Книга Еміля

Розділ 39

Булдаков ішов вузькою стежиною й час від часу озирався на Еміля, що прошкував слідом, і, звісно ж, йому навіть на думку не спало би вважати його кимось іншим.

Обидва мовчали. Лише сніг вищав від морозу. Усередині Булдакова вирували емоції: востаннє гості були в нього на день народження. І то не на цей, а давно — коли ще тільки «розміняв» шість років. Та й не гості, а гостя: Маша, з якою вони тепер в одному класі. Її запросила мама.

— Маша — дівчинка хороша, — сказала мама.

Хороша дівчинка Маша принесла справжню сигарету, і вони з Булдаковим викурили її надворі за вбиральнею. Мама нічого не помітила, бо в тому туалеті й без них так накурено, що ядучий запах в’їдався в одяг за секунду. Від сигарети обох нудило і трусилися руки. Маша тоді вирішила, що не куритиме ніколи в житті, а Булдаков — що курити треба частіше, тоді він звикне й буде як дорослий. З цією метою — бути як дорослий — він вже опанував звичку плювати крізь зуби і навчився басом промовляти фразу «Побалакай мені тут!», тож лишалося курити.

І от сьогодні в Булдакова знову буде гість! Він усю дорогу уявляв, як поділиться з Емілем захованою сигаретою і як того нудитиме, а він, як дорослий, скаже: «Нічо, всі так напочатку».

Єдине, що трохи бентежило, — сам Еміль. Як сказала б Женина мама, він був не при собі — понурий і якийсь безрадісний. А ще від нього наче віяло якоюсь зловісною силою. Такою, що Булдаков навіть жодного разу не засумнівався: авжеж, мама дозволить Емілю зайти в гості. З одного боку, добре. Але з іншого, ця сила робила нового друга якимсь…

«Лячним, — підшукав слово Булдаков і відразу уточнив подумки: — До всирачки».

Коли вони минали лісопильню, Еміль несподівано зупинився. Брудний ліхтар горів слабким жовтим світлом, і розсипана по утрамбованому снігу тирса здавалася золотою. Пахло деревом. Напівтемний цех стояв відчинений. Здоровезна почварна пилорама — електромашина для розпилювання колод — височіла просто навпроти розчинених воріт.

Еміль неприємно пересмикнув плечима, аж раптом показав пальцем на пилораму і сказав:

— Он ті пилки — на смак, як апельсин. Заб’ємося?

— Які пилки?

— У тій машині. Розпилювальній. Якщо лизнути — як апельсин.

— Чого це вони як апельсин? — недовірливо скривився Булдаков.

— Через сік дерев. Можеш видертися по колоді й перевірити. Тільки ж ти забоїшся.

— А чого це я забоюся?

— Бо ти цей… Як називається? Нагадай слово!

— Хлюздопер? — підозріливо вимовив Булдаков.

— Хлю-здо-пер, — із задоволенням повторив Еміль це образливе слово, що в тих краях означало щось навіть ганебніше за звичайного боягуза. — Взагалі я хотів сказати «сцицюга».

— Побалакай мені тут! — обурився Булдаков. — Сам ти хлюздопер сцикливий, ясно?

— То ходімо тоді!

Еміль рішуче звернув до воріт лісопильні. Булдаков здивовано дивився йому вслід. Еміль говорив, наче старшокласник. І в кожному його слові відчувалася незаперечна влада.

— Гониш? — з надією проказав він.

Але той навіть не обернувся. Булдаков зітхнув і побіг слідом. Потім демонстративно випередив Еміля й першим подався до лісопильні.

Напівтемний цех нагадував радше навіс. Із торців стін не було взагалі. Колоди складені з одного боку, а дошки — з іншого. Одна грубезна колода стирчала просто з машини. Її кінець ховався під іржавим металевим кожухом, а з іншого боку — за ґратами з кількох паралельних пилок — віялом розходилися дошки.

Було тихо. Запах деревини здавався таким міцним, аж паморочилося в голові.

— А сторож? — спитав Булдаков.

— Спить, — знизав плечима Еміль. — Можемо піти, якщо ти, ну, цей… Як там його… Нагадай слово!

— Пішов ти… — відмахнувся Булдаков і жбурнув на сніг потертий шкільний ранець. — Стій на шухері!

Він видряпався на колоду, спритно осідлав її і поповз уперед.

— Не треба! — раптом заскавчав Еміль. — Я ж пожартував! Раптом тебе розпиляє!

Його слова прозвучали настільки фальшиво і неприродно, що навіть Булдаков замислився: чи не глузує з нього однокласник?

— Вона ж вимкнена, — невпевнено відповів він.

— Злазь! Я нікому не скажу, що ти злякався!

— Сам ти… Злякався…

І Булдаков рішуче пірнув під саморобний металевий дашок, що прикривав колоду.

Гострі сучки чіплялися за пальто і подеколи боляче впиралися в груди. Але лізти треба було зовсім недалеко, і Булдаков уже подумки примірявся, як торкнеться язиком однієї з вузьких вертикальних пилок.

Тим часом на лісопильні відбувалися дуже дивні речі, і Булдаков, що з головою пірнув під металевий фартух, бачити їх уже не міг.

Наприклад, Еміль став здуватися. Хоч би як це дивно звучало, змалювати іншим словом доволі складно. Можна сказати, що він «обм’якав» або «зморщувався», але все ж найбільше це було схоже на те, як випускає повітря кулька на третій день після дня народження.

Спершу обличчя, потім голова, а тоді плечі, й відтак усе тіло стали ніби втрачати форму. Приміром, праве око тепер могло спокійно дивитися на ліве, бо бачило його просто перед собою. Видовище було до нестями моторошне і неприродне. Напівздутий Еміль скидався на дірявий дитячий рятівний круг — із тих ото, що мають голову качечки абощо. Та водночас він упевнено стояв на ногах. Здалеку могло видатися, що він просто знудився чекати, зіскулився й похилив голову набік.

В цей самий час у маленькій будці в кутку лісопильні біля металевої грубки дрімав закутаний у величезний баранячий кожух сторож. Його роботою було щовечора на початку зміни записувати у великий паперовий журнал час і фразу «зміну прийняв», а щоранку — «без пригод, зміну здав» і знову час. Що робити між цими двома процедурами, сторож гадки не мав, тому зазвичай спав. Так от, поки за кілька метрів від будки здувався Еміль, зовсім поруч зі сторожем просто з повітря надувалося геть уже несусвітнє дещо.

На перший погляд, воно скидалося на грудку загуслої смоли, що вилискувала у тьмяному світлі самотньої лампочки. Але ось оте дещо набубнявіло в повітрі жирною краплею, задихало, заворушилося й випустило два чорні тонкі відростки з блискучими намистинками на кінцях. Намистинки ті насправді були парою надзвичайно чутливих до світла очей. Вони якийсь час безладно вигиналися, немов двоє метушливих хробаків, аж нарешті угледіли чоловіка, що спав. І тоді чорне дещо виринуло з порожнечі високою смоляною постаттю й нахилилося до його обличчя.

Із рота людини відразу повалив пар, хоча грубка була розжарена. На чорній постаті, якраз між відростками очей, утворився потворний вертикальний рот, і почвара високим скреготливим голосом наспівно провищала одне лише слово:

— Вста-ва-а-а-й!

…Булдаков підтягнувся на руках і просунувся по шорсткій корі ще на кілька сантиметрів. Тепер його ніс майже торкався однієї з пилок. Він старанно витягнув шию і вже висолопив було кінчика язика. І раптом подумав: «А пилки — залізні?». Якось він чув від мами слово «металеві», й тепер засумнівався, чи вважаються ці пилки залізними, чи все ж таки металевими. Бо ж усі знають: якщо лизнути на морозі залізо, то язик примерзне! Булдаков теж це добряче засвоїв. «Лизни, вони солодкі!» — казали йому…

Того дня бідний Булдаков стояв із примерзлим язиком, здавалося, цілу вічність, аж поки хтось нарешті розповів його мамі, й та нагріла чайник в учительській, прибігла на стадіон і відпарила йому язика, поливаючи стійку воріт струменем окропу. А щойно він зміг звільнитися, зірвала з його голови ту саму шапку з хутра уссурійського єнота й заходилася мотлошити по обличчю, повторюючи при кожному ударі: «Нещастя безголове! Нещастя безголове!». А він лиш ображено шепелявив замерзлими губами: «Я дував, вони фоводкі! Думав, фоводкі!».

І от зараз, лежачи животом на колоді під кожухом величезної пилорами, Булдаков згадував той випадок і обдумував Емілеве запевнення, буцімто пилки будуть на смак, як апельсин. Слабкі підозри почали прокрадатися в його простакувату голову. Та збивало з пантелику те, що Булдаков не знав, як описати смак апельсина. Вони з’являлися в їхньому домі лише на Новий рік, та от чи вважалися солодкими, чи все ж таки більше кислими — точно сказати не міг. Бо ж якщо апельсин таки солодкий, підлість Еміля миттєво ставала очевидною! Отже, пилки точно залізні, а ніякі не металеві. І вдруге на ту саму вудку Булдаков уже б не попався! Утім, якщо кислий, то, виходить, ішлося про геть інше. І значить «на смак, як апельсин» — зовсім не те саме, що «лизни, вони солодкі».

Можна було б уточнити в самого Еміля, та тоді він закине Булдакову боягузтво.

Тим часом сторож у сторожці судомно вдихнув, ніби вдавився, й різко підскочив із табуретки. Його повіки дрібно затремтіли і розплющилися, оголивши білки очей. Зіниці закотилися так, що їх узагалі не було видно. Чорна істота одразу випустила два тонкі гнучкі відростки, схожі на щупальця, простягнула їх до голови сторожа і вставила кінчики йому у вуха, ніби намагалась уберегти від шуму. Сторож затремтів усім тілом, і в білках його очей стали розтікатися чорні смоляні візерунки, немов чорнило вичавили у склянку молока. Нарешті очі стали повністю чорними, він перестав тремтіти, випростався і ступив важкий невпевнений крок уперед.

Постать провела його поглядом намистинок-очей і стала стрімко «здуватися» — так само, як перед тим Еміль, але, на відміну від нього, чорне дещо здувалося доти, аж доки зникло геть. Без жодного сліду.

Сторож розчахнув двері й не так вийшов, як випав із них. І, насилу утримуючи рівновагу, хиткою ходою пошкутильгав у бік пилорами.

Булдаков важко дихав і знай намагався дотягнутися язиком до пилки. Вирішив, що ледь-ледь лизне її самим лише кінчиком. І якщо вона не буде «як апельсин», мерщій сховає язика, вилізе і дасть Емілю добрячого тягла. Він уперся ліктями в колоду і ще трохи подався тілом уперед. Висолопив язика так сильно, аж заболіло в горлі, — і нарешті торкнувся холодної сталевої пилки.

Саме цієї миті сторож, що дивився кудись убік чорними сліпими очима, навпомацки клацнув трьома тумблерами на електричному щитку в кутку лісопилки.

Смак зовсім не нагадував апельсин. Це був той самий знайомий присмак крижаного заліза, що й у футбольних воріт.

Лампочки в цеху спалахнули раптово і збіса налякали Булдакова. А після третього клацання тумблера щось ледь чутно загуло всередині самої пилорами. Хлопець сіпнувся всім тілом, як переляканий кіт, і шпарко відсахнувся від пилки. Язик обпік раптовий біль, але він так сильно вдарився потилицею об кожух пилорами, що навіть цього не відчув. У голові Булдакова істерично верещали слова «шухер» і «спалили».

Було страшно навіть уявити, що зробить мама, якщо сторож знайде його отак під кожухом пилорами. Ось чому Булдаков зачаївся й чимдужче притиснувся до колоди. Так само чинить переляканий кіт, заскочений раптовим світлом автомобільних фар: притискається животом до асфальту. Насправді, як і котові, Булдакову не можна було залишатися на місці жодної секунди!

Напівздутий Еміль повернув собі об’єм і знову став схожим на звичайного хлопця. Він розправив плечі й делікатно відступив, щоб дати дорогу сторожу, який хиткою ходою човгав повз нього.

Що ж до сторожа, то в його рухах тепер чітко вгадувався намір: сновида був чи ні, але він цілком чітко простягав руки до пластикової коробки на металевому боці пилорами. А точніше — його пальці спрагло тягнулися до масивної чорної кнопки з написом «ПУСК».