Книга Еміля

Розділ 42

До початку уроку залишалося хвилин десять, і школа на-

повнилася веселим гамором, що долинав навіть у напівтемряву директорського кабінету. За столом, поклавши щоку на стос учнівських зошитів, спав Олег Прокопович. На його плечі був накинутий коричневий піджак у ялинку, а на обличчі застигла тривожна напруга, ніби він лиш на хвильку заплющив очі, щоб перечекати напад болю.

Раптом двері кабінету прочинилися — й за мить усередину прослизнув… директор школи Олег Прокопович Рессель. Щоправда, одягнений у страшенно зашмарований і вицвілий спортивний костюм.

Директор у спортивному костюмі підійшов до столу й рішуче поклав руку на плече директорові в піджаку.

— Що?! — Олег Прокопович здригнувся і рвучко підняв голову.

Під столом щось дзенькнуло, й по паркету покотилася порожня пляшка. Директор у спортивному костюмі несамохіть провів її поглядом.

— Це тут випадково… — поспішив виправдатися Олег Прокопович, але чи то спросоння, чи з іншої причини, його слова звучали вкрай непереконливо. — Там узагалі зовсім трошки було! А то зараз подумаєте бозна-що… Здрастуйте…

Тільки цієї миті Олег Прокопович нарешті звів погляд на свого двійника і завмер, роззявивши рота. Ще кілька секунд він намагався переконати себе, що перед ним не двійник, а просто хтось, кого він десь бачив — тільки забув де. Саме тому, перш ніж жорстока правда досягла його свідомості, він устиг поставити найдурніше з усіх запитань:

— Ви до кого?

— Гарненький костюмчик, — промовив двійник. — Мені потрібен.

Цю фразу, ясна річ, двійник вимовив голосом самого Олега Прокоповича. Та, хоч як це дивно, найдужче директора вразили не голос чи зовнішність, а саме слова про костюм.

— То це були ви… — пробурмотів він. — Вчора…

Саме зараз Олег Прокопович востаннє намагався знайти раціональне пояснення того, що сталося напередодні ввечері у нього вдома, але йому це погано вдавалося.

А якщо стисло, сталося ось що. У квартирі хтось влаштував страшенний гармидер. Його дружина вийшла всього лише на хвилинку — винести сміття. У чоботях, домашньому халаті й хутряній шапці. Тут часто так виходили надвір, навіть у люті морози. І ось вона повернулась і виявила, що вдома все догори дриґом. Вміст шаф, полиць, шифоньєрів — усе було вивалене на підлогу. Бідна жінка отетеріла і намагалася зрозуміти, як таке могло статися за ті три хвилини, поки її не було. Аж ось у двері подзвонили. Вона чомусь сподівалася побачити міліціонера, але на порозі стояв не він, а Олег Прокопович. Уже потім жінка усвідомила, що її чоловік був одягнений дуже дивно: у страшенно поношений спортивний костюм, якого вона ніколи досі не бачила. Але чоловік чомусь притискав до грудей один із двох брючних костюмів, у яких зазвичай ходив на роботу.

Утім, на той момент було не до того, тож вона лише сказала:

— Олежко! Я ж на хвильку вийшла, а тут таке!

Олег Прокопович не став питати, що сталося, а рішуче ввійшов, повісив костюм у шафу і заходився наводити лад. От тільки робив це вкрай дивно. Його дружина описала це так: «Він розкидав речі навпаки, аж поки все стало до ладу». Коли вона уточнювала, що це означає, виходило ще заплутаніше — нібито варто було чоловікові махнути рукою, й усі речі самі поверталися на місця.

А найцікавіше було навіть не це. Насправді в той самий час, коли все це відбувалося, Олег Прокопович Рессель досі був у школі! Хоча, все ж таки, ні: найдивніше те, що всі спогади, пов’язані з коричневим піджаком у ялинку, якого директор привіз із відрядження й дуже любив, — вивітрювалися.

— Все правильно, — пробурмотів він, коли вислухав схвильовану розповідь дружини.

— Що — правильно? — здивувалася вона. — Що, по-твоєму, в цьому всьому, до бісової мами, правильно?

— Костюм, — терпляче пояснив директор. — Чому я весь час у сірому? Бо коричневий — наче крізь землю. Шукав-шукав — марно. А тепер виходить, як ото з неандертальцем. Наприклад, першого вересня, точно пам’ятаю — був у коричневому! А виходить, не було ніякого коричневого! Отже, був у сірому. А спогади — вивітрюються!

— Мізки у тебе вивітрюються, — підсумувала дружина. — Останні пропив!

Й оскільки нагадування про алкоголізм видалося Олегові Прокоповичу не лише справедливим, але й украй своєчасним, він щось поспіхом пробурмотів про необхідність «підтягнути хвости», а сам подався в магазин «Продукти» і повернувся до спорожнілої школи.

До ранку питання двійників, костюмів і спогадів, що вивітрювалися, Олега Прокоповича більше не тривожило. Аж до тієї миті, коли перед ним постав той самий схожий на нього незнайомець у спортивному костюмі. Це поєднання неможливих обставин справило на директора таке сильне враження, що стіни кабінету закрутилися, мов карусель, а світ навколо затягнуло сірим серпанком.

— Хто ви такий… — насилу вимовив Олег Прокопович, і його власний голос долинув наче здалеку.

Щоб надати ваги своїм словам, він рішуче підвівся зі стільця. А втім, підвівся чи лише спробував, директор міг тільки здогадуватися, бо абсолютно не відчував власного тіла.

— Зараз ми опинимося в Пустці, — чітко сказав двійник, і голос його пролунав напрочуд виразно і гучно. — Не смій нічого згадувати, лиш дивися і слухай! Зрозумів? Ніяких спогадів!

Директор досі переварював це химерне повідомлення, коли відчув, як двійник сильно ляснув його обома руками по плечах. І тієї ж миті підлога під його ногами ніби провалилася, й він із головою занурився в мокру холодну темряву.

Справді темно. Він не бачить узагалі нічого. Кліпає кілька разів, але опущені повіки чи підняті — жодної різниці немає. Пахне тирсою й вогкістю. «Сарай», — згадує він, і щойно ця думка пронизує його мозок, стає видно світлу смугу під дерев’яними дверима. Той самий сарай! Страх огортає його задушливими липкими обіймами.

Йому одинадцять. Тут, у сараї, він знайшов серед батькових інструментів великі довжелезні цвяхи. Новенькі, вони пахли солідолом і були загорнуті в шарудливий проолієний папір. Гострі, важкі. Він узяв цілу жменю.

Вдома, стоячи в довгому напівтемному коридорі, він по черзі зважував їх у руці й уявляв, що це кинджали, а він — найнебезпечніший лісовий розбійник, що грабує багатіїв і віддає здобич бідним. І що мішки в кінці коридору — кремезні охоронці тих багатіїв. І от в якийсь момент він відчув, що може жбурнути цвях через увесь коридор, і той влучить! Це відчуття було таке сильне і реальне, що Олежка, вигукнувши завзяте «хах», метнув цвях у мішок. І відчув, як солодко завібрувало плече, наче він увесь перетворився на натягнутий лук.

Цвях із тихим стогоном увійшов по саму голівку, й Олежка довго мацав пальцями його сталеві краї й сам не вірив, що у нього вийшло. Потім пожбурив і решту цвяхів. Він змахував рукою щоразу, коли солодке передчуття влучання переповнювало груди. Ніби відчував майбутню траєкторію цвяха — і тоді сильно й упевнено змахував рукою. Гостра сталь не схибила жодного разу, запаморочливо точно встромляючись у низькі силуети мішків.

У мішках була добірна картопля, й незабаром кілька, здавалося, невинних дірочок перетворило її на купу смердючої гнилої бульби.

Батько замкнув його в тому-таки сараї, а на подвір’я випустив старезну напівсліпу кавказьку вівчарку на прізвисько Туман, якої Олежка боявся до смерті.

«Чужий! — хрипко прошепотів батько Туманові й показав на двері сараю. — Чужий, Туман! Там чужий!»

Туман із лютим гарчанням кинувся до сараю, намагаючись просунути морду і лапи під двері. Собача пащека, велика, як Олежчина голова, безперервно висувалася з-під дверей, клацала зубами, надсадно гарчала і вигравала в напівтемряві нудотно-рожевим.

Олежка сидів на земляній долівці й думав тільки про те, що двері не замкнені. І що рано чи пізно пес перестане пхати морду в щілину, відступить бодай на мить, і тоді двері прочиняться самі собою. І пес притьмом увірветься всередину й неодмінно роздере його ще до того, як батько встигне вигукнути: «Фу!». Олежка верещатиме, кликатиме на допомогу, й батько, напевно, зрозуміє, що з нього вистачить, але вдіяти вже нічого не встигне.

Думаючи так, Олежка забився в найдальший кут і чекав неминучої й дуже страшної смерті.

— Ось ти де! — сказав двійник і ввійшов у сарай простісінько зі стіни. — Казав же, не згадуй!

Голос чоловіка у спортивному костюмі видався Олежці дуже знайомим. На мить він навіть подумав, що це тато прийшов по нього, щоб випустити з сараю. Та й чоловік був схожий на батька, хоч водночас наче й ні.

— Господи-боже! Ще й дитина! — вигукнув двійник. — Ану, дай мені руку.

Олежка підвівся, розтер сльози по щоках і простягнув незнайомцеві руку.

— Він не збирався згодовувати тебе псові, — сказав чоловік у спортивному костюмі. — Він навіть не зненавидів тебе через ту картоплю!

— А через що? — запитав хлопчик і мимохіть схлипнув.

— Та ні через що! Просто ніколи особливо тебе не любив, — чоловік у спортивному костюмі присів перед Олежкою навпочіпки. — Якщо я тебе не виведу, ти залишишся в цьому сараї назавжди. Хочеш вийти?

Малюк налякано кивнув.

— Тоді скажи мені, що буде за тими дверима?

— Туман, — з жахом видихнув хлопчик. — Він кинеться…

— Зовсім ні, — м’яко перебив чоловік у спортивному костюмі. — Там буде чужий спогад, не твій. Ти колись бачив справжній маяк?

Олежка захитав головою.

— Ото й добре. Тільки нічого не уявляй, просто дивись, зрозумів? Я відчиню двері, й ти побачиш берег. Не пса, не тата, не двір, а маяк на маленькому острові в океані. Тепер дивись! Просто — дивись!

І чоловік у спортивному костюмі, схожий на його тата, тільки не такий злий, міцно стиснув хлопчика за руку і штовхнув двері.

За дверима було темно, лив дощ.

— Бо була ніч! — пояснив чоловік у спортивному костюмі. — А дощ ллє щоразу, коли їй зле. А тієї ночі їй було дуже зле! Дуже-дуже зле!

Вони переступили поріг і опинилися біля скособочених дверей невеликого маяка на морському березі. З-за дверей струменіло затишне янтарне світло, що так і вабило увійти.

— Ну! — поквапив чоловік у спортивному костюмі. — Йдеш чи ні? Тут водяться краби. І я б не радив з ними зустрічатися. Навіть у спогаді.