Книга Еміля

Розділ 15

Еміль схопився за люк, але відразу ж почув, як об металеві петлі дзенькнув замок.

— Булдаков! — вигукнув Еміль, марно смикаючи люк. — Ти зовсім хворий?

— Побалакай мені там! — відповів знизу веселий голос. — Ха-ха!

Було чути, як Булдаков зістрибнув додолу та й побіг звідтіля.

Еміль заходився стрибати на люкові, щоб хтось почув. Але той був занадто масивний, і звук виходив глухий і млявий. Кілька разів Еміль крикнув: «Відчиніть!», а потім іще: «Булдаков — козлота!». Але це не зарадило. Він пройшовся горищем, бо мав надію знайти інший вихід, але теж марно. У якийсь момент Еміль відчув на стегні — саме там, де в кишені лежала коробочка із сірниками, — дивний холод. Він трохи пововтузився, поки його витягав, а тоді здивовано покрутив у пальцях. І справді крижаний. Ніби щойно занесли з морозу.

Якусь мить Еміль розглядав коробку, потім замружився, підніс її до рота і швидко прошепотів, майже торкаючись губами:

— Хочу, щоб Левчик повернувся живим! Сьогодні!

Він чекав, що, може, пролунає якийсь звук — знак, що бажання загадане. Або, приміром, яскравий спалах. Але нічого не сталося.

«Напевно, треба запалити сірника», — майнула думка, й Еміль одразу відчув, що це правильно і логічно.

Відкрив коробку. Точніше, довго в уяві її закривав, і та нарешті відкрилася. І… З’ясувалося, що всі сірники всередині згорілі. Зітхнувши, Еміль сховав коробочку в кишеню й попрямував до люка — стукати і кричати далі.

…Хтось загримав замком, витягаючи його з петель. «Повернувся, гад!» — подумав Еміль, що вже давно облишив спроби до когось докричатися. Він відскочив від люка і, щойно кришка трохи піднялася, схопив її обома руками, рвучко підняв і гримнув:

— Ну ти й скотобаза обісрана!

З люка до нього ніяково всміхався директор Рессель.

— Ой, — пробурмотів Еміль. — Я не вас мав на увазі.

— Ну-ну-ну, — мовив Олег Прокопович. — І кого ж, цікаво знати?

Він піднявся на горище і посвітив у всі кути великим сріблястим ліхтарем.

— Я тут сам, — зітхнув Еміль.

— А як звати закакану скотобазу, яка тебе замкнула?

Еміль хотів було збрехати, що не знає, але передумав.

— Не скажу, — неголосно відповів він.

— І дарма. По-перше, ти не міг знати код від замка, бо щойно приїхав. Отже, відімкнув його не ти. А покарають — тебе. По-друге, твій приятель не просто тебе кинув, а ще й замкнув! А це означає — зрадив.

— Так і є, — кивнув Еміль.

— І? — директор вичікувально помовчав. — Ти назвеш мені ім’я чи ні?

Еміль уперто похитав головою.

— Ходімо, — сказав Олег Прокопович. — Подивишся, що твій друг накоїв у моєму кабінеті. Ти знаєш, що означає слово «співучасник»?

— Я туди навіть не заходив!

— А хто заходив?

Еміль знизив плечима.

— Оце, братику, і називається «співучасник». Ну, мерщій униз!

Поки йшли до кабінету, Еміль навіть не знав, що й думати. Нарешті дійшли. Олег Прокопович відчинив двері й люб’язно пропустив Еміля вперед. Той розгублено роззирнувся: все було точнісінько таке, як учора. Але Олег Прокопович чомусь вказав пальцем на стелю:

— Ось! Помилуйся!

І навіть увімкнув світло, щоб було краще видно. На стелі директорського кабінету півметровими літерами було видряпано:

Вони обидва задерли голови і якийсь час мовчали. Потім директор зауважив:

— Це ж туди спробуй іще дістань!

— А це тут… давно? — запитав Еміль, бо й гадки не мав, коли б це Булдаков встигнув таке утнути.

— У тому й річ.

Еміль чекав, що директор пояснить, але той, здається, сказав усе.

— Що — у тому й річ?

Олег Прокопович нервово помацав підборіддя.

— От скажи мені. Вчора ми тут усі сиділи… Був цей напис?

Еміль розгубився.

— Я не дивився на стелю.

— А коли ви з мамою приїхали? Ми довго тоді розмовляли.

— Не пам’ятаю. Так, а до чого тут… «Перевір горище» — це ж про мене, так? А я туди тільки сьогодні заліз.

— Як тобі сказати…

Директор знову тужливо подивився на стелю, ніби сподівався, що там буде написано, як сформулювати думку.

— Я ж улітку стелю білив, — нарешті почав він. — Ну, і, як ти розумієш, кожен сантиметр сам, руцями… Тож мав би таке помітити, так?

Він натягнуто гигикнув. Але побачивши, що Еміль не підтримує його радості, вмить став серйозним і стишено промовив:

— Так от. Я якраз і пам’ятаю, що напис уже був. Головне — як саме помітив, не пригадую. І як його зафарбовував — теж випало з пам’яті. Але те, що він був — це безперечно! Якась дурня. Оце й поліз на горище — подумав, може, з глузду з’їжджаю!

— Фальшивий спогад! — здогадався Еміль. — Як із коробочкою!

— Ще й написано так: «Перевір горище»! Ніби натякають, що треба перевірити, чи дах ще, бува, не протікає, — директор постукав кісточками пальців собі по чолу. І тільки тут перепитав: — Який спогад?

— Фальшивий.

— Та ні, я наче по-справжньому пам’ятаю. Хоча до того, здається, не пам’ятав…

Тут він опустив очі й побачив на підлозі сліди вапна.

— Ось же воно! — зрадів Олег Прокопович. — Я ж чого надпис помітив — бо вапно на підлозі! Отже, його щойно видряпали.

— Чому тоді ви пам’ятаєте, що напис був улітку?

— Дежавю, — з полегшою у голосі сказав директор. — Звичайне дежавю. Здається, що таке вже було, а насправді — ні.

Еміль примружився, ніби помітив на стелі ще щось. Потім простежив поглядом вздовж якоїсь невидимої лінії, підійшов до стіни й заходився колупати нігтем шпалери.

— Емілю, — сказав директор. — Хоч ти перестань. Що там шкрябаєш?

— Ось! — сказав Еміль і підчепив пальцем прозору плівку.

Він потягнув, і стало видно, що плівка йде по шпалерах суцільною смугою майже в метр завширшки — від підлоги, по стіні й аж до напису на стелі.

— Це що ще, в біса, таке! — вигукнув директор.

— Схоже на равликів слід.

— На що? — здивувався Олег Прокопович.

— Равлик такий слід лишає, коли повзе, — пояснив Еміль. — Або слимак.

— Якщо це равлик, братику, то він має бути завбільшки… — директор витріщився на Еміля. — З коня.

Якийсь час обидва мовчки розглядали плівку. І раптом директор радісно ляснув себе по чолу:

— Та це ж клей! Силікатний. Обмастили мені всю стіну. А напис чимось довгим зробили. Напевно, цвях до палки прив’язали, — тут він присів перед Емілем навпочіпки. — Давай-но, юначе, розповідай: хто тебе на горищі замкнув?

Еміль тільки похмуро похитав головою.

— Ну, значить, білитимеш мені стелю. На пару з мамою. Вапно купите власним коштом. Правильно?

— Неправильно.

— А чого ж неправильно, якщо ти знаєш, хто це зробив, і покриваєш його!

Еміль тяжко зітхнув:

— Його шлангом битимуть.

— О, братику… — директор підвівся й схрестив руки за спиною. — Так він же заслужив!

— Ні! — гаряче заперечив Еміль. — Ніхто на таке не заслуговує!

— Ось мене батько як сидорову козу драв, — зізнався директор. — І нічого.

— Чому ви вважаєте, що нічого?

Олег Прокопович розгублено рохкнув.

— Ну… От, виріс. Директором школи став.

— Як ви і мріяли?

— Пф-ф-ф, — знічено пхикнув Олег Прокопович.

— Тоді чому «нічого»?

— Диви, як закрутив… А якби мене не били, а я що хотів, те й коїв, то й бандитом став би. А? — він хитро примружився.

— А ви мріяли стати бандитом?

— Ну, чому ж одразу… Винахідником.

— От, може б, і стали.

Директор почухав потилицю.

— А може, й не став би! Як то кажуть, шляхи Господні, — він стинув плечима, даючи на здогад, що цитату завершено.

— Але зараз ви щаслива людина? — уточнив Еміль таким тоном, ніби йшлося про очевидний факт.

Директор розгубився й став мляво ковзати очима по кабінету, наче відповідь мала валятися десь у кутку.

— А щастя, мені здається, й не буває, — нарешті підсумував свої пошуки й поглянув на Еміля розгублено, майже безпорадно.

— А в дитинстві? — не відступав той. — У дитинстві ж буває?

— Хіба коли геть малий, — знову знизав плечима директор. — Коли всі на руках носять.

— Отже, колись ви були щасливі, але вас били як сидорову козу, і тепер ви директор школи, хоча мріяли стати винахідником. У цьому і сенс?

Олег Прокопович кілька секунд мучився, добираючи аргументи, а тоді невпевнено проказав:

— Так а де б я був без биття…

— То виходить, усі ваші друзі дитинства теж директори?

— Чому?

— Ну, їх же всіх били? Чи тільки вас?

Поки осягав цю думку, директор відчув добрий десяток глухих ударів серця, відгомін яких лунав у його вухах від тієї самої миті, як Еміль запитав про щастя.

— Ну, брате… Гхм, — директор Рессель сів на стіл. — Ти прям філософ. Виростеш — книгу напишеш. Тільки як же вас виховувати?

— Так ми ж не про виховання, — розвів руками Еміль. — Ми про лупцювання.

— Так воно ж, так би мовити… — директор помовчав кілька секунд, але думка так і не народилася. — Та й таке… Іди на урок.

Коли Еміль уже підійшов до дверей, директор раптом як заверещить:

— Телефон! Телефон мій куди поділи?!