Книга Еміля

Розділ 46

Пісок зашурхотів під носом дерев’яного човна, і Б’юле вистрибнув на берег, осяяний останніми відблисками ніжного ранкового сонця. Затягнув човен подалі від води і знервовано витер піт із чола. Озирнувся.

Маяк був давно покинутий. На тлі лазурового неба він скидався на чорний палець, що вказував угору. Дорога, що колись вела до нього, перетворилася на зарослу бур’яном канаву, отже, йотунові довелося добряче захекатися, щоб дістатися самотньої скелини, на якій височіла споруда. Хирляві двері були відчинені навстіж.

Б’юле піднявся кам’яними сходами й обережно зазирнув усередину. У вузькій вежі маяка вздовж кам’яних стін ішли нагору дерев’яні гвинтові сходи, подекуди наскрізь прогнилі.

— Добре, що тойво… — буркнув він. — Підійматисі ни треба.

Щось ніби блиснуло всередині, і йотун миттєво нашорошився й поклав руку на оплетене шкірою руків’я свого скрамсакса. Завмер. Сторожко вгледівся в густу тінь під гвинтовими сходами. Нічого. Але Б’юле не поспішав повертатися спиною. «Гірки твої тридни…» — подумки проказав він. Прикрий життєвий досвід йотуна вимагав, щоб іще кілька довгих секунд він залишався уважним і нерухомим, мов гадюка, що готова вкусити. Лиш опісля йотун дозволив собі відпустити руків’я різака, глибоко вдихнути, відтак розвернувся…

…І ніс до носа зіткнутися з ним.

Величезний, але худий, аж ребра світяться, він більше нагадував знесилену шкапу, ніж вовка. І все ж перемазана засохлою кров’ю морда і величезна верхня щелепа, така зубаста, що її не прикривала губа, не залишали жодних сумнівів — каламутним поглядом сліпих очей на нього згори вниз дивився сам Грарк.

Б’юле судомно втягнув повітря. Гострий скрамсакс досі був у руці, але він забув про нього, як випускають з уваги щось геть недоречне. Так забувають про чашку чаю, коли чують звістку про смерть, і вона вислизає з ослаблих пальців додолу. А ця зустріч, без жодних сумнівів, була певною звісткою наглої й болісної смерті самого Б’юле. Тож скрамсакс із глухим стукотом упав на дерев’яну підлогу.

Бідолашний Б’юле повільно задкував углиб маяка. Вовк не поспішав. Схилив голову і стояв, дивлячись порожнім поглядом у нікуди. А йотун самими лише губами невиразно бурмотів уривок із «Віщування», що несамохіть сплив у пам’яті:

Б’юле щиро сподівався, що в його світі маяк охоронятиме хижий плющ або гігантські краби. Та хай навіть сам кракен! Тільки б не Грарк, нав’язливий гість його нічних жахіть! Гіршим за Грарка могли бути хіба що ондини, та й то, якщо їх багато. І зараз це геть не втішало.

Грарк був сліпий. Але то геть не те саме, що старий собака вашої бабці, якого годують хіба що із вдячності і який натикається лобом на власну буду. Бо, може, Грарк і не бачив оболонки, натомість — видів душі! І не просто видів, він відчував їх крізь стіни, каміння й пагорби — хоч би куди ви сховалися від нього.

Колись він був звичайним собі страховидлом із плоті та крові, але після того, як Форр вдарив його своїм Громогурком, Грарк здох і воскрес із пекла, здобувши здатність відчувати ті нитки, з яких сплетена сама тканина буття. А ще — бачити душі. І, так, Грарк їх жер.

Йотун намацав ногою нижній приступець старих гвинтових сходів і зрозумів, що час настав — йому доведеться розвернутися до вовка спиною і спробувати втекти. Хоча куди на острові втечеш від пожирача душ! Найгірше було те, що гнилі сходи вели не кудись, а на верхівку маяка, звідки, очевидно, виходу теж не буде. На щастя для себе, Б’юле не мав звички продумувати власні дії аж так далеко наперед. Саме тому він зібрався з духом, розвернувся і просто побіг.

Здається, його зрадила вже третя сходинка: вона тріснула. Б’юле встиг упасти на живіт і виборсатися, хоч і вдався до безлічі непотрібних панічних рухів. Збоку він, напевно, нагадував зайця, що б’ється, притиснутий до землі гострими пазурами могильного орла. А втім, на кого він був схожий Граркові й чи були в голові повсталого з мертвих вовка хоч якісь думки, не знає ніхто. Поки Б’юле борсався в дірках прогнилих сходів, вовк лише злегка повертав голову — тримав його душу в полі зору сліпих очей. І лише потім висунув із пащі довгого чорного язика і повільно чи то пішов, чи поплив слідом.

На самій горі сходи впирались у низький дверний отвір, у якому колись, безперечно, були і двері, але, певно, ще за тієї пори, коли Грарк більше нагадував звіра, ніж ходячу галюцинацію. Б’юле зітхнув і подумав, що надії на порятунок не залишилося. Мабуть, настав час міцно стиснути в руці фамільний скрамсакс і дати останній бій… І тільки тут йотун второпав, що тесак залишився там, де він його впустив — унизу. З жаху бідака так витріщив очі, аж вони запекли.

— Який же ти йолуп, Б’юле! — у розпачі вилаяв він себе. — Лемінгова черепушка!

Залишалося одне: бігти вперед. Але за десять кроків ніякого «вперед» теж не зосталося. Йотун стояв у розбитому, відкритому хмарам ліхтарі маяка, за яким були тільки море, світанок, що ледь прокинувся на обрії, добрих пів сотні ліктів вільного падіння й камені внизу.

А в напівтемряві закинутого маяка сліпий Грарк підіймався вгору довгими важкими стрибками. Іноді його лапи незграбно ковзали і роз’їжджалися, що, мабуть, і слід сподіватися від старого та ще й сліпого вовка. От тільки відбувалося все це просто в повітрі: Грарк перестрибував із порожнього місця на порожнє — чимраз вище і вище, попри сходи, що вилися вздовж стін, і навіть — попри силу тяжіння. Наче по видимих лише йому заглибинах, що існували десь у Межисвітній Пустці. Дуже скоро Грарк опинився нагорі й спритно вскочив у дверний отвір.

Б’юле завмер. Вовк рухався коротким хідником й одним боком обтирав стіну, ніби йти по центру було для нього непосильним завданням. Але вже Б’юле добре знав, наскільки оманливою була ця безпорадність.

Вовк притиснув до голови порвані вуха. Йотун притулився спиною до рами розбитого ліхтаря. Обидва готувалися стрибнути. Вовк — уперед, йотун — униз. Вовк — щоб спіймати душу. Йотун — щоб її відпустити.

Ця божевільна ідея, що стрелила в голову простуватому Б’юле, була по-своєму геніальною. Він чув багато різного про життя по той бік смерті, й ці перспективи не видалися б йому привабливими за жодних обставин. Окрім тих, у яких він опинився. Бо навіть найгірше існування було краще за вічне смоляне ніщо, яке його безсмертній душі пропонувала чорна паща пожирача.

І обидва стрибнули.

Йотун зміг виграти у вовка хіба що п’ядь, але цього вистачило, щоб жовті ікла чудовиська схибили. Жах вільного падіння негайно видушив із легень йотуна все повітря. Він устиг побачити, як Грарк вистрибнув слідом, але вже було зрозуміло: смерть відпустить його душу раніше, ніж пекельний страж маяка встигне її схопити. І бідолашний Б’юле заплющив очі, сподіваючись лиш на те, що буде не надто боляче.