Книга Еміля

Розділ 43

Вони переступили поріг — чоловік у спортивному костюмі й заплаканий хлопчик із розмазюканою по щоках пилюкою з брудного дров’яного сараю.

Кругла кімната виходила дев’ятьма вікнами в дощову безмісячну ніч. Власне, у дев’ять різних дощових ночей, але Олежка, звісно, не міг цього знати. Він дивився на товсті візерунчасті килими під ногами й думав, що варто було б при вході роззутися, але чоловік у спортивному костюмі нічого про це не сказав і навіть не спинився на порозі.

— Вони горіли синім, — раптом зауважив чоловік. — Тоді ще всі лампи горіли синім.

Олежці хотілося перепитати, що це означає, але саме в цей момент гасові лампи, що висіли по колу, одночасно видали тихе «ФШУХ!», помаранчеве полум’я враз перетворилося на кобальтово-синє, і кругла кімната стала ніби зачарована.

— Він сидів у кріслі, — сказав чоловік у спортивному костюмі. — Ось у цьому.

Тоді легко підхопив хлопчика і посадив у м’яке крісло.

— Ти його не побачиш. Бо й він сам себе не бачив.

Чоловік промовив це звідкись ззаду, й Олежка мимоволі закрутив головою, але той, вочевидь, стояв за кріслом, тож видно його не було. Лише голос, який, здавалося, лунав просто в Олежчиній голові.

— Був дощ, — сказав голос. — Шторм, гроза! Лляло як із відра.

Останні слова чоловіка у спортивному костюмі потонули у дзвінкому, надривному гуркоті грому.

— Вона прийшла з пустелі, — мовив голос. — Це праворуч. Коли у двері постукали, він одразу зрозумів, що то вона. Знаєш чому? Через дощ! З чого б іще могло так лити в пісках!

«Через дощ», — подумки повторив Олежка.

І тієї ж миті у двері постукали. Він підвівся з крісла, точно знаючи, за якими саме дверима безплідна пустеля, що її раптово накрила несподівана, неймовірна тропічна злива.

Її постать було видно у блакитному світлі вікна, і, здавалося, зі світла виткана вона сама. Жінка. Її бежевий плащ промок до нитки. З капелюха струменіла вода. Вона тримала на руках закутану в ковдру дитину. Доволі дорослу — років восьми, не менше.

Він відчинив. «Ви?» — хотілося спитати, бо він її знав. Не міг згадати звідки, але знав.

— Хто це у нас тут! — натомість промовив він.

М’який, якийсь аж котячий голос, хоч і виходив із його вуст, був не просто чужим, а й геть незнайомим.

Жінка звела обличчя, й лють спалахнула в її очах. «Ольга Ігорівна», — згадав він. Тієї ж миті лице жінки вкрилося срібною лускою — ніби брижі пробігли по водному плесу — й очі з горизонтальними рисками дивних зіниць спалахнули смарагдом.

— Я й так упізнав, — промовив той самий котячий голос. — Бунтарка повернулася додому!

Олежка міг би заприсягтися, що це говорив не він. І що стоїть у цьому тілі теж не він. А може, й тіло це взагалі не його. Він — лише спостерігач, що опинився всередині чийогось чужого фільму.

— Ти повинен допомогти мені, Хенті-Менті, — заявила жінка й знову стала схожа на вчительку Ольгу Ігорівну.

— Хіба у вас там немає цілителів?

— Я забрала його.

— Хіба ти цілителька?

— Вони йому не допоможуть!

Він відгорнув край покривала. Хлопчикові очі були розплющені, але погляд — порожній.

— Що з ним?

Вона не відповіла. Мовчки увійшла. Зняла капелюха. З плаща миттєво натекла калюжа.

— Відведи мене до Криниць! — сказала вона.

— Ти не готова.

— Звідки тобі знати!

Він похитав головою:

— Була б готова — вже сама знала б, де вони.

— Я ризикну всім, щоб не втратити дитину!

Він примружився й випробовував її мовчанням.

— Він вже не ходить, — благально видихнула вона. — Я несла його на руках через усю пустелю.

— Ти сама вирішила стати смертною.

Олежка відчував емоції чоловіка з котячим голосом, ніби вони були його власні: азарт, змішаний зі страхом. А ще те, що той і справді хотів допомогти — щоб отримати плату. І водночас боявся, що все це погано для нього закінчиться. Та понад усе він боявся її.

— Він і твій син теж! — нагадала жінка.

Мовчить. Вичікує.

— Чого ти хочеш за це? — не витримала вона. — Чого хочеш за те, що відведеш мене до Криниць?

— Ти залишишся зі мною! — нарешті випалив він, і котячі інтонації його зрадили, бо в найменш слушний момент голос зірвався на переляканий вереск. — Хоч би що справдили Криниці, ти залишишся зі мною назавжди!

Вона вагалася. Мовчала, покусувала губи.

— Тоді неси його до ваших знахарів і не повертайся, — раптом відрізав котячий голос. — Обсохни і йди, звідки прийшла! Ти погубиш його, а звинуватиш мене, Криниці і світобудову!

— Ні! — гарячково вигукнула вона.

— Навіть не хочу бути поряд, коли це станеться.

— Я готова на все, — сказала жінка, але в голосі її бриніла не так обіцянка, як погроза.

— Криниці — для тих, хто вірить.

— Я вірю!

— Ні, моя мила. І саме тому ти тут!

— Вони — моя остання надія.

— Відчай — ніяка не надія. То її виворіт.

— Я буду з тобою! Я буду з тобою, хоч би що сталося! Відтепер і до кінця моїх днів! — ця фраза вирвалася з її горла високою, безнадійною клятьбою, й крізь шум дощу розітнула небеса у всіх Дев’ятьох Світах.

І навіть хлопчикові Олежці, який став свідком чужих спогадів, було зрозуміло, що ця клятва належала до тих, які страшно вимовити навіть раз у житті.

— Я відведу тебе до Криниць, — сказав котячий голос. — Але не буду поруч, коли ти загадуватимеш бажання. Будеш винна ти і тільки ти.

— Я і тільки я, — приреченою луною відгукнулась вона.

— Що сказано, тому і бути, — завершив котячий голос.

І двері в нічну пустку самі собою захряснулися за її спиною — різко, наче удар нагая.

Олежка раптом знову опинився в кріслі, а чоловік у спортивному костюмі, схожий на його батька, сидів перед ним навпочіпки.

— Він відвів її до Криниць, — прояснив він. — А вона порушила клятву. Порушила підло і безсоромно — покинула його тут, у цій кімнаті, й пішла назавжди, попри те що обіцяла! І ще — вона повернулася вже без сина. Ніхто не знає, що з ним сталося, але вся її історія про лейкоз — суцільна брехня!

Із цими словами чоловік у спортивному костюмі простягнув Олежці руку і рвучко висмикнув з крісла, аж той мало не впав. Мимоволі ступив кілька кроків, щоб утримати рівновагу, і зрозумів, що стоїть просто у шкільному коридорі. Він знову сорокарічний директор сільської школи, голова трохи паморочиться, і йому страшенно хочеться пити.

— Іди і скажи їй це! — наказав двійник. — Іди і скажи, що ти бачив.

— Я? — ошелешено перепитав Олег Прокопович.

— Я не можу, — відповів двійник. — Вона мене впізнає.

— А я не зможу… — невпевнено пробурмотів директор.

— Якщо не хочеш назад у сарай, то зможеш! Ти хочеш у сарай?

«Ні», — сказав директор самими лише губами, і йому захотілося плакати.

— Тоді йди і розкажи їй, що бачив! Нагадай клятвопорушниці про її клятву, бо тепер ти свідок! Свідок її злочину!

Двійник штовхнув його в спину, й Олег Прокопович на прямих, мов тички, ногах поплентався до прочинених дверей учительської, думаючи лиш про одне: «Тільки не в сарай! Будь ласка, тільки не в сарай!».

В учительській щось відбувалося. Вчителі скупчилися біля входу. Погляд Олега Прокоповича вихопив із натовпу байдужий, наче витесаний із каменю, вираз обличчя Емілевої мами.

— У неї ж старший синок був! — долинув надривний голос Степаниди Купріянівни. — А вона приховує! Хворесенький народився, все життя по лікарях. То вона знаєте що? Викрала його з лікарні, ненормальна! Уявляєте? Додому принесла. І не стало дитинки без медичної допомоги! Не стало!

Емілева мама на мить заплющила очі, щоб опанувати бурю обірваних, розрізнених спогадів.

— Звідки ви знаєте? — запитала вона.

— Отже, правда! — переможно вигукнула Степанида Купріянівна. — А коли зовсім кепсько стало дитині, вона її в ковдру загорнула, взяла на руки та й пішла — невідомо куди! А повернулася вже без дитини!

«З тобою нічого не станеться, поки мене нема», — промовив у голові голос її сина. Коли він їй це казав?

— Все було не так, — спокійно заперечила Ольга Ігорівна. — І я обов’язково дізнаюся, як саме.

І пішла до дверей, даючи на здогад, що тему вичерпано. У цей момент на поріг учительської невпевнено ступив Олег Прокопович. Його очі були чи то стомлені, чи заплакані, а на обличчі застиг вираз розгубленої безпорадності.

— Скажіть їй! — заверещала до нього Степанида Купріянівна. — Скажіть про дощ! Про дощ ви мені казали!

— Йшов дощ… — розгублено кивнув Олег Прокопович, і всі обернулися до нього. Його погляд був порожній, немов він і зараз бачив перед собою не учительську, а щось зовсім інше.

— Отако стіною, — додав він і для переконливості показав жестом стіну дощу. — А вона з дитиною стоїть. Каже: «Він уже й не ходить». Їй кажуть, краще в лікарню. Кажуть, погубиш дитя… А вона не захотіла… І ніхто не знає, що з дитиною. Ніхто. А про лейкоз — то все брехня.

Решта вчителів, здається, й не дихала. Всі заворожено споглядали цей дикий, паскудний сеанс публічного викриття. І, як це зазвичай буває за подібних огидних ситуацій, нікому й на думку не спадало відвести очі.

— Йому не можна було допомогти, — повільно промовила Емілева мама. — Це я точно пам’ятаю. А ви… Хай звідки злизуєте плітки своїми брудними язиками, ви всі нічого про це не знаєте! Дайте пройти!

Олег Прокопович мерщій відступив, майже відскочив. Але Степанида Купріянівна глибоко вдихнула, наче намірилася пірнути, і добре поставленим учительським голосом, гучно і з недоречною урочистістю виголосила вслід Ользі Ігорівні:

Ольга Ігорівна зупинилася — різко, наче наткнулася на стіну. Її рука, мов сама собою, торкнулася щоки. Здавалося, вона досі відчуває на шкірі той особливий талісман, який дотиком губ залишив її син. А потім озирнулася.

Її зіниці були величезні. Такі неприродно великі, аж Степанида Купріянівна мимоволі згадала зловісне застереження директора і хотіла було відвести погляд. Але вже не змогла. Дивно, та відірвати очі від цих незвичайних зіниць, які раптово збільшилися до розміру стиглої вишні, було неможливо. І Степанида Купріянівна продовжувала витріщатися, голодна до чужого болю.

— Не захлинися від злоби, медузо, — проказала Емілева мама і вийшла.

Степанида Купріянівна, безумовно, хотіла щось сказати у відповідь. О, вже вона б сказала! Зазвичай, щоб на таке відповісти, їй вистачило б і секунди. Не раз і не двічі в житті вона опинялася в прямих перепалках і ніколи не програвала жодної сутички. Ось і зараз коротким, енергійним вдихом вона поповнила запас повітря в легенях і вже розтулила свого рясно нафарбованого рота… Але замість слів пролунало дивне булькотіння, наче вона вирішила прополоскати горло, а з рота полетіли великі пінні бризки. Вчителька вирячила очі, важко закашлялася, впала навколішки, і з її горла на підлогу ринула вода, наче вона випила ціле відро! Всі бридливо відступили і час від часу кидали одне на одного спантеличені, перелякані погляди.

А Степанида Купріянівна почала хвилеподібно смикатися, задрижала всім тілом, аж раптом несамовито широко роззявила писок, утробно застогнала — і на потертий паркет учительської з її рота важко плюхнулася велика яскраво-рожева медуза, що вилискувала у блідому світлі ламп.