Книга Еміля

Розділ 68

Темрява достоту згустилася: простір між ним і їхньою з мамою кімнатою потьмянів на очах, хоча лампи горіли не менш яскраво. Просто тепер вони освітлювали хіба що самі себе і скидалися на величезних, приклеєних до стелі світляків: яскраві плямки, не здатні ні до чого додати світла. Еміль зупинився й виринув із роздумів. Не сказати б, що після всього пережитого його так уже й легко здивувати, але те, що він бачив, точно не можна було пояснити звичайними причинами. А отже, знову коїлося щось надприродне.

Він зволікав. Подумав, чи не кинутися прожогом крізь морок, адже кімната — ось, за кілька кроків. І тут просто перед ним щось невиразно заворушилося, наче саме повітря раптом загусло, задихало, затремтіло — і просто нізвідки, на рівні його голови, в самому центрі мороку з’явилися пальці.

На перший погляд, це був ніби жмут переплетених фаланг, що жили самі по собі. Але ось у рухах з’явилась упорядкованість, одна половина пальців відокремилася від іншої, і слідом за ними з порожнечі показалися кисті. Два зап’ястки притискалися одне до одного тильними боками, тимчасом як пальці ніби намагались намацати невидиму опору. Ніби хтось силкувався розсунути сам простір, щоб увійти. І, немов на підтвердження цієї думки, руки прудко висунулися по лікті, виринули коричневі лацкани піджака «в ялинку», зап’ястки енергійно заворушилися, завертілись, потім завмерли, розчепірені, напружилися — й з нізвідки головою вперед чи то випірнув, чи то вивалився директор школи Олег Прокопович Рессель. З моторошно гучним гуркотом він сторчма гепнувся на старий паркет.

Перший порив Еміля — кинутися на допомогу. Але страх дав ступити йому лише крок — і він знову нерішуче завмер, наче цуценя перед згорнутою клубом гадюкою.

Олег Прокопович смикнувся, і над його скоцюрбленим тілом рвучко піднялися неприродно вигнуті лікті. Він уперся долонями в підлогу, підняв тулуб і глянув на Еміля. Тільки ось зробив він це горізнач — наче намагався стати на гімнастичний місток.

Еміль різко вдихнув — це мав бути зляканий крик, але горло немов зсудомило.

— Що вони тобі сказали? — лунким глибоким голосом прогудів директор.

Він вигнувся черевом догори, а маківкою — до землі. Аж раптом, не змінюючи положення тіла, з хрускотом розвернув голову підборіддям униз.

Еміль кинувся навтьоки. Напевно, за таких обставин мудріше було б побігти вперед — повз жахливого двійника, до мами. Або, може, слід було вибігти зі школи, помчати до вчительського будинку, покликати когось на допомогу. Та Еміль просто біг у бік, протилежний від того, де стояло на чотирьох вивернуте тіло монстра. Він не думав і не розбирав дороги, аж поки коридор за вестибюлем закінчився двостулковими дверима спортзалу. І тільки зачинивши їх за собою й опинившись у густих сутінках, просочених запахом старих матів і фарби, Еміль зрозумів, що не зможе попрощатися з мамою. Запалювати сірника треба вже.

І тоді почув, як у темряві спортзалу плаче Булдаков…

— Все було не так! — закричав Еміль у безкрає штормове небо за величезним вікном Маяка Мадґулу. — Не було там ніякого двійника! Я встиг попрощатися! Я встиг!

Він досі відчайдушно прагнув втримати в пам’яті давній спогад. Той, де він збирає рюкзак у напівтемряві кімнати. Той, де обіцяє мамі, що повернеться, й цілує її. Той, де лишає їй наостанок такий важливий захист від усіх бід — їхню силу, їхній талісман. Але новий, нав’язливий кошмар уже хазяйнував у його голові так, ніби був там завжди.

— Що з нею тепер буде? Що з нею буде без талісмана?

І він востаннє зосередився на плинному, мінливому, крихкому образі — він цілує маму в щоку. «З тобою нічого не станеться, поки мене нема!»

— Знову! — голосно скрикнула Аврора. — Знову!!!

Він озирнувся саме вчасно, щоб побачити, як по столу розлилася золотавим сиропом калюжа розтопленого цукру. Гучно тріснула і розкололася від жару порцелянова чашка.

— Віддай сірники, — зажадав Еміль. — Я їду додому.

Цієї миті на них обох, наче величезна штормова хвиля, обрушився шалений, як вибух, подув шквального вітру, насичений тривожним присмаком бурі.