Книга Еміля

Розділ 104

Двері стояли просто посеред Пустки: білі, замість скла —

напівпрозорий рифлений пластик, замацані до чорноти навколо круглої пластмасової ручки.

— Вона тут, — сказав Булдаков.

— Певен? — перепитав Б’юле.

— Ага, — відказав той і плеснув себе по грудях. — У неї, типу, як болить отут-о. І я, коли згадав, одразу знайшов. І двері такі самі.

— Це наші, — підтвердив Еміль. — Там кухня.

І рішуче увійшов.

Така рідна, затишна. Тісна. А він і не помічав. Великий холодильник, стіл, плита і маленька пічка, яку топлять вугіллям. Пічка тихо гуде і кидає на стіни оранжеві полиски крізь прочинені дверцята. За вікном ранні сутінки безсніжної південної зими. Чиїсь кури блукають замерзлими калюжами.

— Мамо?

Вона миє посуд. Миска з теплою мильною водою стоїть на табуретці, бо у крані лише холодна. Її обличчя — спокійна маска без жодної емоції.

«Як у Аврори», — думає Еміль.

— Ма!

Вона не чує. На столі біля розірваного конверта — листівка. Юнак плаче над тілом оленя, вбитого стрілою. Хтось надіслав їй це. Еміль бере її в руки. Напис на звороті:

— Ма… — повторює він, а сам не зводить очей із листівки. — Мамо… Ма!

Ніби між ними скло. Її рухи такі механічні, мовби вона і не рухається, а колихається під байдужими поривами вітру.

— Мамусю…

Бере її за руку. Вона висмикує плесно нервовим ривком, наче на нього сіла муха. Навіть очей не звела. Еміль знову кладе пальці на її зап’ястя, та вона не звертає уваги. Нарешті смикає рукою й машинальним рухом потирає кисть.

— Ма! МАМО!

Еміль навіть долонями махає перед її лицем, але вона дивиться крізь його руки. Крізь намилену тарілку. Крізь миску з брудною водою. Крізь кульгаву табуретку, в якої вічно відгвинчується ніжка. Крізь підлогу, пофарбовану бурою фарбою. Крізь Пустку. Кудись углиб тієї самої безодні, ім’я якої вона так боїться забути.

Наляканий, розгублений, Еміль сахається, аж впирається в стіл. Жалібно дзенькають чашки, й одна падає на підлогу. Еміль піднімає її. Дивно: з одного боку візерунок повністю стертий! Ті дурнуваті, схожі на пропелери квіточки тепер тільки з одного краю. Деякий час він не розуміє, в чому річ, а потім кидається до столу, розвертаючи все, що на ньому стоїть. Цукорниця, тарілка, коробка кукурудзяних пластівців, ще одна чашка, маленька каструлька, в якій мама варила яйця, — все це має візерунок або хоча б колір лише з одного боку — того, що обернений до неї. Ніби дивні декорації.

— На жаль, для неї не існує нічого більше, — несподівано озивається знайомий голос. — Нічого за межами поля зору.

Еміль рвучко озирається. У дверях зібгався гачком Третій Тлумач, і його золота маска видається такою недоречною на їхній крихітній кухні.

— Ви?! — питає Б’юле, вочевидь, здивований більше за Еміля.

— Це ж я мав би спитати, — озивається Третій і доволі схоже перекривляє йотуна: — Ти?!

— Драстє, — тихенько шепоче Булдаков і, про всяк випадок, відступає за холодильник.

— Що вам тут треба? — вигукує Еміль.

Він намагався звучати грізно, та вийшло жалібно.

— Навіть не знаю, — хитає головою Золота Маска. — Іронія в тому, що тепер я твій мимовільний союзник. Після стількох спроб тебе занапастити!

— Занапастити? Та за що?!

— Мені здається, спільна біда людей — мислити категоріями «за що», а не «навіщо». «За що» — означає, що все вже звершилося. Отже, будь-які подальші дії — марні. А я прагну все робити «навіщось». На жаль, я так хотів, щоб усе було справедливо, що проґавив мій найкращий шанс.

— Справедливо — це як? — виклично запитує Еміль. — Кинути мене в Криницю?

— Кинути в Криницю — раціонально. І дуже кмітливо, до речі. А справедливим мені видавалося зберегти тобі життя під час нашої першої зустрічі, щоб ти мав змогу дізнатися, в чому будеш винний.

— Як це — будеш? Перестаньте вже говорити загадками…

— Я пам’ятаю, що в тебе з ними не склалося, — каже Третій, і чути, що Тлумач посміхається під маскою. — Але мені складно відповісти, не розкривши самої суті. А розкривати я не можу. Тобі доведеться повірити мені на слово: я хотів тебе вбити, хотів навічно полонити в Пустці, але тепер я той, хто допоможе тобі вибратися. Така моя гра.

— Я не піду без мами, — Еміль рішуче стискає губи.

— Саме в тому і річ, щоб вибратися з нею.

Мама домила тарілки і тепер витирає їх із байдужою виснаженістю в очах. Вона й досі не зауважує гостей на власній кухні.

— А якщо я не вірю на слово? — питає Еміль. — Тоді що?

— Напевно, найближчою буде відповідь «загинеш».

— Найближчою до чого?

— До істини, звісно, — розводить руками Золота Маска. — Оскільки ти в нас не майстер натяків, я говоритиму тобі майже правду. Ти ж пам’ятаєш, що на Тлумачів накладені певні обмеження щодо свободи слова?

— «Майже правда» — це як?

— Це огидно, якщо бути з тобою чесним, — зітхає Третій. — Але інакше ніяк. Можу пообіцяти лише те, що правдою буде більша половина.

— Половина — і є половина, — заперечує Еміль. — Вона не буває більшою.

— Залежить, хто ділить, — стинає плечима велет. — Ось що тобі слід знати, мій дорогий: твоя мама у Вічній Безодні, що зветься Ґіннунґаґап.

— Хіба ми не в ній?

— Ґіннунґаґап — не між світами. Вона — всередині душі.

— Отже, мама — у власному підсвідомому?

— Це якось дуже спрощено, — зауважує Золота Маска.

— І що робити?

— Я навчу тебе, як туди потрапити. Але там, у Безодні, все залежатиме від Лазурового Полум’я в тобі. Якщо втратиш надію хоча б на мить, то створиш завихрення в Пустці. І тоді ти породиш Гастропода, — Третій тяжко зітхає. — А оце вже і є майжеправда— десь половина від істини.

Еміль отетеріло витріщається на нього:

— Я створю Гастропода?

— Ось чому я не хотів, щоб ми опинились у цій точці, — Тлумач, напевно, втомився стояти зібганий, тож сідає на підлогу і випростовує довжелезну ногу через всю кухню. — Тисячі років тому у «Віщуванні» провидиця Валла назвала мене Справедливим, бо я двічі не торкнуся тебе в Пустці. І я дуже прагнув відповідати тому, — Третій розводить руками. — А виявилося, що в її пророцтві є крихітна помилка, і тільки в одному місці, але…

— Це ж він написав «Віщування», — уриває Тлумача Еміль. — Гастропод.

Золота Маска замовкає на півслові й дивилася на Еміля так довго, аж здається, вигравіювані брови здивовано повзуть на сяйливе чоло.

Нарешті Третій ледь помітно махає головою:

— Це багато чого пояснює.

— Він таки виграв, га? — запитує Б’юле.

— Може, й ні, — повільно відповідає Третій. — У цій точці «Віщування» майже закінчується. Хлопчик-без-Сну лишається сам із мамою, якій не судилося почути його плачу, і зрештою гине в Пустці. А його дух блукає між світами, поки не знаходить Темної Криниці й не перероджується, щоб…

— Світу живих помститись, — пригадує Еміль.

— Саме так. Але дещо таки пішло інакше.

— Тобто шанс є? — радіє Еміль.

— Я би сказав, ми підняли ставки, — понуро хитає головою Третій. — Завихрення в Пустці — жахливе, немислиме явище, яке вчиняє з живими душами незбагненні речі… І з огляду на те, що всі ми будемо тут… — цієї миті Тлумач знову тяжко зітхає, ніби кожне слово завдає йому фізичного болю, — …то неминуче опинимося в ньому.

Золота Маска пильно дивиться на Еміля.

— І що я маю робити? — запитує він.

— Мріяти, бажати, сподіватися, вірити… Якщо побачиш, що навколо відбувається щось дивне або неймовірне, отже, тут уже вирує завихрення. Виберешся — врятуєш нас. А залишишся там, ми всі…

— Це я зрозумів, — уриває його Еміль. — Що конкретно зробити?

— А… — Третій струшує головою. — Слухай. У цьому спогаді, де ми зараз, їй дуже погано.

— Це очевидно, — похмуро погоджується Еміль.

— Важливо, що вона й сама не розуміє чому. Швидше за все, і тоді не розуміла… Щоб вирватися, кожен, хто застряг у найгіршому зі спогадів, має знайти відповідь на найболючіше запитання. Часто воно пов’язане з головним почуттям, але не обов’язково напряму.

— Вона почувається винною, це ж зрозуміло! — вигукує Еміль і хапає зі столу листівку.

Але Третій хитає головою:

— Навряд чи вона б поринула так глибоко в себе, якби відповідь була перед нею. Щоб потрапити до неї, ти маєш зазирнути їй в очі. Зазирнути по-справжньому, якщо розумієш, про що я. Аж так, щоб побачити ту чорну розпуку, яку вона роками ховала за нікудишньою усмішкою чи вічною втомою.

— І що тоді буде?

— Ти провалишся в її лабіринт, де вона й надалі продовжує шукати відповідь. Не знаю, який на вигляд той лабіринт, але відповідь у ньому завжди має матеріальну форму. Лист, манускрипт, малюнок, записка, книжка — залежно від того, яке запитання.

— А яке запитання?

— Чому їй погано! Чому аж так! Але сам ти цю відповідь не маєш дізнатися в жодному разі! Чуєш мене? В жодному!

— Чому?

— Бо… Просто повір. Знайди, віддай мамі, але сам не читай. Якщо хочеш скасувати «Віщування» — не читай тієї відповіді!

Еміль довго вдивлявся в мамине обличчя, а вона дивилася крізь нього. Аж тут — побачив. Воно було схоже на німий крик про допомогу того, хто тоне, але не може закричати, бо захлинеться. На скорботне, безнадійне виття, яке немає кому почути. Як чорна, суха байдужість, коли, здається, не відчуваєш навіть фізичного болю. Як порожнеча.

«Мамусю, — подумав він. — Я ж не знав…»

І підлога вислизнула з-під ніг.

Нудотно довге падіння закінчилося суворим ударом — неймовірно болючим для чиєїсь там підсвідомості. «Це якось дуже спрощено», — нагадав у його думках голос Третього. Він і справді так сильно вдарився плечем і ребрами, що довго не міг вдихнути, аж корчився на підлозі. Нарешті біль втамувався, й він відірвав голову від долівки.

Коридор, залитий світлом однакових білих плафонів. Старий лінолеум із безглуздим геометричним візерунком, вичовганий посередині безліччю підошов. Білі двері на рівних відстанях. Фікуси в горщиках — схожі один на одного, мов пластмасові. Вздовж стін — довгі лави, оббиті дерматином. Лікарня.

Єдина дивна відмінність — тиша. Ватяна, непроникна, абсолютна. Ані голосів, ані кроків, ані брязкоту відер, ані далекого дзвону посуду в їдальні, ані дитячого плачу, ані гуркоту ліфтів, ані грюкання дверей.

Еміль підвівся й потер забите плече. У думках заспокоював себе, що боліти не має, але це не дуже допомагало. Подумав, чи не гукнути маму, але злякався: а що, як тут є хтось іще. І тихо подався вздовж нескінченного ряду дверей.

Коридор був довжелезний. Він розбігався перехрестями, повертав, подвоювався, знову повертав, відгалужувався сходами, перетворювався на міжкорпусні переходи, розливався широкими «рекреаціями» з просілими диванами і погаслими телевізорами. Палати з акуратно застеленими ліжками, лікарняні ліфти з круглими віконцями на широких дверях, зловісні маніпуляційні, пропахлі хлоркою санвузли — і жодної живої душі. Усі двері відчинені. В усіх вікнах — ніч. У багатьох кабінетах розкидані по підлозі документи: теки, історії хвороб, формуляри. Наче хтось нишпорив. На стінах повсякчас трапляються календарі, репродукції в рамочках, безглузді гобелени у кімнатах відпочинку і навіть дитячі малюнки на альбомних аркушах — на всіх той самий сюжет: юнак оплакує вбитого стрілою оленя.

І тихо, так тихо! Якби Емілеві потрібно було повернутися туди, куди він прийшов уперше, він би нізащо не знайшов дороги. І щойно це усвідомив — стало моторошно. Він вийшов із чергового кабінету й довго намагався зрозуміти, чи не ходить він колами… Аж тут до нього долинув короткий різкий «ляп!» — ніби впав на підлогу важкий стос журналів.

Від хвилювання стало важко дихати. Він безупинно повторював собі: «Я в її голові, просто в голові», — та однак було страшно. Все надто реальне. Еміль майже скрадався, намагаючись не видати ані звуку. І зазирнув у прочинені двері кабінету.

Одразу впізнав її. Мама витягувала зі столу стоси якихось паперів. Пробігалася очима і кидала — коли на стіл, а коли й просто під ноги.

— Мамо! — гукнув він. — Мамусю!

Вона дивилась чужим, відстороненим поглядом.

— Ти хто? — нарешті спитала вона.

Буденно. Трохи роздратовано.

— Серйозно? — зітхнув Еміль. — Ти знову забула?

— Де твоя мама? — запитала. І трохи розгублено додала: — Ти знаєш, що це за місце?

Він промовчав. Чомусь страшенно не хотілося повторювати цей дурнуватий ритуал. Однак усе, що вона згадає, — неправда. Але мама втупилася в Еміля з німим запитанням в очах, і він таки вимовив оту завчену фразу:

— Ти жартуєш чи серйозно?

— Взагалі нічого не пам’ятаю…

І знову дивилася на нього, а він знай зволікав із відповіддю. Нарешті, зітхнувши на повні груди, Еміль наважився. Він вимовив чітко і голосно, щоб мама розчула кожне слово:

— Ти — Кульґа, Дев’ята Донька Океану, ти — Штормова Хвиля, Дев’ятий Вал! Ти втекла з Маяка Мадґулу, але залишила там своє серце. Криниці Долі перетворили твого сина на мартина, і ти хотіла скасувати його бажання, але натомість вони змусили тебе забути все. Гастропод виштовхнув тебе в Пустку, і ти застрягла в найгіршому зі спогадів, намагаючись зрозуміти, чому тобі так погано. Ти всередині власного розуму і намагаєшся знайти відповідь. Це і є вічна безодня. Межисвітня Пустка. Ґіннунґаґап.

Еміль виголосив усе це однією чіткою тирадою, наче годинами репетирував, і, коли закінчив, тиша, здавалося, бриніла в повітрі, мов сталева струна. Він чекав, що мама зараз прийме подобу біловолосої доньки Океану і її обличчя вкриється дзеркальною лускою, але вона лише мовчки витріщалася широко розплющеними здивованими очима.

— Ґіннунґаґап? — нарешті повільно перепитала вона. Еміль устиг кивнути у відповідь, і вона продовжила: — Що за дурню ти щойно молов? — і залилася дзвінким сміхом. — Донька Океану! Я не можу! Це ж сюжет для книжки!

— Ма… Це все правда…

— Я втратила пам’ять, але ж з глузду не з’їхала. Краще скажи, куди всі поділися? Тут тихо, як у труні. Уявляєш, не можу згадати, в якій палаті лежу! Чи… Я тут працюю?

Вона відчинила шафу й замислено втупилась у білий халат, що висів усередині.

Еміль заплющив очі й кілька разів повільно вдихнув. Сльози вислизнули з-під повік, але йому вдалося не розридатися.

— Ти що, забула, як тебе звати? — запитав він, докладаючи неабияких зусиль, щоб не тремтів голос.

— Забула, — відповіла мама, не обертаючись.

— Ти — Ольга Ігорівна. Тобі тридцять п’ять. Ти — вчителька. Згадуєш?

І розплющив очі. Мамин погляд став уважним.

— Продовжуй.

— Я твій син… — прошепотів він, бо якби сказав голосніше, точно не втримав би сліз.

— Це неможливо, — похитала головою мама і закусила губу, бо й сама намагалася упоратися з емоціями.

— Я — Еміль, — мовив він.

— Мій син… — прошепотіла мама. — У якій палаті мій Левчик?

— Двадцятого березня вісімдесят четвертого, — вичавив він через силу. — Нічого не можна було вдіяти.

Мама важко осідає на стілець, наче хтось витяг каркас, що її тримав. Еміль чекає, що вона щось скаже, але мама мовчить. Довго. Вдома він би вже, певно, торсав її, але зараз дає мамі час. Сідає на лікарняну тахту біля стіни. Наступні кілька хвилин у цій неприродній тиші чує лише власне дихання. Аж потім мама заговорила, і він не смів навіть рухатися, доки лунав її голос:

— Йому знову погіршало. Саме тому я й прилетіла до Херсона. Терміново, літаком… Та однак не думала, що погіршало аж так. Лікарі не казали. Я читала йому цілими днями. «Старшу Едду». «Пісню про Нібелунгів». Це і не всі дорослі розуміють, а він любив. Іноді слухав, іноді дрімав під них. Напередодні йому зовсім зле стало. Знепритомнів. Налякав мене до нестями. Це тоді я попросила тітку Надю взяти квитки на літак і привезти тебе. Щоб ви ще побачилися… А того дня ніби покращало. Не хотів, щоб я читала. Просив, щоб щось розповіла. І раптом я побачила. Що йому дуже зле. Погляд такий… скляний. І вчепився мені в руку. Я почала кликати когось. Висмикнула руку, вибігла… Кричу… Біжу цим клятим коридором. Довго біжу. А він ніби безкінечний. І всі кабінети порожні. Поки вже якась медсестра не вийшла назустріч. Одразу все зрозуміла. Побігла. А вже все… Вже все.

Мама подивилася на Еміля таким безпорадним тужливим поглядом, що він мимоволі побачив у ній ту маленьку, беззахисну дівчинку, яку нема кому захистити.

— Ні! — захитав головою Еміль. — Не все! Не все, ти просто забула! Ти забрала його з лікарні…

— Його забрали наступного дня, — тихо заперечила мама. — Тітка Надя допомагала. Я майже нічого й не пам’ятаю. За весь той рік у мене спогадів, може, на тиждень набереться. А може, й ні.

— Все не так, — вмовляв її він. — Ти сама забрала його і перенесла через пустелю — на Маяк Світів. Ти вирішила, що як він сам загадуватиме бажання, то його не обдурять Тлумачі, і тоді він одужає!

— Мій хороший, милий фантазер, — похитала головою мама і лагідно торкнулася його щоки, ніби вперше помітила, що він тут. — Левчика більше нема.

— Є! Просто не тут… Він тепер мартин.

— Мартин? І звідки ж така неймовірна ідея?

— Я його зустрів! І спершу не впізнав. Ми йшли до трьох Криниць загадати бажання.

— І чого ж бажав Левчик?

— Літати! І я вирішив, що не треба намагатися його повернути. Він так любить літати!

— Літати…

Її обличчя торкнулася ледь помітна усмішка, і мама наче посвітлішала. Навіть одвічна зморшка над переніссям розгладилася. Він уже й не пам’ятає, коли так було.

— А ти справді Хвиля. І можеш викликати шторм навіть у пустелі — я бачив! Просто тато вкрав у тебе серце…

— Я сама віддала, — хмикнула мама. — Наївна молода дурепа.

— То ти згадала?

— Ніколи й не забувала, — похитала головою вона. — Тут десь має бути написано… Якби ж я знала що! Щось важливе. Але скрізь те саме.

Вона засмучено зіштовхнула додолу стос паперів зі столу. Еміль підняв якусь теку. Історія хвороби. Бурун Ольга Ігорівна. І лише одне слово великими літерами посередині сторінки: «ВИННА». Еміль швидко переглянув іще кілька таких самих аркушів. Винна. Винна. Винна.

— Ти ні в чому не винна, ма…

— Звісно, винна. Це ж я себе звинувачую, а не хтось. За те, що не була з ним тієї останньої секундочки. За те, що висмикнула руку, коли він тримав. За те, що покинула самого.

— Але потім ти його врятувала! — заперечив Еміль.

Мама дивилася на нього з сумною, ледь помітною усмішкою.

— Я вже давно звикла до цього болю, Мілько. Але є ще щось. Щось конкретне, що не дає мені спокою зараз, розумієш? Якась дуже-дуже болісна думка. І вона десь тут, у цій лікарні. Але я не можу знайти.

— Якщо це якийсь особливий документ… То, може, він в якомусь особливому місці?

— Кабінет головного лікаря, — погодилася вона. — Я з нього й почала. І, до речі, їх тут теж безконечність. А ще кабінети завідувачів, ординаторські…

— Ма… — він вагається, не знаючи, як сформулювати. — Це ж та лікарня? У Херсоні?

— Тільки помножена на тисячу… Мені за все життя не знайти.

— То, може… Потрібна його палата? Ти пам’ятаєш, де вона?

— Звісно, пам’ятаю! Я була там. У десятьох різних. Може, й більше. Вона тут на кожному поверсі, Мілько.

— А на якому поверсі була його палата насправді?

Вона поглянула на нього так, ніби ця ідея і справді щойно вперше спала їй на думку.

— На четвертому. Тільки поверхів тут теж нескінченна кількість. Я виходила на сходи. Якщо зазирнути між прольотами — виходить, що їх тут мільйон, не менше. Якщо четвертий поверх і справді є, ми будемо спускатися цілу вічність.

— Не будемо! — радісно каже він. — Ходімо! Я дещо придумав, ходім!

Ліфт із тими дивними подвійними дверима. Зовнішні — як ворота, внутрішні — гармошкою. Мама зачиняє їх за ними. Кнопок поверхів лише п’ять: з першого по четвертий і підвал. І Еміль впевнено натискає «4».

…Перше, що впадає в око — цей поверх не є нескінченний. Він звичайний, навіть невеликий. Емілю здається, він його впізнає. Мама квапливо йде коридором. Майже біжить. Відчиняє двері палати. Порожньо. Стерильно — навіть на вигляд. Вона підходить до тумбочки біля ліжка і рвучко висуває шухляду. З того, як уповільнилися рухи, Еміль одразу розуміє — знайшла.

Сідає на ліжко. В руках конверт. Звичайний. З маркою і штампами. Тільки в графах «кому» і «відправник» — те саме ім’я. Її.

— Знайшла, — каже мама і розриває конверт.

Жовтавий аркуш, складений учетверо. Вона розгортає його і жадібно пробігає очима.

— Ну, звісно, — каже вона. — Ну, звісно.

І кладе на тумбочку.

— Дай мені руку, Емілю. Пора повертатися.

І простягає до нього долоню. І він знає, що треба просто взяти її теплу кисть. І що в жодному разі не можна дивитися туди, де ніби навмисно розкрився синіми літерами до стелі пожовклий аркуш паперу. Де чітким маминим почерком виведені якісь три слова. Лише три. Треба просто взяти її за руку. Не треба дивитися. Не треба читати.

Чому ж він зробив навпаки! Ну чому…

«Треба було стрибнути»

Найстрашніше — що він зрозумів. Скільки ще дітей його віку нізащо б не здогадалися, про що йдеться і що означає цей рядок. А він здогадався. І його рука завмерла на півдорозі до маминої.

— То ти шкодуєш… — прошепотів він. — Ти шкодуєш?! Там, у нашій кухні… Ти шкодуєш, що не стрибнула з крана?!

Мама розсіяно витирає чоло — на ньому густо осіли кристалики льоду.

— Я не вважаю, що це правильно, — шепоче вона. — Просто мені було так боляче, і я…

— Пошкодувала, що не покинула мене самого?! — кричить він. — Пошкодувала, що мені не довелося це пережити?!

Її волосся вкрилося інеєм, немов сивиною. І навіть очі покаламутніли, ніби вкрилися тонким шаром криги.

— Я просто шкодувала, що не стрибнула! — кричить вона у відповідь і часто-часто кліпає. — Від болю! Від дуже сильного болю! Від усвідомлення, що не змогла! І що вже не зможу!

На склі, що виходить у чорну Пустку, збирається конденсат, немов у бані, й великі краплі зриваються вгору, стрімко злітаючи до стелі. На батареї просто на очах наростає лід, і гострі кінчики бурульок тягнуться вгору, мов голодні пащі щурів.

— Зрадниця! Зрадниця! Ти зрадниця! — ридає він. — Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тебе ненавиджу!

Вона зникла з лунким виляском, й Еміль залишився сам у стерильній порожній палаті.

Розділ 105

Хто такий Гастропод

Хтось легенько торсає його за плече і висмикує з дивної ватяної задумливості, в якій не було жодної гадки чи ідеї, а лише втома після недавніх ридань.

— Емілю! — гукає мама і зазирає йому в очі. — Ти мене слухаєш?!

Еміль підводить на неї здивований погляд. Школа. Вони стоять на другому поверсі. Тихо.

— Ні, — чесно зізнається він.

Щось важливе вивітрюється з голови, мов несформована хитка думка. До речі, чому він у школі? А де мав бути?

— Емілю! — мама зводить брови. — Скажеш, що проспали через різницю в часі, зрозумів? Ніхто не повинен знати, що зі мною стається.

— А що з тобою стається?

Вона уважно дивиться на нього:

— А з тобою?

І торкається його чола тильним боком кисті.

— Зі мною? — Еміль пересмикує плечима. — Моя мама забула, хто вона така.

— Це тимчасово, ти ж знаєш… Ось тобі талісман!

Вона тягнеться губами до його чола, але він ухиляється.

— А як же кран? — похмуро запитує Еміль. — Той, із якого ти хотіла стрибнути.

Вона різко випросталась. Її губи намагаються почати якесь слово, але ніяк не можуть вирішити, яке саме, та лиш беззвучно ворушаться — то розтуляються, то витягуються трубочкою.

— Досі шкодуєш? — запитує він.

Вона геть розгублена. Тепер зрозуміло, що її губи намагаються вимовити слово «звідки», але голосові зв’язки відмовляються слухатись. Еміль перекидає портфель через плече і йде до класу. Вона ще довго стоїть і, мабуть, дивиться йому вслід. А потім лунає нервове цокання її підборів; воно віддаляється.

Білі двері наприкінці коридору. Сердитий окрик:

— Булдаков! Геть звідси!!!

Еміль береться за ручку й відчиняє.

Снігове поле — відразу за порогом. Це видається дивним лише першу коротку мить, а далі подив зникає туди само, куди зникають усі забуті ідеї, надто прохідні, щоб їх озвучувати, — й Еміль просто іде вперед.

Сонця немає, а від білого снігу однак сліпить очі. Сірою смугою в’ється вузька стежка до обмерзлої кабінки шкільного туалету. Булдаков чекає на нього, широко розставивши ноги. Розхристане пальто, величезна кудлата шапка зі строкатого хутра.

— Куди намилився, стукачу?

Еміль мовчки б’є його просто в лице, і той, змахнувши руками, падає в пухкий глибокий сніг. Уже там, у закрижанілій будівлі туалету, почувши наближення кроків, він повертається обличчям до входу й чекає. Булдаков ледь не влітає в нього з розгону — й Еміль знову б’є перший. І ще. І ще. Аж Булдаков нарешті валиться на смердючий горбистий лід. Кудлата шапка злітає з його голови, й Еміль копняком гилить її в обмерзлу дірку туалету.

Дивно, але йому водночас добре і боляче.

Вихід із білої дерев’яної кабінки веде просто в кабінет директора. «Так не має бути», — думає він, але думка «А як?» уже не встигає сплисти в голові. Замість неї там впевнено вкорінилася інша: «Яка різниця».

— Ой, — сказала мама Еміля в нього за спиною. — Нам пізніше зайти?

— Ні-ні, голубонько, — озвалася Степанида Купріянівна. — Якраз на вас і чекаємо.

Вона набундючилася біля свого побитого сина — коло самого директорського столу, мало не витіснивши з-за нього самого Олега Прокоповича.

— То це з ним ти побився? — запитала мама.

— Він штовхнув мене у сніг з доріжки, — й Еміль показав пальцем на Булдакова. — От і вся бійка.

— Хай скаже, куди подів Женину шапку! — вигукує вчителька. — Про туалет розкажи! Ану ж бо!

— Та він і був без шапки, — знизав плечима Еміль. — А до туалету я не дійшов, він же мене з доріжки штовхнув…

Степанида Купріянівна збентежено кліпає. І раптом переводить сповнений люті погляд на сина.

— Він бреше! — у паніці волає Женя, і сльози самі собою навертаються йому на очі. — Бреше!

Але Еміль уже мовчки виходить з кабінету, і на його обличчі виграє зловтішна усмішка.

Мама наздоганяє його, бере за руку — і ось уже вони разом біжать уздовж метушливих рибних рядів засніженого базару, рятуючись від нереального зимового дощу.

— Злива серед зими… Треба ж! — каже мама, і за показною бадьорістю ще чутні недавні сльози. — Дуже рідкісне природне явище!

Еміль тулиться до соснової дровітні під навісом. Замети скуляться під дощовими струменями, ніби роз’їдені кислотою.

— Ти мене не любиш? — тихо запитує він.

— Що ти таке кажеш! — дивується мама і сідає перед ним навпочіпки.

— Ти ніколи не кажеш, що любиш.

Вона вдивляється Емілеві в очі, ніби намагається розгледіти в них причину таких слів.

— Не обов’язково ж казати…

— Обов’язково, — заперечує він і ступає під дощ.

Вона наздоганяє його, розвертає до себе і легенько трясе за плечі.

— Емілю! Ти мене взагалі слухаєш?

Вони в школі. Стоять на другому поверсі. У нього в руках портфель, у неї — учительська сумка.

— Скажеш, що проспали, бо часові пояси різні, зрозумів? Ніхто не має знати, що зі мною іноді буває!

— А що з тобою? — питає він.

Мама здивовано дивиться на нього, не розуміючи запитання.

— Ти ж знаєш…

— А ти? Ти знаєш?

Вона не знаходить, що відповісти, й лише безпорадно ворушить губами.

— Ти забула, — каже Еміль. — Ти забула, хто ти.

Він чекає, що мама спитає: «Хто?», і тоді він знову розповість про Штормову Хвилю, але вона не питає, й Еміль мовчки входить у клас. Цього разу він побив Булдакова просто там, у дверях, при всіх — за те, що той налетів на нього…

— Перший день у школі! — сердито каже мама, і її голос розноситься директорським кабінетом. — Я тут розпинаюся, що мій син не такий…

Директор, Степанида Купріянівна і побитий Булдаков — усі дивляться лише на нього. Як дивно: він не пам’ятає, як тут опинився. І що саме зробив — теж не дуже. Щось із шапкою чи бійкою… А може, і з тим, і з тим… Яка різниця. Жорстокість — надійний спосіб притлумити біль. І щоразу йому добре, коли комусь зле.

— Та хіба ж у грошах річ! — змахнула рукою Степанида Купріянівна.

Вони вже давно про щось говорять. Мама поспіхом дістає гаманець і відраховує купюри.

— …відзначився на рік уперед! — сердиться вона.

— Та я й не знаю, скільки воно коштує! — кокетує Степанида Купріянівна.

У його голові крутиться якась невиразна думка. Щось про гроші. Чомусь миготить образ пірата зі скарбом… Еміль несвідомо дістає з кишені дивну старовинну шестигранну монету кольору зорі й розглядає її, не розуміючи, звідки та взялася. А вони знай говорять чи торгуються. А він не зводить очей із монети. Аж раптом згадує.

— Мамо! Ма!

Усі замовкають і дивляться лише на нього, а він простягає монету мамі.

— Вона з твого намиста! На! Візьми її назад!

Мама дивиться так, ніби бачить уперше. Аж ось в її очах щось спалахує, вона хапає монету стрімким, хижим рухом і міцно стискає в долоні. І тієї ж миті рвучко прикладає долоню до грудей і болісно схиляється над столом.

— Серце? — стривожено питає Степанида Купріянівна.

— Може, викликати швидку? — уточнює Олег Прокопович.

Щось із гуркотом падає на лакований стіл. Мама якийсь час не рухається, а тоді випростується й обережно вдихає — наче вперше в житті. На коричневому директорському столі лежить золотий механізм, за формою схожий на серце, і маленькі поршні по черзі смикаються вгору-вниз.

Дзу-зук, дзу-зук, дзу-зук.

Зачароване задушливе безпам’ятство нарешті відступає, й Еміль розуміє, що потрапив у вир повторюваних спогадів. І лише тепер — вирвався. У кабінеті більше нікого немає, тільки він і мама. За вікнами ані снігу, ані низького зимового сонця — саме лише чорне ніщо. І конденсат на склі великими краплями стікає вгору.

— Де ти її взяв? — питає мама.

Вона й досі дивиться на монету в долоні.

— Він сховав її у віддзеркаленні.

— Але ж він розбив дзеркало!

— Але ж не віддзеркалення!

Вона повільно хитає головою. Важко знімає зі столу золотий токен.

— Не можу повірити, що я вільна.

— І ти пригадала те, що забула? — питає він.

— Маяк, і дерево, і рабство, в якому він тримав мене… — шепоче вона. — І як я тікала, а він щоразу знаходив…

— Ні, ти згадала, хто ти?

— Хто я? — промовляє мама, і незрозуміло, вона питає чи ні.

— Отож-бо й воно! — зненацька озивається знайомий голос. — Хто вона, хто він, але найголовніше — хто я!

Директор Рессель стоїть у дверях кабінету і сяє своєю найкращою усмішкою. Еміль повертає голову, а тоді мимоволі озирається на маму. Вона вдивляється в нього напруженим, пильним поглядом, ніби намагається згадати.

— Ви ж не проти? — двійник висуває собі стільця й сідає поруч. — То хто ж такий цей Гастропод? Ми вітаємо у фіналі цієї чудової вікторини Хлопця-без-Серця і Жінку-без-Пам’яті.

— Хто ви? — промовляє мама.

— Та я ж це і питаю! Я — хто? До речі, от ми й зустрілися, Емілю.

— Ви знайомі? — вона дивиться на сина. — Чому він так із тобою говорить?

— Ми якось зустрічалися, — відповідає Еміль.

— А от і ні! — весело заперечує директор. — Я його вперше бачу, чесне слово! Але він — зустрічався. Парадокс!

— І я не знаю, хто він, — каже мамі Еміль.

— Я підкажу, — втручається директор. — Але спочатку трохи прогнозів. Оскільки я живу навпаки, то певною мірою знаю майбутнє, а особливо — найближче. Хочеш дізнатися його майбутнє?

— Ні, — хитає головою мама.

— Однак слухай. Ти не згадаєш, ким є насправді, — директорів двійник безцеремонно тицяє пальцем у її бік. — Можеш мені вірити. А отже, не зможеш вивести звідси сина — забракне сил. А отже, що? Правильно, пустка розлучить вас! Розтягне по різних спогадах. І після виснажливих блукань лабіринтами власної пам’яті, після тисячного проживання найгіршого дня твого життя… Ти вже зрозуміла, так? Земне тіло — загине! Твоє пізніше, його — дуже скоро, бо у хлопця на грудях здоровезна блямба від удару часовивернутої блискавки. Але його душу за давньою звичкою прихистить новеньке чорне сердечко.

Тут Гастропод у личині директора обертається до Еміля:

— Ти вже розповів мамі, що згодував своє серце слимакові?

— Що зробив? — вигукує мама.

— Згодував серце. Взяв черевоногого поліморфа… Він його вкрав, до речі. Як тобі таке? І тепер замість серця має слимака. Не впевнений, що я добре пояснюю. Одне слово, твій син у подобі бідолашного черевоногого повзатиме Пусткою цілу вічність — весь такий жалюгідний. Але жаліти його не буде кому. Аж поки не нап’ється з Темного Колодязя, — тут він знову звертається до Еміля: — Я вже водив тебе до нього?

— Водили, — тихо відповідає Еміль.

— І ти досі не здогадався, хто я, ну? Що питав тебе Третій?

— Звідки ви знаєте про Третього? Ви ж туди ще не дожили.

— От власне! — плескає в долоні фальшивий директор і повторює: — От власне! І все ж я добре пам’ятаю ту зустріч. Хоч і дивився на неї, скажімо так, іншими очима. Хто сам собі ворог, поки не дозволить собі бути собою? Хто дозволив слизнякові зжерти своє серце? Хто вбив у собі мрію? Кого ти бачиш у дзеркалі? Ну?!

Еміль і справді намагається відгадати, перебирає в голові всі ймовірні варіанти, але жоден не підходить. А може, то йому не хочеться, щоб вони підійшли… Зрештою псевдодиректор нахиляється до нього через стіл, дихаючи крижаним холодом, наче з відчиненої морозилки, і каже — тихо, але виразно:

— Відгадка дурнуватих натяків Третього — коротеньке слово: «Ти».

Пустка поглинає голос монстра, дбайливо загортаючи вуха у повстяну тишу. Але слова Гастропода й надалі гудуть десь у ділянці Емілевого чола болісним, нав’язливим пульсуванням: «Ти-ти-ти-ти-ти-ти-ти!».

«Навіщо перекривати струмок?»

«Може, колишнє русло мене не влаштовує».

«А звідки тобі знати, яке воно — колишнє русло?»

— Маячня, — не надто переконливо заперечує Еміль.

— Маленький слимак у твоїх грудях замінить тобі фізичну оболонку на решту вічності. І — ні, Дар Темного Колодязя не повертає в часі. Це ти створюватимеш завихрення щоразу, коли проживатимеш власні спогади. Й одне з них таки розгорне тебе назавжди.

— Я не хочу бути тобою!

— Боюся, в тебе немає вибору, мій невдовзі черевоногий друже! Інша річ, що це й не погано! Ти зможеш плести зі спогадів будь-що! А з часом не просто плести ілюзію тут, але виправити все що заманеться у справжньому житті! А як щодо того, аби виправити щось у житті інших? А що, як можна покращити увесь світ? А всі дев’ять?

— Він не стане тобою, — раптом озивається мама.

— Уже став! — гарчить Гастропод. — Тієї миті, коли побачив тебе на крані. І саме ти перетворила його остаточно, коли він дізнався, що ти наважуєшся шкодувати, що не дала йому осиротіти! Тепер ти проживатимеш кожен день наших спільних спогадів стільки, скільки я захочу! Аж доки все не виправиш. Доки не проживеш все як має бути! Хіба ти не заслуговуєш трохи справедливості, ма?

— Вона тобі не мама! — обурюється Еміль.

— Незвично, правда? — хмикає той, хто й досі стоїть в недоречній подобі директора школи. — Ну, нам пора вирушати, хлопчику Емілю. Я проведу тебе до Темного Колодязя, щоб ти напився зараз, а не шукав його цілу вічність. Залюбки позбудуся тих спогадів!

Гастропод підводиться, і, здається, він став вищий, ніж був до того.

— Зроби щось, ма!

— Вона ніяк не згадає, хто вона, — ощирився директор. — Коли вже ти зрозумієш!

Еміль хапає маму за плечі й легенько торсає, ніби будить:

— Ти Штормова Хвиля, Дев’ятий Вал! — він зазирає їй у вічі. — Ти жила на Маяку між світами!

— Все це ніби не зі мною… — ледь чутно озивається вона.

— Ти перемогла піщаних вовків! Ти нічого не боїшся! Навіть Хенті-Менті!

— Це все не по-справжньому, — промовляє мама й опускає обличчя в долоні, наче плаче. — Всього цього не буває.

— Ма! — обурено вигукує Еміль.

— Годі! — й Гастропод вимогливо простягає руку. — Пора дорослішати! Ходімо.

Його рука раптом у неймовірний спосіб починає видовжуватися разом із рукавом піджака, й Еміль мимоволі сахається назад, до стіни кабінету.

— Зроби щось, ма! — кричить він. — Ти Дев’ята Донька Океану, Кульґа Жахлива, Кульґа Крижана!

— Це не я… — шепоче мама у відповідь, не відриваючи обличчя від долонь. — Я така втомлена…

Раптом Еміль шпарко пхає руку в кишеню шкільних штанів, на мить злякавшись, що там нічого немає… Аж ось вихоплює, немов шпагу, блискучі сріблясті ножиці — і націлює їх на Гастропода.

— Знаєте, що буде, якщо клацнути ними у ваш бік? — вигукує він, широко розвівши леза. — Я скасую ваше майбутнє! Скасую всі ваші віщування, нічні дзвінки та обгорілі сірники!

Монстр скептично зводить брову на директоровому обличчі.

— І де ж опинишся ти? А головне, як зі своїм новим шансом учиню я? — і Гастропод щиро регочеться. — Це було б та-а-ак іронічно!

Знічений, Еміль кладе ножиці на стіл.

— Я б сказав, що ти програв, мій любий Мілько, але водночас щойно виграв! — каже директор. — До речі, коли розгорнешся в часі, матимеш змогу змінити цю розмову. Якщо захочеш. Але щось мені підказує, що ти вже гратимеш за іншу команду. Ходімо?

І довга директорська рука знову вимогливо й очікувально розкривається.

— А Б’юле? — раптом питає Еміль. — А Булдаков?

— О, Третій здатний вивести їх обох, якщо, звісно, вони виберуться із завихрення, — і директор по-змовницькому підморгує. — Підказка: не виберуться.

Еміль дивився на простягнуту руку, яка водночас відрізає шлях до втечі. Гастропод ще не схопив його лише тому, що справді подітися було нікуди. Аж раптом Еміль ступає до мами, нахиляється і швидко торкається губами її щоки.

— Ось тобі талісман! — шепоче він. — Тепер із тобою нічого не станеться. А якщо станеться…

Він хотів, щоб мама продовжила, та вона мовчала. Гастропод підводиться в Еміля за спиною, аж той потилицею відчуває його живіт.

— Однак усе буде добре… — шепоче він.

Несподівано мама різко підхоплюється зі стільця, наче виринає з води.

— Я згадала! — вигукує вона високим голосом. — Згадала!

І, схопивши Ножиці Долі, розмашистим рухом встромляє їх просто в око довгорукому двійнику директора сільської школи з далекого засніженого острова.