Книга Еміля

Розділ 20

Еміль і Булдаков сиділи за першою партою, ніби указки проковтнули. Тривав урок читання, й діти по черзі читали вголос якийсь нестерпно нудний текст. Читали вони здебільшого просто жахливо, продираючись по складах крізь хащі довжелезних слів. Степанида Купріянівна походжала між рядами, наче наглядач між ґратами. Еміль був певен, що його ось-ось викличуть до директора. Здавалося, всі навколо кидають на нього докірливі погляди, ніби промовляючи: «Як не соромно!».

«Я захищав людину!» — подумки заперечував Еміль. Від такого формулювання віяло чимось значущим, і на душі легшало.

— Ну ти борзий! — раптом дуже тихо прошепотів Булдаков, ледь рухаючи губами.

Незнайоме слово в його вустах прозвучало як комплімент.

— Який?

— Ну, ти такий: «Чуєш, не бий його!». Це тому що тебе мати не б’є, так?

— Але ж я не так сказав.

— І як зафігачив у нього сніжкою!

— Та не так уже й зафігачив…

— НЕ ШЕПОЧЕМОСЯ! — крикнула Степанида Купріянівна й помисливо оглянула клас.

Миттєво запала тиша. Вчителька витримала кілька секунд і наказала читати далі. Хтось із однокласників продовжив бурмотіти по складах текст.

— Тобі тепер точно вафлі! — знову зашепотів Булдаков.

— Мені що?

— Капець тобі! Кабзда! Юрець тебе заганяє на фізрі!

— Який Юрець?

— Юрій Іванович, от який! Ще й мамці моїй скаже, то вона тобі таких двійбасів наляпає!

Булдаков так наснажився на останніх трьох словах, що зірвався на захоплений писк.

— Та хто ж там бубонить?! — обурилася вчителька і гострим поглядом ковзнула по класу.

Друзі завмерли, мов статуї. Степанида Купріянівна обійшла коло між рядами, з підозрою зазираючи учням в обличчя.

— Коротше, в нас у класі тепер двоє двієчників, поняв? — прошепотів Булдаков, коли читання продовжилося. — Скоро тебе й лупашити почнуть. У вас хоч пралка є?

— До речі, нема, — замислено відповів Еміль.

— Бо в мене ж хоча б із фізри «п’ять». А тобі взагалі глина…

— ТИШИНА! — вчителька грюкнула долонею по найближчій парті. — Булдаков! А я думаю, хто бубонить! Ану, читай далі!

Той зітхнув, облизав губи і розгублено втупився в підручник. Еміль згадав останнє речення й показав пальцем, звідки починати.

— І… май-же… що-тин-же… — затягнув той наспівно, киваючи на кожен склад.

— Що-о-о? — Степанида Купріянівна бридливо скривилася.

— Щотивже…

— Як?

— Що-жне-вже…

— Булдаков! — крикнула вчителька. — Що це за слово?!

А Еміль подумав: «Вдома вона до нього теж на прізвище звертається?».

— Щотивжевно… — приречено зітхнув Булдаков.

— Сил нема це слухати! — роздратовано підсумувала Степанида Купріянівна.

Булдаков зітхнув і благально глипнув на матір, сподіваючись, що продовжувати накажуть комусь іншому.

— Читай! — крижаним тоном наказала вона.

І тут відчинилися двері, й увійшов директор Рессель. Діти відразу повставали у проходах між партами. Тоді цього правила дотримувалися неухильно: коли входив учитель, усі мали підвестись, вітаючи його, і сідали тільки за командою.

«Мені глина», — подумав Еміль, мимоволі повторюючи вислів однокласника. І відчув крижану грудку в животі.

Директор Рессель прикрив долонею очі, наче за вікном був сонячний полудень, а не бляклий зимовий ранок, і дуже дивним поглядом обвів притихлих учнів. Дивним, — бо ліву частину класу він обвів лівим оком, а праву — правим. Одночасно.

Діти стояли струнко, як солдати. Степанида Купріянівна не бачила директорових очей, тому стривожено зойкнула й підвелася зі стільця.

— Ну, діти, що треба сказати? — силувано всміхнулася вона, явно намагаючись розрядити ситуацію, й першою співучо затягнула: — Доброго ра-а-анку, Оле-е-же Проко-о-оповичу!

Але діти не видали ані звуку.

— Після фізкультури позасинали зовсім, — пояснила вчителька.

— Дуже мало часу, — повідомив директор. — Чи був хтось у моєму кабінеті й говорив по телефону. Хто?

І перевів каламутний погляд просто на Еміля.

Той злякався й несамохіть опустив очі. Напевно, якби тієї ночі не сталося інших жахливих подій, він би зізнався. Але як розповідати дорослим, які ніколи ні в що не вірять, про брата, про телефон, що з’являється нізвідки, і про черевика? Він не знав.

— Ти диви, які! — несподівано розлютилася Степанида Купріянівна. — Як підлесенько за спиною, то всі герої. А як відповідати в очі — язики поковтали!

Директор раптом ступив до вікна, чіпко вхопився рукою за штору, ніби хотів відірвати карниз, і рвучко засмикнув.

— Очі ріже, — пояснив він, ніби виправдовувався.

А потім устромив праву руку в кишеню піджака, а ліву — за пазуху аж по лікоть. І довго щось там порпався, ніби діставав щось аж із штанів. І тут на очах у всього класу витяг звідти… Справжню ворону! Олег Прокопович зугарно тримав її за крила.

— Фокус-покус! — урочисто виголосив він.

— Ну ж бо, діти! — не розгубившись, скомандувала Степанида Купріянівна. — Поплескаймо Олегу Прокоповичу!

То там, то там пролунали мляві оплески. Олег Прокопович підкинув ворону догори, і птах зі свистом затріпотів крильми, креслячи кола над партами. Класом прокотився сміх і здивовані вигуки. А директор ступив крок до Емілевої парти і плеснув по ній рукою. Ворона негайно опустилася просто перед хлопцями, склала крила і лукаво схилила голову, вдивляючись в Еміля одним оком.

— Ось, знайомся, — сказав Олег Прокопович.

— Привіт, — невпевнено звернувся Еміль до птахи.

— Не ти, — відказав директор. — Це Еміль, що вночі проник у кабінет директора й чіпав телефон.

— Бурун! — гримнула вчителька без жодної потреби.

— Тепер ти знаєш, що я знаю, — усміхнувся Олег Прокопович, а сам уважно вдивлявся в лице Еміля, ніби чекав заперечень.

Але той мовчав.

— Ти вже лазив на горище? — буденним тоном уточнив Олег Прокопович.

— Вдруге?! — не зрозуміла Степанида Купріянівна.

— Просто скажи, хто відімкнув замок, — провадив директор. — Як його прізвище?

Еміль стиснув зуби і не відводив погляду від чорного воронячого ока.

— Тобі директор школи запитання поставив! — обурилася вчителька. — Хто був із тобою?

— Не скажу, — твердо мовив Еміль.

Ворона змахнула крильми і перелетіла на стулку дверей. Директор напружено замислився, неприємно закотив очі, аж вони стали білими, без чоловічків, а тоді подивився на Еміля і розтягнув рота у слинявому вишкірі.

— А тепер скажеш! — весело повідомив він. — Скоро.

І витяг із кишені зім’ятий аркуш. Звичайний аркуш у клітинку, тільки дуже пожмаканий, ніби хтось його жував. Олег Прокопович підніс його до очей.

— Бул-да-ков, — прочитав він. — Де він?

Булдаков, що сидів перед самісіньким директоровим носом, від подиву кліпнув і засопів.

— Женя? — здивувалася вчителька.

— Інакше як би я його впізнав? — додав чомусь директор.

— Впізнали Женю?

— Усе доводиться робити навпаки, — пояснив директор і всміхнувся лівою половиною рота.

— А-а-а… — протягла Степанида Купріянівна голосом людини, якій нічого не ясно.

Тим часом Олег Прокопович нервово потрусив аркушем у повітрі і спритно зім’яв у круглу паперову грудку. Еміль звернув увагу, що директорова правиця й далі лишалася в кишені піджака. Ще й рукав видавався порожнім.

— Чудова ідея! — зненацька голосно виголосив Олег Прокопович.

— Яка? — обережно перепитала вчителька.

— Щоб усі встали…

— Діти! — миттєво гарикнула вчителька і жестом показала, що треба підвестися.

Клас підвівся єдиним відпрацьованим рухом.

— …А потім сіли, крім Жені, — закінчив думку директор.

— Як скажете… — відказала збита з пантелику вчителька. І двічі голосно ляснула в долоні. — Ну ж бо! Усі сіли, крім Жені!

Діти загриміли стільцями. Переляканий Булдаков залишився стояти, втупившись у підлогу, й чекав, що його знову почнуть за щось сварити. На дверях чистила крила і гучно цокотіла дзьобом ворона.

— Ну, здрастуй, — промовив директор до сполотнілого від жаху Жені.

— Хіба це я оті сірники брав?! — промимрив Булдаков і похмуро втупився у підлогу.

— От бачиш, який він друг! — радісно промовив директор до Еміля й пішов із класу. — Обидва до мене в кабінет!

Його ворона негайно випурхнула слідом, мов дресирована.

Запала тиша. Аж ось Степанида Купріянівна стрепенулася, ніби після сну, й на пів школи гаркнула:

— Бурун! Булдаков! Оглухли?! Бігом за Олегом Прокоповичем!

І хлопці понуро поваландалися з класу.