Книга Еміля

Розділ 55

Еміль пів ночі боязко блукав із кімнати в кімнату. Їх виявилося не так уже й багато. Точніше, можливо, багато, але одні двері були замкнені, а інші приховували за порогом таку густу і непроглядну темряву, що Еміль злякався увійти, а чим посвітити — не знайшов. Можливо, там, за темрявою, ховалися інші коридори — він не знав.

Серед кімнат, до яких було не страшно входити, було кілька цілком звичайних (якщо так можна сказати про ті, що водночас і в підвалі, й на мільйонному поверсі серед безкрайого неба) — вітальня з дорогими диванами, кабінет зі старовинними манускриптами (не розібрати жодного слова, все незнайомими мовами), затишна кімнатка з чайним столиком біля вікна — ніби спеціально для того, щоб милуватися безмежною прозорою синню.

Він повернувся до кімнати з ліжком, засунув штори, щоб не сліпило сонце, й ліг — просто привести до ладу думки і відпочити. Принаймні можна було дочекатися, коли нагорі настане ранок (там же буває ранок?) і оглянути дев’ять дверей. Час від часу він напружено вслухався в тишу і чекав, що чиїсь сни знову оживуть, але маяк мовчав.

Вир безумних подій останнього дня, що розтягнувся між двома світами в нескінченну низку неможливого, знову і знову проносився перед очима метушливим калейдос- копом. Реальність і спогади, карлики й велетні, багатозначні фрази, що нічого не означають, і прості обітниці, що означають усе.

Аж раптом годинник пробив тричі, й писклявий голос сповістив про початок нової Години Сновид і змусив Еміля різко підвестись.

Цього разу потік звуків виявився не таким вже й бурхливим. Десь рипнули двері, почулися кроки, з кухні долинуло вже знайоме бурмотіння Октоваріуса… Але загалом маяк був досить тихий. Еміль підвівся і збирався обережно пройтися (хоч і побоювався сновид), але саме цієї миті зовсім поруч хтось чітко, протяжно зітхнув.

Він завмер, мов налякана миша, боячись навіть кліпнути. Хоч як крути, а це було моторошно: в кімнаті просто у нього за спиною хтось є, а він гадки не має хто. Й Еміль повільно-повільно озирнувся.

Вона стоїть просто позаду і вдивляється у дзеркальну раму, що вишкірилася поодинокими уламками — висока жінка, що її обличчя і плечі вкриті грубою риб’ячою лускою. У неї величезні смарагдові очі й горизонтальні зіниці — як жирні риски. Її сніжно-біле волосся погойдується в повітрі саме по собі, мов живе, наче водорості під водою. Вона чіпляє кульчики на вушка, схожі на риб’ячі плавці. Її долоня вкрита дрібними рожевими присосками. Чорний шовк сукні струменіє мускулястою постаттю. Луска виблискує барвами — від неонового синього до лілового.

Еміль мимоволі простежив за її поглядом. Дзеркало, яке ось щойно було розбите, тепер ціле. І в ньому відбивається вона, але не він! Це так дивно і нереально, що в нього запаморочилося в голові. Еміль майже не здивувався, коли не побачив на килимі жодного уламка. Не було й пилу, що раніше покривав усе товстим шаром.

Тим часом незнайомка з волоссям кольору морської піни злодійкувато глипнула на двері, наче вся її плавність — лише маска. На мить завмерла, настовбурчила вуха, мов кішка. Тихо. Вона швидко ступила до виходу і беззвучно зачинила двері, а тоді спритно встромила руку кудись під стільницю туалетного столика. Хоч би що вона там шукала, воно, вочевидь, було хитромудро сховане, бо певний час жінка зосереджено щось намацувала. Емілю більше не було страшно, натомість цікавість стала такою пекучою, аж він і кліпнути боявся. Жодне з них не зауважило легкого, ледве чутного шурхоту: позаду них з-під стелі тонкими цівками струменів пісок. Але замість того, щоб розсипатися по підлозі, піщинки ніби вкладалися кожна на своє місце, і купки піску стрімко виростали у високу погорду постать.

Ані Еміль, ані жінка з волоссям кольору морської піни досі не озираються. Вона витягла руку з-під столика, і вся увага обох прикута до предмета, затиснутого в її тонких пальцях. Це якийсь ключ — різьблений, зі сріблястого металу. Він на мить зблиснув на сонці й зник у вузькій долоні.

— Хто покалічив бідолашну жуклядку?

Еміль злякано обернувся. Глибокий низький голос лунав із рота піщаної статуї людини з головою якогось звіра. Точніше, з половиною голови: пісок, що сипав зі стелі, встиг викласти лише пащу. Піщана статуя тримала в руці вузьку висувну шухлядку, як у тумбочках чи комодах. Шухляда, наче комаха, мала жовтуваті сітчасті крила, й одне з них було грубо зламане.

— Це часом не ти? — запитала пащека і всміхнулася.

Це було так моторошно, що Еміль затулив рукою рота, щоб не скрикнути.

— Можна подумати, твої жукляди не б’ються об вікна, мов скажені, — байдуже відповіла жінка.

Тим часом у піщаної людини з’явилися очі, чоло і, нарешті, гострі кінчики довгих вух. Вона раптом дрібно стріпнула головою і плечима, ніби струшувала воду — пісок розлетівся на всі боки, і ось посеред кімнати стояла вже не статуя, а високий чоловік з головою звіра. Очі на худорлявій вогненно-рудій морді задоволено примружилися. Гострі ікла ледь визирали з-під верхньої губи. Коротке хутро на голові переходило в розсип рудого ластовиння на плечах — аж до ліктів. Він лише трохи поступався зростом жінці з волоссям, що танцює. Його людський торс, бронзовий від засмаги, сухорлявий, немов висушений сонцем, здавалось, увесь був сплетений із напнутих жил. Через плече недбало перекинута чорна лискуча шкура пантери, закріплена брошкою.

Еміль відвернувся і спробував подумки відтворити його морду… Та не зміг! Лише розпливчастий образ. Веснянки на плечах, хутро, витягнута звірина пащека… Він пам’ятав деталі, але цілісна картина була немов відображення на воді, розмите поривом свіжого вітру.

— Твоя правда, — промуркотів тим часом звіроголовий і недбало кинув на підлогу шухляду, що безпорадно затріпотіла вцілілим крилом. — Я просто подумав: а що, як хтось не знав істинного імені того, що шукав, і приборкав бідолашну жуклядку силою? Чи міг хто-небудь таке утнути?

— Хенті, мені не потрібен твій древній мотлох.

Елегантним рухом фокусника жінка вигнула зап’ясток і, немовби мимохідь, продемонструвала йому порожні долоні.

— А якщо не древній? — Хенті облизав носа тонким рожевим язиком. — Ключ від серцеховища зник.

— Нащо він мені…

— Ой, Кульґо, не починай! — перебив звіроголовий. — Я надто добре знаю, з якого ти тіста.

— І з якого ж це? — виклично відказала жінка.

— З мокрого, — Хенті двома пальцями взяв її руку, наче гидуючи, аж раптом різко вивернув долонею внизу. — То навіщо, кажеш, він тобі?

Ключ був там — вона весь час тримала його на тильному боці зап’ястка: затисла край борідки між кісточками випрямлених пальців. Звіроголовий наблизив морду впритул до її обличчя.

— Фу! — вона відвернулася.

— Що? — він стурбовано лизнув власну долоню й понюхав.

— Я не залишуся з тобою.

Звіроголовий презирливо пирхнув:

— І куди ж ти втечеш?

— Куди забажаю!

— Питання в тому, що ти здатна забажати, крім твоїх водоростей!

— Свободи, наприклад! — відповіла Кульґа.

— Хіба хоч якісь із Дев’ятьох Дверей на замку?

— Свободи від тебе!

— О, як боляче! — звіроголовий стражденно задер морду. — Стривай, хіба це мене називають Жахливим? Ой, згадав: тебе!

— Ти вкрав моє серце! — випалила вона, і було видно, що ця фраза далася їй нелегко.

— А ти вкрала моє, — улесливо муркнув він.

— Ти зрозумів, про що я!

— Якесь курзу-верзу, — відмахнувся звіроголовий.

— Тоді чому ти весь час мене знаходиш? Скільки разів я намагалася втекти!

— А, до речі, скільки? Я давно перестав лічити, — він кілька разів облизав долоню і пригладив хутро над бровами. — А знаходжу, бо йду на поклик серця!

— Мого серця! — вигукнула вона. — Відведи мене в серцесховище й доведи, що його там немає!

— А що ж тоді б’ється у твоїх грудях?

— Думаєш, я не знаю про токени, які ти вставляєш тим дурникам, що потрапили на твій гачок?

— Дурники за це платять. Неможливо зберігати чиєсь серце без його волі, скріпленої монетою, ти це знаєш. А хіба ти платила мені за зберігання серця? Кульґо, платила чи ні?

Вона промовчала. Хенті дивився на неї, наче милувався, а тоді театрально провів пальцем по Кульжиній шиї, грубо розгортаючи смуги зімкнених зябер.

— Боляче, — ухилилася Кульґа.

— Коли ми зустрілися на березі, ти ховала їх під намистом. Пам’ятаєш? Тим, що зі скарбів затонулих кораблів.

— Нічого я не ховала…

— Ти так старалася мені подобатись! А тепер?

— Ти збрехав мені, Хенті-Менті!

— Коли? І на думці не мав! — щирості в його голосі було стільки ж, скільки ніжності в очах вовка.

— Ти сказав, що моє серце наповниться й ти відведеш мене до Криниць!

— Ми всі чекаємо цього дня! Я не винен, що в ньому стільки порожнечі!

— Як мені знати, що ти не обдурив мене ще тоді, коли зважував його?

— От і стрибнула б, як була так впевнена у своєму серці!

— Ти чудово знаєш, що не була! — ображено вигукнула Кульґа.

— Тоді все чесно, — і Хенті-Менті подарував їй найневиннішу з усмішок.

— І як же проходять усі ті, що виконали нові Постулати? Думаєш, я не знаю, що ви переписали останню сторінку з «Путівника»?

— Вони переписали! Не я!

— Не ухиляйся від відповіді! Уся та погань, що тепер приходить до маяка Темною Путтю, — невже їхні серця обтяжені менше за моє?

— Їхній фпофіб… — він раптом замовк на півслові, висолопив язика між зубами і почав зосереджено знімати з нього волосину. — Їхній спосіб тобі не підійде. Він би і їм не підійшов, якби вони знали істинну ціну.

Хенті-Менті трохи поцмокав для певності й знову помацав язика пальцями. Кульґа дивилася з бридливою зневагою.

— А чого б побажала ти? — раптом безтурботно спитав звіроголовий. — Біля Криниць. Заради чого їх шукала?

— Заради любові, — гордо випросталася жінка з волоссям кольору морської піни. — Чув про таку?

Він скривився, як той кіт, якому тицьнули під носа лимон.

— Любов — розрада смертних. Ти хочеш бути смертною?

— Я хочу бути щасливою!

Хенті-Менті нервово облизав морду:

— А як же твій син? Скільки він протягне серед смертних?

— Не смій навіть згадувати про нього.

Жінка відвернулась і знову почала приміряти сережки, даючи на здогад, що розмова закінчена. Хенті-Менті трохи потупцяв на місці, а тоді подався до дверей… Аж раптом його зупинив пронизливий крик Кульґи:

— Платила!

Він обернувся, і шерсть на його загривку стала дибки.

— Того дня, коли ти вперше привів мене на маяк і влаштував Випробування Серця! — випалила вона і мимоволі торкнулася шиї.

Й тієї ж миті Еміль побачив…

…На ній намисто з масивних золотих монет, і вона — молодша, ніж зараз, геть юна. Вони в кімнаті, де всі стіни — суцільні дзеркала. В руці Хенті-Менті світиться небесно-синім вогнем гасова лампа. Її вогник помножено на нескінченність безкраїми шеренгами відображень, і дзеркальні стіни — немов дивне зоряне небо з геометрично ідеальним парадом планет навсібіч.

«Можна? — каже він і обережно торкається шестигранної монети кольору зорі в ямці її ключиць. — Обіцяю зберігати вічно!»

Його очі — очі вірного пса.

«Можна», — відповідає вона.

«Твоєю рукою», — просить Хенті-Менті.

І вона з глухим клацанням зриває монету. Простягає йому.

«Це не боляче?»

«Ти спатимеш», — обіцяє він.

І шкіриться посмішкою тхора…

— Дай-но подумати, — голос Хенті-Менті грубо висмикнув Еміля з Кульжиних спогадів назад у спальню.

Звіроголовий склав долоню човником і по-собачому чухає вухо.

— Ой, а це що таке? — раптом фальшиво дивується він і доволі грубо зображає, що витяг із вуха монету.

Ту саму — шестигранну, кольору новонародженого сонця.

— А я думаю, чиє це серце я взяв на вічне зберігання! А то, виявляється, твоє. Це ж треба! Але якщо забрати плату назад, то скасовується й обітниця. То бери! — і Хенті-Менті випростав руку над головою, мов старшокласник, що відібрав у малюка шапку і змушує грати «в собачку». — Забереш монету — повернеш серце!

Вона не зводила з монети очей і похмуро мовчала.

— Ти схожа на Октоваріуса, — засміявся він. — Тобі казали, що в тебе очі, як у восьминога?

Вона щось прошепотіла — не розібрати.

— Прошу? — перепитав він і блазнювато приклав долоню до вуха. — Не чую. Що-що?

— Ненавиджу тебе!

І жінка з волоссям кольору морської піни раптово вдарила його навідліг, вклавши в удар усю силу високого жилавого тіла.

Від несподіванки Хенті-Менті відсахнувся, зашпортався й незграбно гепнувся додолу. Кульґа тонко скрикнула і стрибнула на нього, немов мангуст. Еміль помітив, як на її пальцях миттєво виросли довгі бліді пазури. Звіроголовий спробував відкотитись, але кігтяста рука вже зметнулася вгору й неминуче мала розітнути його від горла аж до самісіньких стегон.

«Зараз буде кров», — встиг подумати Еміль, і всередині щось неприємно стиснулося.

Але тієї самої миті, коли кігті зрушилися вниз — ПФУХ! — Хенті-Менті розсипався на підлогу сухим піщаним заметом. Вістря її пазурів із високим рипінням розпороли килим.

— Це і є знаменита лють Дев’ятої Хвилі? — Хенті-Менті виник із піщаного вихору просто біля дзеркала. Його очі сяяли азартом. — Кульґа Жахлива, Кульґа Крижана! Ті прізвиська ти сама собі вигадуєш, чи як?

— Я вб’ю тебе, — шепоче Кульґа, і чути, що це геть не погроза. Це намір.

— Я теж люблю тебе, дорогенька. І на знак любові залишу це тобі. Просто тут, на столику.

І Хенті-Менті з розмаху ляскає шестигранною монетою по дзеркальній поверхні. Театрально завмирає. Прибирає руку:

— Оп-ля!

Монета зіслизає вниз, на столик, і брязкотить на лакованій поверхні.

— Що ти накоїв! — шепоче Кульґа.

Еміль досі може збагнути, що сталося. І тільки згодом помічає, що монета лежить на столику по той бік дзеркала. А з цього — немає нічого.

Наступної миті Хенті-Менті розбиває дзеркало на друзки.

…Довго і тужливо кричить Кульґа, і голос її схожий на бентежне завивання бурі. Аж ось бій годинника уриває його.