчала. Тільки розглядала носаки своїх замшевих чобітків, перемазаних сніговою лемішкою.

— Ти плачеш? — і Еміль занепокоєно глянув у сіре морозне небо. — Не треба, ма…

Але її чоло вже прокреслила тонка вертикальна зморшка.

— Не плач, тільки не плач! — перелякано заторохтів Еміль. — Ну, пробач, я ж не хотів… Вибач-вибач-вибач-вибач!

Пізно. Перша сльоза ковзнула вниз по її щоці. Еміль одразу задер голову, і величезна крапля неможливого в таку погоду дощу тієї ж миті ляпнула йому на лице.

— Біжімо! Будь ласка! Ти змокнеш!

Злива обрушилася так раптово, ніби хтось увімкнув небачений у цих краях душ.