Книга Еміля

Розділ 52

Двері відчинилися так різко, аж він упав.

Якийсь час Б’юле намагався збагнути, що з ним і чи він справді впав, чи, може, то Ґрарк схопив його зубами й так скубнув, аж усе в голові перекрутилося… І тільки потім обережно розплющив очі.

Двері вже були зачинені, а сам він лежав на підлозі в просторому холі. Він сів і покрутив головою.

— Вóтан на кобилі! — видихнув Б’юле. — Усе, як у моїх снах!

За численними вікнами поволі розгорався полудень. Тремтячими руками йотун витяг з-за пазухи книгу і знайшов малюнок, що зображав надзвичайно схожу кімнату. Усе точно! Б’юле навіть перерахував: дев’ять дверей, і вікон теж — дев’ять!

Підвівся. Ноги досі були ніби ватяні. Б’юле набрав якнайбільше повітря в груди й урочисто виголосив:

— Імір помагай ґазді цього обійся! Дьикувати за порьєтунок! Шєстя, здоровля…

Він запнувся й безпорадно погортав книгу туди-сюди, не знаючи, що сказати далі. Було очевидно, що говорити годиться якось поштиво, але як — якщо і слово «поштиво» випірнуло десь із глибоких глибин пам’яті, а інших таких слів там не завалялося.

— Свої! — озвався вже знайомий, дуже огидний голос, і Б’юле здригнувся.

«Наче коза вдавилася…» — з відразою подумав він. А втім, десь так він собі й уявляв голоси демонів.

— Їжа тут! — вигукнув демон. — Їжа тут!

Голос явно лунав із гвинтових сходів, що вели кудись у підвал. Б’юле нервово ликнув.

— А що ж робити… — прошепотів він і важко поплентався на звук.

Йотун обережно долав щабель за щаблем — важко, наче сходи вели вгору, а не вниз. Серце стугоніло так, аж він ледве чув щось іще, крім лунких ударів у вухах. Унизу, в темних коридорах, мерехтіли жовтим сяйвом світильники.

…Він закляк на порозі великої, тьмяно освітленої кухні, й остовпіло дивився туди, де крізь прочинені двері за велетенським вікном виднів яскравий срібний півмісяць, оточений зграйкою мерехтливих зірок.

— Пес би мене лизав… — у захваті прошепотів він.

— Тут їжа! — нагадав про себе демон, і Б’юле мимоволі сіпнувся. — Їжа-їжа-їжа!

— Нехай віддячитсі, так би мовити… — гучно озвався йотун і додав собі під носа: — Би ж тільки тим їдлом був не я!

Набратися духу на зустріч віч-на-віч із демоном було не так просто. Б’юле знадобилося не менше десяти квапливих ударів серця.

Нарешті він штовхнув двері й переступив поріг. На підлозі, всього за кілька кроків від нього, стояв звичайнісінький непоказний мартин.

— Птаха-ни-Птаха! — вигукнув Б’юле. — Я мав пізнати цей голос!

— Чужак! — мовив мартин і по-пташиному схилив голову. — Там їжа! Там їжа!

Б’юле озирнувся. На тому кінці здоровезної кухні, в якій він опинився, горів камін. А втім, сказати «горів» недостатньо, бо полум’я в ньому ревіло так, ніби це було горнило якоїсь пекельної кузні, помаранчеве полум’я виривалося назовні й тугими струменями облизувало камінь, з якого був складений чадник. Заскочений таким видовищем, Б’юле не відразу зауважив розбите вікно і чорне ошмаття згорілих фіранок. Кухонне начиння було розкидане скрізь. І аж тепер погляд йотуна зупинився на двох постатях за столом — нерухомих настільки, що він спершу і не помітив їх за високими спинками стільців.

Б’юле аж скам’янів від переляку. На стільцях сиділи двоє: якийсь хлопчина і поруч… Стривай, та це ж ондина!

— Йормунґанд! Та то ж вони! — пробурмотів йотун.

Від видовища морської потвори йотунові болісним спазмом скрутило живіт десь у ділянці пупа. За будь-яких інших обставин Б’юле б мерщій кинувся навтьоки — і не вважав би це чимось ганебним. Навіть якщо їх усіх поєднує нитка долі — це ще не причина дозволити ондині себе зжерти. Але їхня дивна нерухомість таки змусила Б’юле підійти ближче, і йотун одразу побачив, що з обома ними коїлося щось дивне: очі дитини закотилися так, аж не видно було зіниць, а величезні, як блюдця, баньки ондини затягнуті білою плівкою. Ще й обоє так дрібно трусилися, наче вмирали від холоду. Посеред столу стояла чашка, скута товстим шаром льоду, в якій скажено кипіла вода. Навколо цього неймовірного поєднання швидко розповзалася калюжею пляма інею й насувалася дедалі ближче до нерухомих постатей за столом.

— Ґунґнір мені в гузицю! — пробурмотів Б’юле й відсахнувся. — Видко, закляли обидвоє!

Як по правді, він до дідька боявся магії. Навіть важко сказати, чого більше — магії чи ондин. Але доля є доля, й Б’юле нерішуче тупцював на місці, ніяк не наважуючись утекти. Та й бодай щось вдіяти — теж.

— Свої! — нагадав про себе Птах-не-Птах.

— Що з ними такє?

— Біда! — вигукнула та.

— Та це й лемінґу ясно, — кивнув Б’юле. — Єка саме?

Замість відповіді Птах-не-Птах підлетів до дитини, вчепився йому лапами в комір і заходився лопотіти крильми, ніби намагаючись піднятися разом із ним.

— Вважій! — вигукнув Б’юле.

— Свої! — верещав птах і бив крильми, немов навіжений. — Свої!

Б’юле насурмився й намагався второпати, що вона хоче сказати. І чому не скаже нормально… Мовби в неї скінчилися слова.

— Гадав, ти просто говірка, а ти єкась дивакувата, — тихо промовив йотун і розсіяно обвів поглядом стіл. — Гірки твої тридни…

Аж тут помітив химерний візерунок уздовж однієї з дощок стільниці — округлі петельки і риски, — намальовані, чи радше випалені. «Може, то навіть руни», — подумав він. Хоча ті руни, що були в «Путівникові», більше схожі на гачки і ялинки. Мартин облишив свої чудернацькі обертаси й сів хлопчикові на плече. У повітрі кружляло кілька дрібних пір’їн, і вітер з розбитого вікна грався ними, немов кіт.

Б’юле таки наважився підійти ближче і роздивитися візерунки. Та щойно наблизився до столу, як мартин із диким вереском зірвався з місця, мов стріла, і вчепився йому в комір.

— Геть вцапіла, курка вар’ювата! — з несподіванки верескнув йотун.

Птах хутко відлетів убік.

— Чужак! — верескливо закричав він. — Свої! Свої!

Йотун замислився. Поглянув на чашку, на пляму інею, що розповзалася по столу з наполегливістю полум’я, — і раптом збагнув.

— Пожди-пожди… То ти хотіла мене відкігнути? А тепер хочеш, аби я…

Але цієї миті вдарив грім — так близько, що, здавалось, здригнулися стіни.

— Йормунґанд! — вилаявся Б’юле і стривожено глипнув у вікно.

Місяць і зірки встигли поховатися в густому мороку ночі, й за розбитим вікном уже починав цяпотіти дощ. Наступної миті нічну темряву розсік блакитний спалах. Йотун зіщулився й чекав, що кухню струсоне новий розливний виляск грому. Але нічого не відбувалося. Це було так дивно, аж він забув про все інше. Ще грім без блискавки він уявити міг, але блискавку, за якою не пролунало жоднісінького звуку, — такого Б’юле не бачив ніколи. Ба більше: він напевно знав, що це неможливо. Бо на чому-чому, а вже на громовицях Б’юле знався. Ще якийсь час він пильно вдивлявся в чорну ніч, аж поки від нового вигрому нервово задзижчало вціліле скло в сусідньому вікні. Блискавиця осяяла нічне небо наступної ж миті, й цього разу йотун розгледів достеменно: розлаписта голуба гілка розряду вдарила знизу вгору.

— Падоньку мій гіркий! Навспак б’є! — ошаліло проказав він і судомно зітхнув. — Матері твоїй ковіньку, що тут коїться!

Замість відповіді мартин дико заголосив «дай-дай-дай», оскаженіло вчепився лапами в комір дитини і затріпотів крильми так, аж на кухні здійнявся вітер.

— Якшо ти чогос хочеш, то скажи! — зарепетував йотун. — А єк ни хочеш — то й мовчи! А єк ни мовчиш — то вже кажи по-людському! А єк ни кажеш, то нащо говориш?

Тут велетень затнувся, бо відчув ледь помітну суперечність у власних словах, але так і не зміг збагнути, в чому саме, тож просто похитав головою:

— Гірки твої тридни… Третій казав: ми всі мовби пов’язані. А тільки, коли вже замислитисі…

Одначе замислитися він так і не встиг — усе навколо потонуло в оглушливому рокітливому гуркоті, за яким вибухнув близький, сліпучо яскравий спалах.

— Є тут єкас комірчина без вікон? — гукнув він до мартина.

І тієї ж миті його голомозу голову закололи крихітні кігтики передчуття націленої в нього громовиці. «Запізно!» — подумки заверещав йотун.

Наступна думка промайнула в його довбешці так стрімко, що він би зроду-віку не встиг обгорнути її в подобу слів. А якби встиг, то вийшло б приблизно таке: між ним і готовим вибухнути нічним небом — хлопчик, і блискавка, призначена для Б’юле, прохромить їх обох.

Мав би він бодай мить на роздуми, то, либонь, нічого б і не вдіяв. Адже дитя може виявитися зовсім не тим хлопчиком, а іншим, і те, що вони зачакловані — то теж не просто так, а якщо нич не второпав — то й не втручайся, — це він запам’ятав іще з дитинства. Та Б’юле просто не мав часу. Ось чому той, кого прозвали Сяйливим-у-Бурі, щосили смикнув хлопчика за комір і разом зі стільцем перекинув додолу — рівно за один-єдиний неймовірно дрібний штих (як казала Білейптова мама) до того, як у розбите вікно зламаним небесним перстом майнула блискавиця — просто в багатостраждальне чоло Б’юле.

Здавалося, саме повітря навколо спалахнуло блакиттю.