Книга Еміля

Розділ 38

Булдаков налякано крутив головою і намагався розгледіти в тінях спортзалу Еміля.

— Не смішно! — озвався він. — Годі вже! Ти де?

Насправді десь глибоко всередині внутрішній голос уже на все горло волав перелякане «ніде», але розум іще чіплявся за слабку надію, й Булдаков щосили переконував себе, що Еміль просто десь сховався, але з кожною секундою робити це ставало дедалі важче.

— Я тебе бачу! — фальшиво запевнив він темряву. — Ось ти! Виходь!

І Булдаков навмання рушив у дальній кут спортзалу, сподіваючись, що Еміль сам себе викриє. Аж раптом справді помітив якийсь рух. Щоправда, не там, куди йшов, а ліворуч, біля гімнастичного бруса при стіні.

— Ага! — зрадів він. — Бачу тебе! І ніфіга я не…

І урвався на півслові, бо тінь попереду якось дивно, неприродно ворухнулася, а тоді несподівано витягнулась і стала удвічі вищою за самого Булдакова. Він застиг на місці й навіть несміливо подався назад, коли тінь відокремилася від стіни й у слабкому відблиску вуличного ліхтаря набула форм директора Ресселя.

Олег Прокопович кілька секунд крутив очима, наче наводив різкість, а відтак подивився на Булдакова й урочисто мовив:

— Еміль.

— Я Женя… — заперечив Булдаков.

Але директор стріпнув головою:

— Зараз ти запитаєш: «Хто поїхав?». Ти сам тут?

Булдаков розгублено зиркнув через плече.

— Напевно…

— А він? Поїхав?

— Хто поїхав?

Тоді директор виразно звів брову.

— А-а-а… — протяг Булдаков. — Я не знаю… А ви десь тут були, так?

Замість відповіді Олег Прокопович нахилився до Булдакова так близько, аж той відчув його дихання на своєму обличчі:

— Він запалив сірника, еге ж?

І дихання це було таке холодне, ніби з Булдаковим розмовляла морозилка.

— Запалив, — кивнув він. — Я йому ще кажу: «Не можна сірників палити в школі!». А він…

Але директор раптом простягнув руку і щільно притиснув хлопцю до губ вузлуватий вказівний палець. Ошелешений Булдаков замовк і тільки очі витріщив.

— І куди ж він подівся? — запитав Олег Прокопович. — Ти бачив?

Булдаков похитав головою.

— Але ж не міг він просто зникнути?

— Не віг… — промимрив Булдаков, якому палець заважав говорити.

— І де він?

— Повіхав? — несміливо припустив Булдаков.

Директор зітхнув і випростався. Потім набурмосився й кілька разів дивно пересмикнув плечима. Можна було подумати, що йому по спині щось повзало.

— Тисне, — повідомив Олег Прокопович.

— Піджак? — запитав Булдаков.

— Усе разом. З ким він був?

— Чесне слово, тільки ми… — замимрив Булдаков. — Він сірники почав палити, а я кажу, не треба…

— Треба, — заперечив директор.

— Треба?

— А ти як думав? — Олег Прокопович чомусь зітхнув. — Він точно сам поїхав? Без неї?

— Без неї… — невпевнено підтакнув Булдаков.

— От і добре, вельми добре, — неквапливо прорипів директор. — Переходимо до другої фази. Ти згоден, мій друже?

Булдаков знав, що буває «фаза», а буває «нуль», і що це якось пов’язано з розетками, але до чого тут розетки, второпати не міг. І спитати теж не наважувався. Тому лише знизав плечима і, про всяк випадок, опустив очі. А Олег Прокопович витягнув руку і вказав на щось за його спиною:

— Поглянь, хто прийшов!

Булдаков одразу ж озирнувся, але нікого не побачив. Покрутив головою, знову глянув на директора… Але його наче корова злизала!

— Ей! — покликав Булдаков. — Ви де?

У порожньому спортзалі голос його пролунав так безпомічно і самотньо, що Булдакову захотілося заплакати. Розгублений, він знову обернувся… Й мало не ткнувся носом в Еміля.

— Тьху, ну тебе! — зойкнув Булдаков і від несподіванки аж сахнувся. — А де Олег Проко…

— Пішов, — урвав його Еміль.

— А ти? Це саме… Де ти…

— Тут, — відтяв той. — Ходімо!

— Куди?

— До тебе додому.

І Еміль попрямував до дверей.

— Нащо? — приголомшено пробурмотів Булдаков.

— Треба дещо розповісти твоїй мамі.

— Про мене?! — зблякло запитав однокласник.

— Не бійся, — відповів Еміль і дивно пересмикнув плечима, наче йому по спині щось повзало. — Про мене.