Книга Еміля

Розділ 71

— Боляче-е-е! — кричав Еміль і судомно стискав обвуглений зап’ясток. — Як боляче!

Русалка розгублено кліпала білими плівочками і скавчала йому в унісон. А потім раптом перемкнула на обличчі відразу кілька радісних личин і заверещала:

— Придумала! Встромляй руку у вогонь!

— Ти хвора?! Мені ж БО-ЛЯ-ЧЕ! Як боляче-е-е-е!

— Емілю! — вона вхопила хлопця долонями за щоки, змусила дивитися в бездонну чорноту своїх очей, та весь час змінювала лики: один серйозніший за інший. — Ти згориш, якщо не послухаєшся! Наказую тобі! ВСТРОМЛЯЙ! РУКУ! У ВОГОНЬ!

Цієї миті біль був такий, що Еміль от-от міг зомліти. Шкіра до самого плеча вкрилася чорно-коричневою кіркою. Голос Аврори, що благала його послухатися, долинав ніби звідкись із-за стіни, ледь пробиваючись крізь завісу нестерпного болю. Але він усе ж почув.

Аврора мусила допомогти Емілю сісти, щоб він не впав. Здавалося, ніби камін, кімнату й русалку він бачить звіддаля. Наче дивиться в бінокль, тільки навпаки. А тіло стало складним механізмом, яким він не надто вміє керувати, і навіть така проста дія, як простягнути руку, потребує зосередженості. Але якийсь звук страшенно заважав, роздирав вуха і, здавалося, сам мозок.

«Опануй себе, — сказав у його голові дуже спокійний голос. Наче його власний, тільки дорослий. — Ти зможеш!»

І він зміг.

Еміль устромив руку в самісіньке нутро палаючого каміна, і на кілька нестерпних митей біль став просто скажений. Світ навколо потемнішав, звузився до жовтогарячої плями полум’я. Швидше за все, він би висмикнув руку, якби Аврора її не тримала. Напевно, минула вічність, перш ніж біль відступив. Так раптово, що Еміль не відразу це збагнув. А відтак зрозумів і те, що жаский звук, який розривав йому барабанні перетинки, весь цей час був його власним вереском. І замовк.

Аврора негайно висмикнула його руку.

— Минулося? — запитала вона, прискіпливо оглядаючи Емілеву кисть.

Рука була абсолютно неушкоджена, без жодного сліду опіку чи навіть почервоніння.

— Здається…

— Здається чи минулось? Якщо не додержимо, опік повернеться!

— Тоді ще трохи… — невпевнено погодився Еміль.

— А якщо перетримаємо, рука почне втрачати тепло і перетвориться на шматок льоду.

— Тоді не треба…

— Ану… — вона ніжно провела пальцями по його кисті. — Ані крапельки не боляче?

— Ані крапельки. Навіть холодком тягне.

— Сподіваюся, не перетримали, — сказала Аврора і несподівано міцно його обійняла. — Я думала, ти згориш!

— Якщо чесно, я теж…

— Тепер не забудь розпалити камін. Якщо цього не зробити, то, виходить, камін горів тут від початку часів. А це неможливо.

— І що буде? Що станеться, якщо я не розпалю його?

— Думаю, він горітиме вічно, аж поки все тут спалить… А ти випадеш у Пустку.

— А ти?

— А я камін і не розпалювала, — і вона йому підморгнула.

— Виходить, тепер я — як він, — задумливо мовив Еміль.

— Як хто?

Він хотів відповісти, аж раптом його очі округлилися.

— Напис на стелі! Я теж можу надіслати послання!

— У тебе шок, — припустила русалка. — Краще посидь.

— Перестань, я зараз усе забуду! Скажи: там, у справжньому майбутньому, від якого ми віддаляємося… Що з нами буде?

— Не дуже пам’ятаю: наші тіла або вічно нагріватимуться, або вічно холонутимуть, і ми або згоримо, або…

— А якщо нас хтось висмикне? — перебив він. — Ми врятуємося там, у майбутньому?

— Якби хтось був на маяку і якби той хтось здогадався, де центр завихрення, щоб відтягнути нас…

— А де той центр?

— Там, де воно з’явилося. Але я не пригадую.

Еміль заплющив очі й щосили намагався намацати відповідь у пам’яті, але нічого не виходило. Він шукав бодай якийсь образ… Щось шарудить, коли сиплеться у воду, — що це?

— Що ми щойно робили? — питає він.

— Не пам’ятаю, — знизує плечима русалка. — Рятували твою руку, бо ти не встиг обпектися.

— Об чайник! — вигукує він. — Ми пили чай! Центр завихрення на столі!

Еміль підбіг до буфета, взяв звідти ложку і, не вагаючись, пішов до каміна. Присів перед ним і всунув ложку у вогонь.

— Наприклад, я випалю на ньому напис, — сказав він.

— Нічого не вийде, — похитала головою русалка.

— Хоч би хто прийшов на маяк у майбутньому, він побачить і…

— Ложку не вдасться нагріти.

Еміль здивовано витяг ложку з вогню й обережно до неї торкнувся. Холодна. Навіть, здається, стала ще холоднішою. Він засунув її глибше у полум’я, між яскраво-оранжевих вуглинок, і став чекати. Але за кілька секунд ложка стала абсолютно крижаною. Такою холодною, аж пальці ламало.

— Та що ж таке…

Не витримавши, Еміль пожбурив ложку додолу. Вона вся була вкрита шаром паморозі.

— Для каккарі це заскладно, — похитала головою русалка. — Та хоч би що ти починав, це вже кінець. Уяви, наскільки холодною має бути ложка, якщо ти запхнув її у вогонь, а витягнув і відчув, що вона однак лишилася кімнатної температури.

— Витягнув? — не зрозумів Еміль.

— Витягнув і поклав у комод… Це те, що ти зробив навпаки. Думай швидше, поки не забув.

— Що не забув?

— Що хочеш випалити напис на столі.

— А й справді… А що, як я запланую нагріти її?

Еміль підбіг до комода і витяг іще одну ложку.

— Можеш спробувати, — знизала плечима Аврора. — Але зараз вона ж холодна, так?

— Ну, так.

— Отже, якщо вона й була гарячою, то вже давно охолола. Правильно?

— Напевно…

— Як вважаєш, скільки вона вистигала?

— Десь пів години.

— От бачиш. Якщо добре заплануєш, через пів години вона якраз нагріється. Тільки в той момент я вже буду в океані, й ми з тобою знову станемо незнайомцями.

— Має ж бути вихід!

— Не обов’язково, — зітхнула Аврора.

— Ні! Так не може бути! Не буває, щоб геть без виходу!

Аврора подивилася на нього з жалем, але нічого не сказала.

— Слухай! — не вгамовувався Еміль. — Уявімо, я вже розжарив ложку! Ось щойно випалив напис і поклав її назад у буфет. Це ж можливо, правда? Уявімо, що так і було! І от я, рухаючись назад у часі… я відчиняю тепер цей буфет…

Із цими словами він знову висунув шухляду. Кінчик однієї з ложок був розпечений, аж червоний.

— Як ти зміг… — тільки й прошепотіла Аврора.

Еміль не відповів, а схопив ложку і кинувся до столу. На дерев’яній стільниці вже було випалено кілька слів. Не довго думаючи, розжареним кінчиком ложки він заходився дряпати по напису задом наперед — як директорів двійник тоді в кабінеті. Від ніжки останньої «У» — й до самого початку. В повітрі з’явився їдкий дим, що тонкими завитками спускався до столу і втягувався в напис, поки деревина під ложкою світлішала й оновлювалася.

— Як ти це робиш?!

— Я наче пишу, тільки навпаки, — пояснив Еміль.

— Ні! Ти не розумієш… Як ти мрієш у завихренні?

— Що? — Еміль навіть на секунду зупинився.

— У завихренні мріяти неможливо! Запланувати щось дуже просте — ще так-сяк. Але ти запланував те, що самому тобі видавалося неможливим… Це ж і є мріяти!

— Напевно, — знизав плечима Еміль, продовжуючи стирати напис буква за буквою.

Ложка розжарювалася дедалі дужче, і коли він закінчив виводити букву «С», її вже боляче було тримати, а добра її половина світилася помаранчевим.

Еміль підбіг до каміна, щоб трохи остудити її у вогні. Коли колір ложки знову став вишневим, він повернувся і продовжив.

— Усе намарно, — раптом сказала Аврора. — Ти зробив неможливе, але це нам не допоможе.

— Напис залишиться на столі безмежно довго! Хоч би хто і коли прийшов на маяк — це шанс! Нам просто теж потрібно протриматися довго…

— Що там було написано? — спитала русалка, спостерігаючи, як під ложкою зникає остання буква.

— Ти забула?

— Я не забула, дурний каккарі, я не змогла прочитати! Ніхто не зможе! Ти написав своєю мовою!

Еміль видряпав останню букву, і поверхня столу стала цілою, наче ніякого напису і не було.

— Який же я ідіот, — безбарвним голосом проказав Еміль. — Піду запхну ложку у вогонь, бо вона розжариться нескінченно і спалить увесь світ.

Він присів біля каміна. Обоє мовчали.

— Я вже й сам не надто чітко пам’ятаю, — нарешті озвався він і зітхнув. — Здається, там було написано: «ВІДТЯГНИ НАС ВІД СТОЛУ».

Засмученому Емілю було невтямки, що, проживаючи навиворіт уривок власного життя, він допіру мимохіть виконав Перший із Трьох Постулатів Світлої Путі з останньої сторінки «Путівника», яку вирвав і викинув в океан невідомо хто і невідомо коли.