Книга Еміля

Розділ 40

Машина низько рокотала електродвигуном і вібрувала, шпильчасті валики з розважливістю удава ковтали жертву: затягували колоду в механічну утробу. На цій колоді звивався й безперервно вищав у смерть переляканий Булдаков. Він відчайдушно задкував і щосили намагався зістрибнути з колоди раніше, ніж його дотягне до пилок, що снували вгору-вниз. І все було б не так погано, якби не гострі соснові сучки, що чіплялися за одяг не гірше за кігті.

Було чути, як на одній благально високій ноті волає Еміль:

— Вимкніть! Вимкніть! Вимкніть!

Але сторож стояв перед машиною випростаний, мов наштрикнутий на кілок, і жоден м’яз на його лиці не виказував, чи він взагалі чує ті благання. Вираз його почервонілого обличчя міг би скидатися на спокійну зосередженість заснулого п’янички — якби не очі. Повіки сторожа мерзотно тремтіли, оголюючи чорні, мов вуглини, білки. Його великий палець нерухомо лежав на кнопці «Пуск».

Що ж до Еміля, то поки його рот волав жалісне «вимкніть», очі спостерігали за невпинним рухом колоди спокійно і навіть задоволено. Можна було подумати, що це не хлопчик, а запрограмований робот, який верещить переляканим дитячим голосом.

Брудні поношені черевики Булдакова якраз показалися з-під кожуха пилорами, коли один із соснових сучків підступно зачепив його за ремінь шкільних штанів і потягнув назад у машину. Женя закрутився, мов спіймана миша, намагаючись зрозуміти, як відчепитися, та навіть не міг до пуття роздивитися, що його тримає. Все, що потрібно було зробити, — трохи просунутися вперед, щоб відчепитися, але переляканий хлопець лише відчайдушно впирався і намагався задкувати. І ось його черевики знову зникли під кожухом, але так і не привернули уваги заснулого сторожа.

Булдаков звів голову і поглянув на пилки, що заклопотано повискували за якийсь метр від нього. І заплакав хрипким, низьким голосом. Його врятували останньої миті. Він щосили вигинав шию, щоб відтягти зустріч із рухомими пилками, які совалися вже біля самого його чола, аж раптом хтось схопив його за комір і з незбагненною силою висмикнув назовні. Будлаков не втримався на ногах і гепнувся на п’яту точку. Над ним стояв захеканий Еміль.

Звісно ж, Булдаков не бачив, як неприродно видовжилися Емілеві руки, коли той витягував його з машини. І що там, де закінчувалися рукави зимового пальта, ці витягнуті руки були смоляного кольору.

— Валимо! — сказав Еміль.

— Е? — тільки й спромігся Булдаков.

— Геть звідси!

Й Еміль ривком поставив Булдакова на ноги. Ледве відчув під ногами тверде, той ошелешено кинувся до виходу.

Сторож, що стовбичив біля машини, раптом міцно замружився, стріпнув головою й розплющив очі. Тепер вони були цілковито нормальні, хіба що втомлені. Він окинув затуманеним поглядом машину і власні пальці на кнопці «Пуск», аж раптом перелякано відсмикнув руку, немовби обпікся. І вже потім іще істеричнішим рухом щосили начавив на червону кнопку «Стоп».

Діти, голосно стукаючи підборами, вибігли з лісопилки.

— Вуха пообриваю! — закричав їм услід сторож. — Женько, паскуднику! Я все матері розповім!

Вони зупинилися аж тоді, коли лісопильня перетворилася на пляму жовтого світла далеко позаду.

— Він однак усе розкаже, — раптом мовив Еміль. — Краще ти перший.

— Хворий чи що… Вона ж мене приб’є!

— А коли він розкаже — не приб’є?

Булдаков зітхнув і розгублено провів пальцями по чолу.

— Кров, — засмучено вимовив він.

На його лобі червоніла довга глибока подряпина.

Їхній видовжений будинок причаївся між кривими парканами і присипаними снігом пірамідами дров. Булдаков із мамою жили в одній половині дому, а їхні сусіди — в іншій. Прив’язаний біля дощаного ґанку пес радісно кинувся назустріч Жені. Але, підбігши ближче, раптом припав на передні лапи, заскавчав, підібгав хвоста й кинувся назад у буду.

— Що це з ним? — спитав Булдаков.

Еміль не відповів.

— Ти це… Може, я сам? — невпевнено запитав Женя.

— Ні, — мотнув головою Еміль. — Це ж я розповів, що деревний сік — як апельсин.

І сам постукав у двері. Булдаков дивився на Еміля зі змішаним почуттям недовіри і благоговіння.

Степанида Купріянівна в кухонному фартуху і з брудним рушником на плечі широко розчинила двері.

— Ось! — сказав Еміль, не привітавшись, і показав на чоло Булдакова. — Ледь дитину не вбили! Я кричав: «Вимкніть, вимкніть!». А він стоїть — і очі дивні!

— П’яний був… — зорієнтувався Булдаков.

— Та хто? — не зрозуміла Степанида Купріянівна.

— Дуже сильно п’яний! — закивав Еміль. — Навіть у повітрі пахло!

— Перегаром, — додав Булдаков.

— Ану перестаньте горлати! — сказала вчителька і вперла руки в боки. — Женю! Що ти там знову накоїв?

— Я накоїв! — рішуче заявив Еміль. — Мене сваріть!

Аж тут Булдаков витріщив на Еміля сповнені вдячності очі та як гукне:

— Мене свари, мамочко! Він мені життя врятував!

— Ану, — Степанида Купріянівна прискіпливо оглянула подряпину на синовому чолі. — Загоїться. Мити руки — і за стіл! Потім розкажете, хто кого рятував.

Булдаков прошмигнув у двері, тамуючи щасливу усмішку. Бити його тепер точно не будуть. Насварять, напевно, добряче, але бити — вже ні.

Що ж до того створіння, що увійшло в дім слідом за ним і було моторошно схоже на Еміля, то його усмішку радше можна було назвати гидомирною.