Книга Еміля

Розділ 81

Величезна… Яка ж вона величезна…

Ця думка пульсує в потилиці, набрякає невиразними образами, напинається звуками, вібрує чиїмись голосами, сповнюється запахами. Величезна — як що? Величезна — як де? Він уже бачив таке, лиш не пам’ятає. Бачив… Точно бачив… «Величезна, як коли» — ось правильне формулювання! Як у дитинстві. Він сів на долівку й заплющив очі, бо не мав сили опиратися навалі спогадів — таких сильних, аж паморочилося в голові.

…Південне сонце розжарило нерухоме полудневе повітря до дзвону. Він ляскає босими п’ятами по плитах, якими вимощена доріжка до будинку, і, за звичкою, намагається не наступати на щілини. Наступиш — буде лихо. «Не буде, — заперечує подумки. — Не буде!» Кожен крок віддається в п’ятах ритмічним свербінням.

— Ма! — заздалегідь гукає він, щойно забігає у під’їзд, що зі спеки видається крижаним.

— Ма! Мамо! — кличе він і натискає на ручку оббитих дерматином дверей.

— Знаєш, що одна тьотя сказала про братика, ма!.. — він поспіхом сідає на циновку і починає розстібати сандалики. — Знаєш що? Ма?

Вона у вітальні, в такому самому величезному кріслі, як те, що побачив перед собою вже доросліший Еміль на далекому Маяку між світами.

І глибока зморшка розсікає її чоло згори донизу. Як шрам.

— Тобі боляче? — спитала русалка, і її слова прозвучали ствердно. Бо вона і так знає.

— Нормально, — відмахнувся Еміль. — Звідки тут наша кімната?

— Вона не ваша, — заперечила русалка. — В «Путівнику» чітко написано: «Кожен, хто шукає Криниці, має почати з кімнати Хранителя». Думаю, це кабінет Сорме-Тупе — тому приміщення таке величезне.

— Наша, — повторив Еміль.

— Написано ж, — уперто похитала головою русалка. — Якщо назвеш істинне ім’я предмета, можеш забрати його з собою. За порогом він набуде протилежних властивостей. І стане магічним.

— Єк це — протилежних? — спитав йотун, але йому не відповіли.

— Це все з мого світу, — наполягав Еміль.

— Сорме-Тупе багато подорожував…

— Це наша квартира! Мамине крісло. Оце я пропалив випалювачем дірку в пледі! Татові енциклопедії. Четвертий том мій улюблений. Стара шафа з посудом. А там — Левкові речі, й мені не можна їх чіпати. Наш диван. Ось сусід лущив мені горіх і подряпав ручку дивана, поглянь! Мама його сварила…

Він ходив по кімнаті й, здавалося, став знову маленький, і, щоб сісти на стілець, треба спершу видертися на нього. Спогади випурхували з-за кожного закутка, мов наполохані пташки. Із кожнісінького візерунка на шпалерах, кожної складки на шторах…

— Хлопче, слухайся ондину! — не втримався йотун. — Вона ж ни сама вигадала! То є «Путівник»!

— Це моя квартира! — розлютився Еміль. — Я про кожен куточок можу розповісти!

— Нічого не розумію, — на обличчі ондини з’явилася маска розгубленості. — Тут написано: у кімнаті Хранителя Маяка вандрівник може взяти собі один артефакт на вибір.

— Громогурк Форра! — вихопилося в Б’юле.

— Може бути, — відмахнулась Аврора. — Тільки я жодних артефактів не бачу!

Еміль не брав участі в розмові. Він відсторонено блукав серед велетенських меблів і задумливо торкався до всього, що бачив. Скільки йому було, коли речі видавалися такими великими? Три? Чотири? Он мамині окуляри на дзеркалі! Вони потім зламалися, й мама дуже засмутилась. А тоді неймовірно витончені, тонкі оправи цих окулярів були предметом його заздрості — він думав, що матиме в них дорослий вигляд, а мама не дозволяла навіть приміряти. Казала: «Зіпсуєш зір!». Одного разу він навіть спеціально дивився на сонце, щоб зіпсувати і щоб йому виписали окуляри. І мама тоді б віддала свої, а собі купила б нові.

А ось мамина брошка, якою він застібав на плечах великий чорно-червоний шалик, як мантію… Цікаво, де меч? Еміль роззирнувся. Дерев’яного меча він завжди тримав на книжковій полиці, хоча мама й казала класти його до іграшок. Але йому здавалося, що як тримати його серед дорослих речей, то він стає наче справжнім. Еміль підійшов до стелажа. Полиця була пуста. Аж раптом Еміль щось згадав і рвучко зазирнув під диван. У вузенькому проміжку темнів кутастий силует.

— Що ти там робиш? — спитала Аврора.

Він мовчки витяг з-під дивана великого, пофарбованого у багряне, хижо зігнутого по-східному дерев’яного меча. Еміль не пам’ятав, хто й коли подарував йому цю іграшку, що стала найулюбленішою. Зате пам’ятав, як запхав її туди, щоб більше ніколи не діставати. Мабуть, йому тоді було таки чотири.

…Та сама чорно-червона хустина на плечах, блискуча мамина брошка, пластмасовий загострений шолом і — улюблений дерев’яний меч. Він нашвидку нагострив його: кілька разів провів уздовж дерев’яного вістря маминими ножицями, сидячи за диваном. Дерев’яна поверхня настовбурчилась визубнями і набула хижого вигляду. «Час настав», — вирішив він. Меч із виском розсік прохолодне повітря імператорського шатра, й Еміль ступив назовні — де на пологому схилі його вже чекали три сотні добірних воїнів важкої лицарської кінноти. Він пройшовся перед строєм із гігантським білим жеребцем, якого вів за вузду, і піднявся на пагорб виголосити напутнє слово, що його так потребували лицарі перед вирішальним боєм.

«Мої воїни!» — гукнув він.

…І маленький Еміль здійняв меча так високо, що ледь не розбив люстру.

— Що ти накоїв! — обурилася мама, коли побачила на ручці дивана її улюблені ножиці. — Що ти робив моїми ножицями?

— Нічого, — прошепотів Імператор і ніяково опустив меч.

Але мама вже помітила, як стирчать тріски на дерев’яному вістрі.

— Це моїми ножицями?!

Він кинув знічений погляд на шерегу лицарів. Вони зніяковіло притихли, бо не знали, як поводитися. І навіть коні опустили голови, наче розглядали свої вузлуваті коліна.

— Емілю! — вигукнула мама. — Це в нас єдині нормальні ножиці, а ти стругав ними свою палку!

— Це не палка… — відказав він дуже тихо і знову поглянув на лицарів.

Ті розвернули коней і розчаровано порозбрідалися по зеленому схилу.

— Ну чому ти все псуєш! Чому береш мої речі!

Він кинув понурий погляд крізь шпалери туди, де останні з вершників зникали за гребенем пагорба. Цієї миті маленький Еміль видався самому собі таким дурним і жалюгідним, а його лицарський костюм — таким недоречним і смішним. Відчепив брошку, багряна мантія ковзнула на підлогу і знову стала маминою хустиною. У носі защипало. З глухим стукотом випав із пальців меч. Величний полководець перетворився на шкодливого хлопчика.

— Коли ти подорослішаєш… — зітхнула мама. — Голова в хмарах!

І вийшла.

Уперше в житті Еміль відчув, що значить «ненавидіти себе». Пригнічений, він штовхнув меча ногою, і той на довгі роки застряг під провислою черевиною старого рипучого дивана.

…Русалка з йотуном про щось сперечалися. Еміль виринув зі спогадів і намагався зрозуміти, в чому річ.

— Мабуть, їх іще треба впізнати, — знизала плечима Аврора.

— Там таке пише? — спитав Б’юле.

— Там написано: треба назвати істинне ім’я.

— Для цього ни треба вміти читати — всі знають про істинне ім’я.

— Про що ви сперечаєтеся? — втрутився Еміль.

— Про те, що це єкас загадка, а ни сховище! — буркнув йотун. — Я думав, тут є закляття, щоб упіймати шухляди. А тут…

І він кисло обвів поглядом кімнату.

— Там було написано, що це «кімната забутих надій», — проказала Аврора.

— Чиїх надій?

— Сорме-Тупе, мабуть. Дай «Путівника»!

— А тюленя здохлого ни хочеш! — обурився йотун.

— Ну, то розгорни, я прочитаю в твоїх руках, коли ти такий недовірливий.

— Ще й ни такий… — пробубонів йотун, але книгу розгорнув.

— «Він той, в чиєму імені світло, і той, в чиєму імені світло — це він», — прочитала Аврора.

— І що?

— Ось! «Усі предмети в його кімнаті — артефакти. І кожне ім’я відображає значення».

— Ну, ни знаю… — Б’юле уважно поглянув на дерев’яний Емілів меч. — На твою думку, це схоже на легендарний клинок Геймдаллура?

— Кажу ж, написано, що вони змінюють властивості, щойно ступиш за поріг.

— На протилежні, — розвів руками Б’юле. — Типу, меч стане шшітом? Або що? Тут повна кімната дивного мотлоху! То він стане скарбом?

— А «ім’я відображає значення» — це як? — озвався Еміль.

— Єк і кожне назвисько, — роздратовано форкнув йотун. — Наприклад, «З-Плеча-Меч». Зрозуміло тобі, єке в нього значеннє?

— Це не значення, це призначення, — виправив Еміль.

— От і розкажи нам, що робити й куди сі подіти! — обурився йотун. — А може, це ондина перекладає ниправильно! Відки нам знати, що вона взагалі ни вигадує половину?

Русалка так недобре зиркнула на нього, що навіть Емілеві мимоволі стало ніяково. Але йотун того не бачив.

— Значення — це не «що», а «про що», — міркував хлопчик. — І якщо переклад правильний…

— Та правильний! — не витримала Аврора. — Самі перекладайте, як такі розумні!

— Тоді має бути зрозуміло, «значення для кого», — якомога м’якше завершив Еміль.

— Кажу ж — це кімната Сорме-Тупе! Може, для нього.

— А я кажу, що кімната моя! — у тон їй вигукнув Еміль, і цього разу сердився вже він.

— Зачекайте обоє! — несподівано втрутився йотун. — А може, цисе і є підказка? Якщо воно все — єк твій дім, то ти й скажи нам!

— Що сказати?

— Імена! Справжні імена всього цього дрантя!

— Не знаю, — насупився Еміль. — Це вітальня, тут мало моїх речей. А в тих, що мають значення… Воно не дуже.

— Ни дуже — то єке? — пожвавився йотун. — Типу, голову рубати? Кишки виривати?

Він жадібно зиркнув на дерев’яного меча, але Еміль цього не помітив.

— Взагалі не такі, — він мотнув головою. — Он мамині ножиці. Вона дуже сварила мене, коли я їх брав. Її хустка. Я грався, що то плащ, і вона дозволяла, але потім я її порвав… Он чашки, на яких козодій, — Еміль ступив до великого серванта. — Дуже гарні. Тільки ми з них ніколи не пили. Бо дорогі. А коли мами не було вдома, я завжди їх діставав і пив. А потім розбив одну, і вона знайшла уламки…

Він спохмурнів і замовк.

— А протилежність тій твоїй філіжанці — це що? — не вгавав йотун. — Тарілка? Чи хоча би ніж? Когос взагалі хоч трохи ворохобит, що ми йдемо в Останню Вандрівку гет без зброї!

— О! — зрадів Еміль. — А там у мами вітамінки! Єдиний вид ліків, який я слухняно пив. І мама хвалила. І завжди одну, не більше…

Він розчахнув маленькі квадратні дверцята, за якими завжди зберігалися документи, яких не можна було чіпати, і пляшечка з вітамінками. Емілеві дуже подобалося діставати її саме звідти, з дуже важливої полички з документами, до яких йому зась. І він чемно не торкався нічого, крім пляшечки. Це був його власний острівець слухняності, в якому він був такий самий хороший, як Левчик, а кислувато-солодкий смак сонячно-жовтих вітамінок був його маленькою нагородою.

Але за квадратними дверцятами нічого не було. Лише стос похмурих «кірочок» і папірців.

— Зникли кудись, — розчаровано зітхнув він. — Єдине хороше — і те зникло.

— Може, гарне стало би поганим, — утішив Б’юле. — І взагалі, нащо нам ті ліки! От що краще… Можна? — він обережно взяв меч з Емілевих рук. — Якщо цисе твій меч… Може, пригадаєш єго значення? То хоча би зброя, хоч і ни справжня.

— Не вийде, — перебив Еміль. — Його значення точно не допоможе.

— Чого це — не допоможе? — стрепенулася русалка. — У словах йотуна є сенс!

— Того й не допоможе, що воно взагалі не про меч.

— Однак скажи! — наполягали вони.

— Не хочу.

— Емілю! Ти ж хочеш до Криниць?

— Підемо без артефактів.

— Фафніра лисого! — вигукнув Б’юле. — Без артефактів я відси ни вийду! Може, я заради них сюди й чалапав! Криниці ще спробуй знайти, а вони — осьо вони!

— Він має рацію, — сказала русалка.

Еміль мовчав. Якщо в цій кімнаті й було щось із таким очевидним значенням особисто для нього, то це меч. З іншого боку, нема нічого дурнішого, ніж вивертати перед ними душу, якщо це однак не подіє.

— Ну? — наполягав йотун.

— Забув? — запитала русалка, що нап’яла на себе мамині окуляри і крутилася перед великим дзеркалом. — Мені личить?

Еміль вагався. В його очах тріпотіли тінями сумніви.

— Просто скажи вголос, — порадила вона. — Що цей меч означає для тебе?

Він ледь ворухнув губами, але потім просто знизав плечима.

— Жодних ідей? — йотун із надією зазирнув йому в очі. — Може, відвага? Чи тойво… Мрії? Га?

— Та все він знає! — вигукнула русалка. — Знаєш, еге ж?

— Знає? — здивувався Б’юле.

І вони прикипіли до нього поглядами.

— Тільки щоб нічого не питали потім, ясно? — похмуро попросив Еміль.

— Та йой, кажи вже! — вигукнув йотун.

— Чому не питати? — здивувалася русалка.

— Тому. І про інші предмети теж.

І вперто схрестив руки на грудях. І тільки коли його супутники підтвердили обіцянку, губи хлопчика розтулилися, і з них насилу зірвалося ледь чутне слово:

— Сором.