Книга Еміля

Розділ 54

Маяк, немов за наказом, сповнився звуками. Щось зашкварчало в кухні, хтось затупотів по сходах, десь грюкнули двері. Пролунав чийсь сміх, і відразу інший голос сердито забурмотів. Здивований, наляканий, але водночас сповнений цікавості, Еміль прокрався до дверей і обережно визирнув у темний коридор.

Ані душі. Сходи теж порожні. Але на кухні хтось точно є! Грюкали каструлі, дзенькали чашки, ритмічно клацав ніж по обробній дошці — здавалося, ніби нізвідки там з’явилася ціла команда кухарів. Скільки він пробув у цій кімнаті й чи міг утратити лік часу? Еміль обережно зазирнув у кухню.

Перше, що впало в око, — величезна, просто таки гігантська спина, вся в жирових складках, схожих на роздуті лантухи. Здавалося, та спина заполонила пів кухні. Кожна складка рухалась у безперервному шаленому ритмі, ледь встигаючи за такими самими величезними тлустими руками. Ті руки навіть не снували — вони порхали від плити до столу, а звідти до дверцят кухонних ящиків і шаф так швидко, що Еміль не встигав за ними стежити.

Власник такої визначної спини і метких рук був не просто великий, він був гігантський у всіх сенсах цього слова. Емілеві було складно оцінити зріст, але вищими за нього могли бути хіба що Високі Тлумачі. Його лиса голова лежала на шиї, немов на подушці. Точніше, на трьох подушках, бо через складки шия нагадувала непропорційно широку дитячу пірамідку з надутих кілець-бубликів. А його живіт був настільки великий, що Еміль бачив його навіть зі спини. Складки на місці попереку, наче дозріле тісто, поглинали під собою чи то стегнову пов’язку, чи щось на кшталт спідниці — розгледіти було складно. Водночас на круглих плечах гіганта виблискували сталевими кулями м’язи. Але найхимернішими були рубці — ніжно-рожеві, мов свіжі шрами, вони починалися під шиєю, й рівними паралельними лініями простяглися вниз по спині та вздовж рук, ніби розділяли все тіло кухаря на рівні смуги.

Еміль так задивився, аж забув про страх. Гігант одночасно щось смажив, різав і приправляв з приголомшливою швидкістю. У якийсь момент кухар незграбно поворухнувся, й на підлогу з гуркотом упав великий залізний ополоник. Велетень здригнувся, запізно спробував його підхопити, а натомість пхнув животом круглий бік казана. Вариво розплескалося, з утроби плити вихопилося полум’я, казан хитнувся над краєм, і рука товстуна, яка щойно обирала спеції, несамохіть обірвала поличку…

Емілю здалося, він уже чує дзвін розсипаного по підлозі посуду і плюскіт пролитого варива (а може, й крик ошпареного кухаря), та раптом сталося щось неймовірне. До того ж настільки стрімко, що Еміль іще кілька секунд намагався збагнути, що взагалі побачив. А коли збагнув — жах змішався у ньому з таким самим шаленим захватом.

Отож, коли кухар спробував одночасно підхопити ополоник, казан, що вже от-от мав лежати на підлозі, обірвану полицю і якісь баночки, що посипалися з шафки, рожеві рубці на його руках раптом із липким звуком розійшлися, й кожна рука розділилася навпіл, ніби їх розрізали вздовж від плеча до пальців, як огірок. Тільки всередині були не кров і м’язи, як на плакаті в кабінеті біології, а восьминожі присоски. Як подумати, виходило, що це й не руки зовсім, а по два щупальця з кожного боку, які майстерно імітували людські кінцівки. Але думати було ніколи: з казана зіскочила накривка, зі столу злетіла обробна дошка, а ніж вирішив впасти просто на ногу бідного кухаря. І тоді багрові рубці розійшлися на спині — так само, як до того на руках, — і перед Емілем розкрився парасолею велетенський восьминіг, в якого замість голови було неосяжне кухареві пузо. Там, де щойно була спина товстуна, вигравала на сонці вкрита присосками мантія гігантського восьминога з круглим ротом посередині — приблизно там, де перед тим були лопатки.

Кухар-спрут займав увесь простір від підлоги до стелі. Він примудрився впіймати все без винятку (навіть вариво майже не встигло вихлюпнутися), й тепер плавно, наче під водою, знову складався у кремезного гіганта, а простір між щупальцями змикався багровими близнами, що рівними лініями розходилися від масивної шиї аж до кінчиків пальців.

Усе це тривало не більше ніж пів секунди — стільки ж, скільки потрібно, щоб, скажімо, розкрити ту-таки парасолю. І вже точно менше, ніж пішло на те, щоб описати цю фантасмагоричну картину.

— Вражає? — прошепотів хтось зовсім поруч, але на тлі того, що Еміль допіру побачив, він майже не звернув на це уваги.

— Ага… — машинально кивнув, не відводячи погляду від кухаря.

— Йому оце-во повсякчас снитсі. Або це, або та історія з пляцком…

— Кому сниться? — не зрозумів Еміль і вперше перевів погляд на співрозмовника.

Перед ним стояв кремезний голомозий чоловік (навіть брів — і тих не мав), приблизно такого ж зросту, як і сам Еміль, але неймовірно широкий у плечах.

— Октоваріусу, — кивнув у бік кухаря безбровий. — Гляди, що буде далі.

Заледве він це промовив, із кухні пролунав високий гидкий сміх. Сміялася тоненька дівчина, яка весь цей час сиділа в кутку, але, зосереджений на кухареві, Еміль навіть не дивився у той бік. У дівчини не було спини. Глибокий виріз літньої сукні оголював справжнісіньку діру (ніби шкалубину в дереві), через яку було видно, як рухаються легені. Утім, дівчину це, здається, анітрохи не бентежило. Вона заливчасто реготала і весело посмикувала коров’ячим хвостом, що стирчав з-під сукні.

Еміль хотів запитати, хто вона, але не встиг, бо Октоваріус зняв зі стіни каструлю і з розвороту жбурнув просто в сміхотливу дівчину. Каструля лунко вдарила їй у чоло, і дівчина стрімко злетіла зі стільця.

— Їй же боляче! — вигукнув Еміль.

— Йой, облиш, то ж лише сон, — заспокоїв його безбровий. — У реальності нич він у неї ни жбурляв, точно тобі кажу.

Дівчина лежала на підлозі й далі собі гиготіла.

— Який же це сон! — заперечив Еміль.

— Повторюваний, — пояснив безбровий. — Він сновида, вона — сновидіннє. А знаєш, відки знати?

— Звідки? — запитав Еміль, який насправді нічогісінько не розумів.

— Як одвернеш і спробуєш сі уявити її лице — нич не зможеш. А єго — зможеш. Бо це вона йому снитсі, а ни навпаки.

Еміль, у якого в голові вирував добрячий десяток запитань, зосередився на пораді голомозого… І справді не зміг відтворити в пам’яті обличчя гиготушки зі шпарою замість спини. Подивився на неї. Та реготала, смикаючи хвостом, ніби і не впала, а просто прилягла. Відвернувся… Замість обличчя — якась пляма!

— Робе? — всміхнувся безбровий. — Я давно то помітив. Маяк мені з дитинства снитсі. Дивно, ге?

— Мабуть, — невпевнено відповів Еміль.

— Отже, а ти в нас… — тут він на мить відвів погляд, ніби щось згадуючи. — Сновида! Треба ж! А я думав, теж снишся Октоваріусу. Ти вже бував тут?

— Де?

— На Мадґулу, де ж іще! Досі я тебе ни зустрічав. Цисе твій перший сон?

— Це не сон, — повторив Еміль.

— Більшість сновид ни знают, шо сплят, — знизав плечима безбровий.

— Я навіть не знаю, що це за слово! — обурився Еміль.

— Ті, кому снитсі Маяк. Ти наче уві сні, а наче й тут. Можеш здибати інших сновид або навіть справдешніх вандрівників.

— А що, як я вандрівник? — усміхнувся Еміль.

— Вандрівників тутка вже кілька років ни є, — похитав головою безбровий. — Чув такі пльотки, що Кобольдбранд узагалі згас… Хоча, єк на мене, то просто припинив показуватисі всім підряд. Хай там як, тут усі або сновиди, або сновидіннє.

Цієї миті на кухні з гуркотом упав на підлогу залізний ополоник, і вся сцена з казаном, баночками та поличкою повторилася. Навіть тонкий, огидний сміх пролунав знову, коли спрут повільно зрощував щупальця, перетворюючи їх на руки, ноги і спину величезного кухаря… Але раптом Октоваріус, замість того щоб кинути баняка в реготушку, розвернувся і глянув просто на них. Його великі очі були розставлені дуже широко, майже біля скронь.

— Ни дивися! — прошепотів безбровий і поспіхом опустив погляд. — Ни дивись йому у вічі! Єк зустрітися поглядом зі сновидою, вона теж тебе уздрит!

— І що тоді?

— Ни знаю, але я ни дуже хотів би з ним у то бавитисі…

— Он ти де, погань волохата! — гучно загарчав Октоваріус, і вони чітко почули, як дзенькнув кухонний топірець, якого зняли зі стіни.

— Побачив! — вигукнув безбровий. — Тікаймо!

Вони кинулися нагору, перестрибуючи через дві сходинки. Восьминогий кухар, вочевидь, вирішив за ними не гнатися, і тепер обидва тяжко дихали від переляку в залитому місячним сяйвом круглому холі Маяка Мадґулу. І тільки через кілька секунд Еміль усвідомив, наскільки все навколо змінилося.

Різноманітні істоти снували від дверей до дверей, а також угору і вниз по сходах. Хтось синьоволосий і з люмінесцентною шкірою промчав повз них на нижні рівні з величезною тацею устриць на голові. Хтось гнучкий, схожий на тінь, закинув за спину здорову сумку і вислизнув за двері.

— Ондинам не можна! — заверещав хтось із плавниками, складеними за спиною на кшталт крил, і навалився на інші двері, щоб не дати комусь відчинити їх ззовні.

До третіх дверей у цей же час увійшла ціла юрба дуже носатих крихітних людей (ледь Емілю до пояса), яка тягнула на плечах велетенського марліна.

— Де Величний Хенті-Менті? — пророкотав голос сивочолого велетня, що пригнувся й зазирав у четверті двері.

— Ви вандрівник чи просто подорожуєте? — запитала реготушка з коров’ячим хвостом і діркою на спині; вона тепер опинилася тут.

— Я по рішату-рішту, — пробасив велетень.

— Золото заносьте сюди. Октоваріусе, потрібна нова партія!

Двері відчинялись і зачинялися. До маяка заходили найрізноманітніші істоти. Хтось поводився, як сором’язливий гість, хтось — як втомлений господар. Лунали запитання й відповіді…

Гримко пробив годинник — один раз, — і все раптово стихло. Еміль стояв сам-самісінький посеред порожньої круглої зали з дев’ятьма вікнами.

— Що тут коїться? — запитав він.

Але співрозмовника без брів поруч теж не було. Лише гуркіт хвиль порушував тишу нічного маяка.

Приголомшений, Еміль визирнув за найближчі двері — ті самі, за якими щойно був велетень, — але за ними лишень колихався високий бур’ян, що спускався до залитої місячним сріблом вузької смуги пляжу.