Книга Еміля

Розділ найостанніший

У темній пустці серед огорнутого мороком нічого ліниво потріскувало дровами червоне золото багаття. Біля нього задумливо втупилися поглядами у вогонь двоє. Кремезний коротун, голомозий, немов коліно, що не мав ані брів, ані вій, ніби всю його голову вирізьбили зі слонової кістки; він, без сумніву, був йотуном, хоч і набагато нижчим за інших. А поруч із ним сидів худий довготелесий велет з обличчям, що ні дати ні взяти — було личком трирічного малюка.

— Її колишнього бажання біля Криниць ніхто не скасовував, — знизив плечима велет, завершуючи якусь думку.

— То вона знову все забула? — в голосі йотуна дзеленькнув сум.

— Чому ж одразу все! Вона забула певні події. Натомість віднайшла себе!

— То можна вже казати: «І жили вони довго та щесливо»?

— Ну… — дитяче личко велета спантеличено кліпнуло. — Ти ж пам’ятаєш, що в нього токен у грудях?

— І він може поломитисі?

— Качати кров, либонь, не припинить, але… Наповнити токен любов’ю — це тобі не жукляду каменюкою збити.

— Але він то зможе?

— Вона. Цей останній ключ має відшукати саме вона.

— А єк ни відшукає?

Велет зітхнув.

— Ти ж пам’ятаєш, коли народився Гастропод?

— Коли?

— Колись потім. Якщо ти розумієш, про що я. Колись потім…

Він поворушив поліно у багатті, й з нього з тріском вилетів цілий жмут червоних іскор.

— А ще оцево хотів запитатисі: якщо Криниці однаково при Великому Ясені, а отже, ми відпочетку й були поруч, чому «Путівник» відправив нас у четверті двері і ниякі инчі?

— Якщо честно, я не знаю, що там у Еміля з числом «чотири», — знизив плечима велет, — але щось точно є. Бо, зауваж, до Криниць він дійшов.

— А Аврора?

— Їй лишився лише один Постулат.

— «Віддати все за мрію»?

— О, вона зробила це тієї миті, коли ступила на Світлу Путь. Їй дещо складно з вірою в неможливе, бо вона знає, що можливе достоту все. Але… Дай їй трохи часу. Просто дай трохи часу.

Йотун ледь помітно всміхнувся й задоволено кивнув головою. Багаття вигравало вишневим сяйвом, й окремі жаринки вистрілювали вгору, мов зграйки оскаженілих світляків.

— Ну, а ти? — спитав велет. — Досі мариш тим Медом Поезії?

— Та де! Єк ни пишеш файних віршів, то вже ни пишеш, еге ж? Ни треба сі корчити з себе когос, ким ти ни є.

— А що ж тоді? Якщо й собі зможеш пройти Світлу Путь…

— Зможу! — вкрутив йотун.

— …чого забажаєш біля Криниць?

— Дім, збудований із деревени самого Ґрімдрасиля!

— Ну, ти й наглота! — здивовано всміхнувся велет.

— Великого Ясена від того ни поменшає, — знизив плечима йотун. — А його деревина ни горит ні в єкому полум’ї. І щоб стояв той будинок на місці, де колись був дім її батьків!

— Її? — брови дитячого личка велета злетіли вгору. — А що, як не покохає? Змарнуєш бажання?

— То ни для того, щоб покохала. То просто… — йотун зашарівся й опустив очі. — Щоб всміхаласі.

— Добряче тебе ушкварило тією блискавкою, — похитав головою велет. — Але за це я тебе й ціную.

— Цінуєте? — йотун здивовано подивився на нього.

— І з якого б ото дива я тебе знову рятував! Зауваж, мені цього разу геть нічого не треба.

— Цисе хотів єкраз запитатисі, — недовірливо примружився йотун. — Так ото й нич?

— Нічогісінько.

— Ви кажіт, ни встидайтисі.

— Та годі тобі, — усміхнувся велет. Аж тут ляснув себе по колінах. — А знаєш що? Прочитай мені свої вірші.

— Конячу голову тобі в сраку! — відповів йотун.

— Ти сам сказав, що не всі мають писати вірші. То чи не байдуже, що я про них подумаю?

— То й нащо тоді читати…

— Будь ласка! — дитяче велетове личко так кумедно звело брови, що йотун не втримався й собі усміхнувся.

— А хай його маму… Тільки дивітсі, ни смійтесі!

Тоді йотун навіщось міцно заплющив очі й прочитав напрочуд виразно і щиро:

«Ти запросила покататись

На конях. Я сказав: «Ого!».

Чому ж тогди коня ти з’їла

Мого?»[1]

Велетень чомусь притиснув долоню до живота.

— Що? — пригнічено запитав йотун.

— Вона в тебе мила, — видушив із себе велетень. — Читай іще!

Йотун розгублено посовався біля багаття, але таки прочитав:

«Ти стисла зуби й усміхнулась,

У мене — тисячі питань.

Як вирвати із твóїх щелеп

Гортань?»

— Агрххх! — захрипів велетень і затулив собі рота.

— Я ж казав, то є бездарно… — простогнав йотун.

— Ще! — прохрипів велет. — Читай!

«Звучить остання нота клавіш,

Мажорне ля летить удаль,

На мої пальці ти закрила

Рояль…»

Тут велет гучно відригнув і зніяковіло поглянув на йотуна.

— Метелики… — пояснив він. — У животі!

Тієї ж миті з його дитячого рота метушливо виборсалися кілька синьо-чорних метеликів і по черзі пурхнули геть. Велет замріяно витер пилок метеликових крилець зі своїх пухких вуст і провів їх поглядом.

— То від моїх віршів? — здивовано і навіть з надією запитав йотун.

— То від того, що я жеру їхні кокони. І деякі вилуплюються просто в шлунку, — він лунко гикнув і поглянув на розча- рованого йотуна. — Та жартую! Метелики з’являються, коли зустрічаєш справжнє кохання, неважливо чиє. Але бачив би ти свою схарапуджену мордяку!

І велет зареготав щирим відкритим сміхом — так захоплено і довго, що не приєднатися до нього було неможливо. Тож йотун, пробурмотівши щось про конячі гузна, теж собі загиготів — спочатку тихенько, а відтак гучніше й гучніше. І вони ще довго заразливо реготали, не свідомі того, що хоч би куди повели їх згодом життєві дороги, тут, у пустці, на віки вічні лишиться оцей спогад. І головним почуттям у ньому буде звичайне невибагливе щастя.