Книга Еміля

Розділ 14

Отвір був вузький. Еміль обережно просунув кисть між цеглинами й зосереджено розчепірив пальці, намагаючись намацати коробочку… Але щойно він зімкнув їх на картонних боках — аж його наче щось струсонуло. Тільки не руку і не тіло: Еміль відчув щось схоже на струс у свідомості — його поглинула хвиля неймовірно реального відчуття: ніби він не дістає коробочку, а, навпаки, власноруч кладе її в пірамідку!

Він висмикнув руку і навіть на пів кроку відскочив. Ілюзія була дуже сильна і неприємна! Наче самі думки звело в судомному болісному спазмі. А найогиднішим було раптове усвідомлення: тепер він звідкілясь пам’ятає, як щойно поклав коробочку всередину! Не намагався взяти, а саме поклав… Вражений, Еміль витріщився на власну руку. Здається, він досі відчуває, як міцно стискає коробочку в кулаці, аж гострі кути вп’ялися у шкіру. Але ж він ніколи її не стискав!

Це нудотне роздвоєння пам’яті було таке моторошне, аж Еміль уперше в житті злякався, що божеволіє.

— Ти чого? — запитав Булдаков, але його голос звучав ніби здалеку. — Шо там?

Замість відповіді Еміль механічним рухом підніс пальці до носа. Пахло горілим.

Він ошелешено зиркнув на Булдакова. І цієї миті фальшивий спогад почав зникати. Стрімко, як тане сніжинка на долоні, поки ти біжиш показати її мамі. Мабуть, якби не було Булдакова, Еміль дременув би як ошпарений. Але однокласник був поруч, і це не давало страхові зірватися з налигача.

Тим часом Булдаков сторожко зазирнув усередину піраміди. Переконавшись, що там не причаївся щурисько абощо, він і собі обережно встромив руку.

— Ааааа! — заверещав Булдаков.

Рвучко відскочив, зашпортався й гепнувся додолу.

— Струмом дирболизнуло, — повідомив він.

— Струмом? — здивувався Еміль.

— Ага… Типу, як у розетку цвях запхати. Тільки не так боляче.

— І все? А в пам’яті нічого дивного не виринуло?

Булдаков розгублено звів очі.

— Ну, типу як… Типу як… — він на секунду замовк. — Нє, більше на струм схоже.

І теж поглянув на свою долоню.

Тоді Еміль витер спітнілі руки об штани і спробував іще раз. Усе повторилося! Він так різко висмикнув руку, ніби хтось його вкусив. Знову спалахнув фантомний спогад, що за кілька секунд почав танути. Тоді Еміль вирішив змінити тактику — встромив руку в піраміду і спробував просто зрушити предмет убік.

І знову, щойно шкіра торкнулася шорсткої поверхні, мара повторилася: Еміля захлеснуло відчуття, ніби коробочка прилипла до пальця, й він не штовхає її, а тягне. Він висмикнув руку. До пальців, звісно ж, нічого не прилипло. Але й посунути загадкову штукенцію не вдалось.

— Ну шо? — запитав Булдаков у нього над вухом. — Під струмом?

— Електрика тут узагалі ні до чого.

— Так а я хіба про електрику? Я про струм! Як у розетці.

Еміль глянув на однокласника і нічого не відповів.

І тут у нього виникла ідея. Трохи божевільна, але, мабуть, до цієї ситуації божевільні ідеї пасували найліпше. Еміль подумав ось що: коли береш коробочку, здається, ніби кладеш, а коли опускаєш, то наче тягнеш… Тож хіба не логічно тоді класти, щоб узяти?

Відкривши отвір, Еміль знову запхнув руку, але цього разу не поспішав торкатися коробочки. Спершу якомога чіткіше уявив, що вже тримає її в долоні й збирається покласти назад — у піраміду з половинок цеглин. Він майже відчув, як стискає шкарубкі боки, опускає руку нижче і нижче, й ось-ось розтисне пальці… І не встиг схаменутись, як коробочка опинилася в його руці!

— Ухтишка! — прошепотів Еміль (це як «ух ти!», тільки ще краще).

Дивний предмет виявився обгорілою сірниковою коробкою. На вигляд цілком звичайною.

— Сірники? — кисло скривився Булдаков. — Навіщо до сірників струм підключати?

— Почекай, — відмахнувся Еміль.

— Дай-но сюди! — зажадав Булдаков і швидко спробував вихопити коробку, та щойно її торкнувся, перелякано відсмикнув пальці. — Знову б’ється!

— Не лізь, то й не битиметься, — повчально зауважив Еміль. — Дай дещо спробую…

Він присів і, трохи помучившись, таки поклав коробку на підлогу. Знову довелося уявляти одне, а робити інше. Підвівся й простягнув руку над коробочкою.

— Наприклад, я її тримаю… — промовив Еміль уголос, намагаючись воскресити в пам’яті відчуття шкарубкого картону в пальцях. — І ось розтискаю руку…

Коробочка зашурхотіла сірниками, різко встала на ребро і злетіла простісінько у розкриту Емілеву долоню.

— О-фі-гіти! — озвався Булдаков.

Еміль тримав у руці обгорілу сірникову коробку і боявся поворухнути пальцями, ніби в нього на долоні сиділо щось живе й отруйне. Напевно, він теж мав якось висловити здивування, але слів забракло і він промовчав.

— Дай-но і я так зроблю! — захоплено вигукнув Булдаков. — А тебе струмом не б’є?

— Насправді тебе теж не б’є, — спокійно відповів Еміль. — Дай руку.

Булдаков обережно простягнув долоню. Еміль зосередився, чітко уявив, як забирає коробочку з його руки… і поклав. Цього разу майже без дивних відчуттів. Отже, достатньо було уявляти протилежне, щоб сірники підкорилися. А Еміль, який усе життя тренував уяву, поки всі спали, вмів уявити собі будь-що.

— Ну що? — всміхнувся він. — Б’є струмом?

— Нє-а… — Булдаков обережно стиснув пальці. — Прикол. А як він підстрибує?

— Я просто уявив, що впустив його.

— Дзипо! — сказав Булдаков.

Еміль ніколи не чув такого слова, але, судячи з однокласникового виразу обличчя, воно означало захоплення.

— Давай коробку, — попросив Еміль.

— Зара, дай трохи потягати!

І Булдаков безцеремонно запхав сірники в кишеню.

— Ей! — обурився Еміль. — Віддай!

— Та віддам я, віддам! — запевнив Булдаков.

І, тримаючи руку в кишені, швидко пішов до люка.

Еміль розгубився. Ця коробка явно була саме тим, що мав на увазі Левчик, коли казав, що потрібно знайти дещо на горищі. «Буду битися», — вирішив він, похмуро подався слідом за однокласником.

Саме цієї миті Булдаков зупинився біля люка, витягнув руку з коробкою з кишені й, судячи з виразу обличчя, був неабияк здивований. Знову запхнув у кишеню, знову витягнув. Повторив так разів зо п’ять.

Еміль ніяк не міг зрозуміти, що він робить. Булдаков кинув на нього розгублений погляд.

— Вона не відпускається! — вигукнув він. — Не відпускається!

Істерично затряс рукою, ніби на неї заліз тарантул. Коробка впала. Булдаков відскочив від неї, а тоді ящіркою пірнув у люк.

— Мене почекай! — гукнув Еміль.

Він підняв коробочку, витративши на це кілька секунд, а потім зміг доволі швидко покласти її в кишеню, уявляючи, що робить усе навпаки. І вже хотів спускатися, коли в люку знову показалася голова Булдакова.

— От і сиди тут зі своїми сірниками! — зло виплюнув той і, перш ніж Еміль щось відповів, схопився за ручку люка і смикнув.

Люк захряснувся так гучно, що, мабуть, чула вся школа.