Книга Еміля

Розділ 6

Коли вони з мамою ввійшли у кабінет директора Ресселя, там уже сиділи Булдаков і Степанида Купріянівна. Булдаков демонстративно торкався червоного відстовбурченого вуха і час від часу стогнав. Степанида Купріянівна підсунулась якнайближче до директорового столу, щоб усім було зрозуміло: вони з Олегом Прокоповичем на одному боці.

Директор Рессель сумно поскрипував стільцем, весь час совався й позіхав.

— Ой, — сказала мама Еміля, побачивши стільки людей. — Нам прийти пізніше?

— Ні-ні, голубонько, — мовила Степанида Купріянівна. — Саме на вас і чекаємо.

І склала руки на грудях.

— На нас? — перепитала мама і подивилася на Еміля. — То це з ним ти побився?

— Побився! — форкнула Степанида Купріянівна. — Побився — це ще пів біди. Нехай розкаже, куди він Женину шапку подів!

— Степанидо Купріянівно, — урвав її директор Рессель. — Давайте я все-таки сам.

— Мій брат із копалень привіз, між іншим… — почала було Степанида Купріянівна, але замовкла.

На її обличчі застиг той самий наіндичений, сповнений рішучості вираз, що й у неандертальця в директора на столі.

— Що за шапка, Емілю? — спитала мама.

— Уссурійський єнот! — повідомила Степанида Купріянівна. — Ви ще підіть знайдіть таку!

— Степанидо Купріянівно! — суворо сказав директор Рессель.

— Я так шапок не напасуся, Олеже Прокоповичу.

— Емілю! — повторила мама. — Що сталося з шапкою?

Стало дуже тихо. Булдаков знай теребив вухо. Усі чекали відповіді.

— Що-що… — неголосно сказав Еміль. — Суто технічно, нічого. Ціла-неушкоджена.

— Він її викинув! — вкрутила Степанида Купріянівна.

— Куди викинув? — спитала мама. — У сміття?

— Не викинув, вона впала.

— Припустімо, впала, — примирливо сказала мама. — Ти можеш просто зараз піти і принести Жені його шапку?

— Не треба вона мені! — обурився Булдаков.

— А ми її Емілеві віддамо! — сварливо заявила Степанида Купріянівна. — І всю зиму носити змусимо!

— Степанидо Купріянівно! — обурився директор Рессель.

— Та що там із шапкою?! — не витримала мама.

— Емілю, — м’яко промовив директор. — Треба розповісти.

І мама теж сказала:

— Емілю! Що за таємниці такі?

Еміль міцно-міцно стиснув зуби, щоб не заплакати, але цього ніхто не помітив. Здавалося, він просто вперто мовчить. Але ось той глибоко вдихнув і відповів:

— Ми побилися в туалеті. Я зірвав із нього шапку і взяв у заручники.

— Женю в заручники?! — сплеснула руками мама.

— Шапку.

— Терорист! — заявила Степанида Купріянівна.

— Як це — в заручники? — не второпав директор.

— «Проси вибачення, бо кину…» — пояснив Еміль. — А він хотів відібрати.

— І ти кинув?

Еміль зітхнув.

— Якщо бути точним, упустив.

— На брудну підлогу?! — занепокоїлася мама. — У вбиральні?

— Та прямо в дірку! — не витримав Булдаков. — Її там видно згори!

— Бо він мене вдарив! — голосно вигукнув Еміль і вказав на Булдакова пальцем.

І знову стиснув зуби й засопів. Але плакати вже не хотілося. Хотілося зацідити Булдакову ще.

— Так він перший! — Булдаков аж підстрибнув на стільці. — З усієї дурі! Досі болить!

На цих словах він так відхилив вухо, що воно видавалося вдвічі більшим. І навіть трохи підвівся, щоб усі мали змогу як слід роздивитися.

— Ну, от що! — несподівано голосно сказала мама. — За шапку ми, звісно, заплатимо, скільки треба. Еміль не мав права брати чуже…

— Та кому потрібні ваші гроші! — перебила її Степанида Купріянівна. — Можна подумати, такі в магазинах продаються!

— …але в те, що мій син когось ударив першим, я в житті не повірю! — рішуче продовжила мама. — Еміль ніколи і нікого не б’є першим!

Вона замовкла, а здавалося, її слова й далі бринять у повітрі, ніби дзвенить вихоплена з піхов шабля, — настільки твердо вона це сказала. Навіть Степанида Купріянівна на мить розгубилася. А Булдаков ображено надув губи і відвернувся.

— Ольго Ігорівно, всі вважають, що їхні діти особливі, — нарешті промовила Степанида Купріянівна.

Мама вдала, що не почула.

— Скажи-но, Емілю, хто вдарив першим? — запитала вона тоном людини, яка намірилася закрити питання.

— Я, — проказав Еміль. — Але річ у тім…

— Ти?! — мамині очі округлилися. — Ти вдарив першим?!

— Так, але запитайте, що він зробив!

Ніхто не запитав. Розповідати самому було нестерпно соромно. У Еміля знову підступно залоскотало в носі, й на очі навернулися сльози.

— Яка різниця, що він зробив! — нарешті оголосила вердикт мама. — Ти почав бійку і викинув його шапку в туалет!

— Уссурійський єнот! — нагадала Степанида Купріянівна.

— І за волосся смикнув, — додав Булдаков.

— А ви запитайте, що він зробив… — повторив Еміль, але вже тихіше.

Ех, якби їх усіх тут не було! Якби він міг розповісти тільки мамі!

— Утік з уроку — раз, побився — два… — загинала пальці Степанида Купріянівна. — Шапку в дитини відібрав — три! Мій Женя принаймні не корчить із себе янголятка. А цей! Ще й нагрубіянив мені перед усім класом!

— Як це нагрубіянив? — здивувалася мама. — Учительці нагрубіянив?

— Я просто сказав, що то несправедливо, — ледь чутно промовив Еміль.

— Саме так! — зраділа Степанида Купріянівна. — При всьому класі! І за що? За те, що я йому «кол» поставила.

— То ти ще й одиницю схопив?!

— Бо підказував на уроці, — добила вчителька.

— Емілю! — вигукнула мама й підхопилася зі стільця. — Емі-і-ілю!!!

— Це все брехня! — обурено викрикнув він.

— Не можна так про вчителів! — похлинувся директор.

— А нехай свого щоденника принесе, — ядучо запропонувала Степанида Купріянівна. — Разом і перевіримо!

— Я не про одиницю… — ледве вичавив із себе Еміль, а потім замовк і лише зосереджено дихав носом.

— Перший день у школі! — сплеснула руками мама. — Я тут пнуся, доводжу, що мій син не такий…

Вона сягнула рукою в сумочку й витягла гаманця.

— Ой, та хіба про гроші йдеться! — махнула рукою Степанида Купріянівна.

— …а він, виявляється, вже на рік уперед відзначився… — мама почала відраховувати купюри.

— Я навіть не знаю, скільки вона коштує! — попередила Степанида Купріянівна.

— …ще й зі старшими сперечався! — й мама поклала на стіл кілька банкнот.

— Ой, вигадали теж! — кокетливо знітилася Степанида Купріянівна й заходилася спритно перераховувати гроші.

— Там шістнадцять рублів, — підказала мама. — За шапку і за незручності.

— За шістнадцять таку шапку не купиш, — без тіні сорому заявила Степанида Купріянівна, ховаючи гроші в гаманець.

— Перепрошую… Я думала, вона приблизно як кроляча. Скільки з мене?

— Сто п’ятдесят, голубонько.

— Скільки?!

— А ви як думали! Це я ще по-людському поступилася! Уссурійський єнот!

Мама пробурмотіла «так, звісно» і машинально потяглася до гаманця, але, ясна річ, таких грошей із собою не мала. Вона пообіцяла, що віддасть пізніше, а Степанида Купріянівна тільки повторювала «звісно-звісно» та розтягувала губи в ситій жаб’ячій посмішці.

Вони вийшли. У коридорі мама грубо потягла Еміля за лікоть, але той щосили вперся, бо ненавидів, коли так роблять. Тоді мама раптово вивільнила його руку і пішла геть. А він сів просто на підлогу, щоб було зрозуміло, наскільки він не згоден. Але мама так і не озирнулася. Її підбори зацокотіли сходами, й Еміль залишився сам під дверима директорського кабінету.

Тривали уроки, було тихо. За дверима щось неголосно говорила Степанида Купріянівна, а директор час від часу бурмотів у відповідь, наче рипіла якась незмащена деталь. Сльози крапали на старий кривий паркет, і Еміль розсіяно розмазував їх пальцем.

Аж раптом щось помітив. Ніби край тонкої плівки, що пристала до підлоги. Спершу це не видалося йому таким уже дивним; він машинально підчепив плівку нігтем і потягнув… З’ясувалося, що чималий шмат паркету був покритий чимось прозорим. Воно було геть не схоже поліетилен абощо. Швидше — на тонкий шар засохлого клею. А ще дужче — на плівочку, що її залишає на долоні великий виноградний равлик. Якщо звісно припустити існування такої почвари — равлика, що лишає після себе слід у метр завширшки…

Плівка немовби тяглася доріжкою. Подекуди її вичовгали підошви школярів або розтерла швабра прибиральниці, та однак можна було розгледіти рештки, що прилипли до підлоги, тож сумнівів не залишалося: хоч би що то було, плівка простяглася широкою смугою від кабінету директора і до самісіньких сходів. Здавалося навіть, вона йшла і далі вниз, тільки її геть затоптали.

Зігнувшись так, аж ніс мало не торкався колін, Еміль поволі сходив на перший поверх, уявляючи собі гігантського, завбільшки з легковий автомобіль, равлика — як його мушля шкребе по стінах, поки він повільно сповзає шкільними сходами. Навіть серце забилося швидше від хвилювання. Деякі речі Еміль вмів уявляти настільки яскраво, що йому здавалося, вони відбуваються насправді. Мама називала це «грою уяви».

Величезний равлик саме виповз у центр вестибюля й заходився обмацувати ріжками підлогу, коли Еміль помітив, що насправді слід плівки веде зовсім не туди, й уявна картинка руйнується: плівкова доріжка повертала до темного закутка під сходами.

Еміль негайно прослизнув туди, на ходу зменшуючи уявного равлика, бо його круглий будиночок сюди би просто не вліз… І вперся в невисокі чорні металеві двері.

Доріжка зникала просто під ними.

— Цікаво, дуже цікаво, — пробурмотів Еміль.

Звісно, він потягнув за ручку, але двері були замкнені. Про всяк випадок, він притулився до замкової шпарини. На жаль, усередині було темнісінько. Тільки пахло чимось знайомим. Чомусь згадалася шкільна екскурсія автобусом, коли в салоні стояв жахливий сморід, половину класу нудило, а маленький чорний пудель їхньої вчительки блював. На кілька секунд він поринув у неприємний спогад… Аж раптом чітко почув, як у замку провернувся ключ: «цалк-цалк».