Книга Еміля

Розділ 85

Це скидалося на вхід до льоху. Тут Ольга Ігорівна таких приміщень іще не бачила, але там, звідки вони з Емілем приїхали, у них зберігали овочі й банки з варенням. Тільки в цього льоху не було ні дверей, ані ляди — вхід був просто в снігу. Крижані сходинки за кілька кроків ставали земляними.

— Це точно мрія? — тільки й спитала вона, бо вибору однак не було.

Але Булдаков лиш невпевнено ворухнув плечима. Позаду них зібралися всі мислимі й немислимі кошмари з тривожних Жениних снів. Дужі, як борчині, садистки-медсестри та якісь понурі малолітні злочинці, здоровенні, як молоді ведмеді. Ще були спітнілі товстуни з масними посмішками і сокирами в руках; жахливі двометрові бабусі з неприродно довгими, на пів руки, пальцями; облізлі пси з пащеками, схожими на ківш екскаватора. Уся ця зграя пихкала, стогнала, вила і приголомшливо швидко їх наздоганяла.

Сходинки вивели їх у круглий підземний лаз, такий великий, що Ользі Ігорівні не доводилось пригинатися. Із земляної стелі звисали самотні лампочки, але такі тьмяні, що вони бігли від плями світла до плями світла крізь відтинки густого мороку. Зрідка траплялися темні бічні ходи, але Женя їх ігнорував, і стало зрозуміло, що потрібний шлях прокладають лампочки.

За кілька метрів Ольга Ігорівна раптом зупинилася й прислухалась.

— Відстали! — полегшено сказала вона.

— Вони бояться змій, — коротко пояснив Булдаков і потяг її за руку. — Треба швидше.

— Бояться кого? — перепитала вона, але Женя вже зник у темряві.

Ольга Ігорівна наздогнала його під наступною лампочкою і схопила за плече.

— Стій! Які ще змії?

— Дуже сильно отруйні.

— Куди ж ми летимо, як ошпарені! — вона з тривогою поглянула під ноги. — А як наступимо…

— Не наступимо, — мотнув головою хлопець. — Вони отакі здоровенні.

І невизначено розвів руками.

— Отакі — це які?

— Як ведмідь, — знизав плечима Булдаков. — Або кобила. Тільки довга. І без ніг.

Ольга Ігорівна хотіла спитати ще щось, але почула далекий монотонний шурхіт. Такий, ніби хтось волочить по землі мішок цементу.

— Біжімо! — перелякано хекнув Булдаков і перший чкурнув уперед.

Вона щодуху дременула слідом, повсякчас озираючись. Нарешті вони вперлися в круглісінькі дерев’яні двері.

— Ключ! — розгублено вимовив Булдаков.

— Що — ключ?

— Ну, треба ж мати ключа…

— А коли ти мрієш про це місце, де ти береш ключа?

Вона нервово озирнулася. Ланцюг лампочок тягнувся назад низкою жовтих вогників. І ті, що були найдалі, помітно погойдувалися й мерехтіли.

— Де-де… — Булдаков замислився. — У кишені.

— То й бери! — підвищила голос Ольга Ігорівна, яку дуже непокоїли думки про змій завбільшки з кобилу. — Візьми з кишені! Він там!

— Він не там — він не по правді…

— І це місці теж «не по правді»! Женю, повір мені, ключ у тебе. Просто дістань його.

Булдаков недовірливо набурмосився, але встромив руку в кишеню. Ольга Ігорівна знову кинула стурбований погляд назад і знову — на зосереджене Женькове обличчя. По її скроні скотилася велика крапля поту. Нарешті Женя здивовано всміхнувся й витяг великого, старого на вигляд ключа.

— Точняк! Я думав, його там нема.

— Відмикай! — верескнула вона.

Шурхіт тепер аж тиснув на вуха. І хоча зміюки досі не було видно, лампочки несамовито гойдалися вже дуже близько. Замок соковито клацнув і відімкнувся. Булдаков натиснув. З’ясувалося, що двері обертаються навколо осі. Ольга Ігорівна притьмом вштовхнула його всередину і, щойно переступила поріг, налягла зсередини на ручку.

Зміїна морда вигулькнула з мороку за якихось десяток кроків. Величезна — як добряча шафа. Страх, разючий і огидний, наче раптовий зубний біль, пронизав Ольгу Ігорівну аж до куприка. Вона тиснула на двері й панічно шукала очима замок. На щастя, у мріях маленького хлопчика круглі двері в глибокій норі були обладнані масивним засувом. Змія зробила випад саме тієї миті, коли двері грюканули об одвірок.

Ламаючи нігті, Ольга Ігорівна відчайдушним рухом смикнула засув. Дерев’яний брус неприпустимо повільно ввійшов у належний паз — здається, це тривало довгі секунди. Насправді ні. Щойно замок став на місце, ззовні щось із величезною силою врізалося в двері, аж з-під стелі посипалася земля. А Ольга Ігорівна знай смикала нещасну засувку, бо не встигла усвідомити, що та нестерпно довга мить уже минула.

Вони опинилися в підземному лігві, виритому просто у ґрунті. Багато сіна в центрі. Кілька коридорів у різні боки і кілька таких самих круглих дверей. Світло падає прозорими стрічками через малі отвори, що йдуть нагору.

— Нора, де тебе ніхто не чіпатиме? Це і є твоя мрія?

Женя несміливо кивнув.

— Боїшся, що сваритиму? — спитала Ольга Ігорівна і всміхнулася. — Не буду. Ось скажи мені: за іншими дверима теж змії?

Він ствердно хитнув головою, так само перелякано.

— Й іншої мрії в тебе немає? — вона вперла руки в боки і розглядала барліг. — А уявити тут вікна — зможеш?

— Та як же… Ми ж під землею.

— А уявити, що не під землею?

— Та як же…

— Ясно, — вона зітхнула. — Ось що ми зробимо. Ти чудово впорався — завів нас якнайдалі від отих почвар. Але тепер вестиму я. Це трішечки небезпечно. Я втратила пам’ять і можу не відрізнити вигадки від забутого спогаду, розумієш? І якщо потраплю в спогади, то можу забути, що ти поруч. І тоді нас розділить. Я застрягну в своїх спогадах, а ти — у своїх. Тому от що: спробуй весь час зі мною розмовляти, зрозумів? Смикай за руку, став запитання. Зможеш?

— А ви не насварите?

— Якщо я бодай на хвилину забуду, що ти зі мною, — ми пропадемо. Обоє.

Булдаков уривчасто кивнув, і Ольга Ігорівна рішуче подалась до одних із круглих дверей.

Вікна. Величезні, аж до самої стелі. Хлопчик Женя із засніженого острова ніколи в житті таких не бачив і навіть не знав, що вони бувають. У їхньому спортзалі замість вікон були каламутні склоблоки, які пропускали тільки слабке світло. А за цими розкинулося безкрає синє небо. Таке нескінченне, ніби до землі — мільйон поверхів.

— Чудове місце, — зраділа Ольга Ігорівна. — Сподіваюсь, я сама його вигадала. Як думаєш, вийде?

Булдаков мовчав. Він здивовано роздивлявся величезну кухню, на стінах якої висіло всіляке начиння.

— За вікнами може з’явитися те, що наші очі бачать в реальному світі, — пояснювала Ольга Ігорівна. — Зараз ми дещо спробуємо…

Вона не договорила. У кімнату ввійшов великий, просто-таки здоровезний чоловік із неосяжним черевом і яскраво-рожевими, схожими на шрами, смужками вздовж рук і спини.

— Ось ти де, — кивнув грубас до Ольги Ігорівни. — Якщо хтось дізнається про цю розмову — мені кінець.

— Октоваріус… — прошепотіла вона.

— Я все вирішив, — мотнув головою товстун. — Слухай уважно. Вони десь роздобули наповнене серце і використовують його як ключ. Не наводить ні на які думки?

— Не дуже… — обережно промовила Ольга Ігорівна.

Булдаков витріщив очі й боявся поворухнутися.

— Їм мають відчиняти браму і пускати до Криниць всю ту наволоч, у якої в грудях дармостуки, — розповідав черевань. — Для цього їм вставляють токени, щоб обдурити валаркосів. Але твоя попередниця померла, і її серце завмерло теж. Вони шукали нове в усіх світах. І от цієї весни воно знайшлося — саме тоді, коли на Маґдулу з’явилася ти.

— І що це означає?

— Якщо твоє серце при тобі, і його ніколи ніхто не виймав — то нічого. Та якщо є сумніви… Тоді ти маєш знати. От і все.

— Хто я? — раптом спитала вона в грубаса.

— Хто ти для них, хто ти для нього, — похитав головою гігант. — Дуже влучне запитання. Хочеш знати, що сталося з тією, хто була до тебе?

Ольга Ігорівна здивовано крутила головою. Товстун намагався впіймати її погляд, але вона знай роззиралася — шукала джерело наляканого хлопчачого голосу.

— Подивися на мене! — вигукнув незнайомець. — Рано чи пізно він убиває кожну зі своїх дружин! Кожну!

Ольга Ігорівна лише мимохідь глянула на здоровила, а тоді рішуче підійшла до кухонної шафки й відчинила дверцята. Там, мов кошеня, втиснувся у кут хлопчик Женя.

— Я був там, а потім раптом тут! — проторохкотів він. — А двері не відчинялися, і я…

— Тебе ледь не викинуло зі спогаду, — мовила Ольга Ігорівна і спустила його на підлогу.

Товстун підійшов до плити і загримів каструлями. Його права рука розділилася на два восьминожі щупальці й вправно нишпорила в столі.

— Хенті не завжди був таким, — провадив він. — І Тлумачі колись були просто провідниками, не більше. Ти знала це? І лише після появи Темної сторінки вони стали володарями доль. Знаєш чому? Бо Криниці не чують того, хто не пройшов Світлої Путі! І саме тоді виходять на сцену — хто? Так і є, Тлумачі!

Вона взяла Женю за руку і прошепотіла йому на вухо:

— Не бійся. І Октоваріуса теж не бійся. Він — лише спогад. Зараз спробуємо вирватися. Я навчу.

Гігант знай чаклував біля плити, ніби не помічав її, а його низький голос наповнював кімнату, мов тиха ритмічна музика.

— Дивно інше, — виголошував він. — Чому ніхто з них не вимагає повернути своїх сердець?

Ольга Ігорівна тихенько підштовхнула Женю до дверей.

— Я знаю, що насправді за цими дверима, тому мені буде складно потрапити в інше місце, — проказала вона. — Доведеться знову попрацювати тобі. Уяви кімнату, в якій ти ніколи не був, але з вікнами! З дуже великими вікнами!

— Великі були в лікарні…

— Не можна, кажу тобі! Потрапиш у спогад — застрягнеш! Вигадай власні вікна! Щось таке, чого ти ніколи досі не бачив!

Булдаков напружився, ніби вів внутрішню боротьбу. Заплющив очі. Ольга Ігорівна не заважала. Нарешті Женя обережно штовхнув двері, й вона переступили поріг.

Кімната була величезна — як ото у фільмах зображають бальні зали в палацах. І порожня. Паркет сяяв на сонці, й відблиски заважали розгледіти химерну мозаїку. За чотирма дуже високими вікнами здіймалися гори.

— Розумничок! — вигукнула Ольга Ігорівна. — Який же ти розумничок!

Вона легко і плавно побігла до центру зали. Женя повільно переступав поріг, ніби перелазив, і від подиву аж рота роззявив. Але Ольга Ігорівна і не глянула ні на вираз його обличчя, ні на вигадливий візерунок паркету, що його навряд чи міг уявити хлопчик Женя із затурканого села, бо навіть не знав, що такі існують.

— Іди сюди! Якщо все буде добре, виходитимеш перший…

Женя підійшов, і досі розгублено роздивляючись кімнату.

— Заплющ очі, ну ж бо! — владно наказала Ольга Ігорівна, і він послухався.

— Тепер слухай мене. Ти відчуваєш власні повіки?

— Не знаю…

— Ну то відчуй! Які вони, як верхня повіка змикається з нижньою, як торкається очних яблук…

— Очі печуть, — невпевнено мовив Булдаков.

— Молодець. А тепер порухай ними, тільки не розплющуй. Виходить? — Ольга Ігорівна стала у хлопця за спиною й обережно торкнулася його повік долонями. — А тепер на «три» — розплющиш. Гаразд?

— У-гу…

— Один… — вона трохи натиснула пальцями Жені на очі, й коли той спробував вирватися, притисла його голову до живота. — Не бійся! Два…

Женя перестав пручатися й завмер, наче проковтнув палицю.

— Три!

Вона різко відсмикнула руки, і Женя розплющив очі.

Усі чотири вікна вмить згасли, ніби хтось вимкнув сонце. На секунду запала цілковита темрява, але за кілька секунд крізь неї вже можна було вгледіти пурпурові плями, що танцювали за шибами — лише трохи світліші за морок.

— Мамо… — захлипав Женя. — Не бачу! Я не бачу!

— Тихо тобі, — засмучено буркнула Ольга Ігорівна. — Ніхто не бачить. Заплющ очі. Один… Два… Ти пам’ятаєш, що було за вікнами?

— Небо…

— Три!

Вікна спалахнули блакиттю. Женя затулив очі рукою й щосили мружився. Білі шапки на сніжних вершинах сяяли сріблом.

— Вони закрили нам очі, — сумно мовила Ольга Ігорівна.

— Хто?

Вона мовчала. Озирнулася, розсіяно роздивляючись підлогу, ніби десь там мала бути відповідь. І раптом сказала:

— Ніколи б не подумала, що ти на таке здатен…

— На яке?

— Цей паркет, і візерунок, і деталі…

— Це не я, — мотнув головою Женя.

— Може, не спеціально, але коли ти уявляв цю кімнату…

— Я не уявляв, — заперечив він. — Я уявляв наш клас. Там теж вікна…

Вона витріщилась на нього, ніби в Булдакова раптом виросла друга голова. Рвучко розвернулася на п’ятах. Пильним поглядом обшукала кожен куток.

— Де двері?! — раптом скрикнула Ольга Ігорівна. — Двері, крізь які ми ввійшли… Де вони?

Не чекаючи, поки Женя зметикує, вона кинулася до стіни. Суцільна, ідеальна штукатурка. Для певності вона навіть долонею провела.

— Що коїться… — тихо проказала вона, ні до кого не звертаючись.

Женя похмуро відкопилив губу і щосили намагався не заплакати — та й це, мабуть, давно вже слід було зробити хоч раз за цей шалений день. Ольга Ігорівна повернулася до нього. І тільки тоді помітила стіл у центрі зали. Круглий столик на єдиній ніжці, й більше нічого. А рівно посередині стільниці — білий квадрат конверта.

Женя бачив, як здригнулись і опустилися її плечі. Як обважніли повіки, ніби її раптово наповнила свинцева втома. Кожен крок Ольги Ігорівни відлунював порожнім високим цокотом. І ступала вона так, ніби сподівалась, що поки дійде — конверт щезне сам собою. Ясна річ, він не щез.

Ольга Ігорівна довго не наважувалась торкатися. Графи «куди» і «кому» на конверті були заповнені дрібним рівним почерком. Її адреса, її ім’я. У графі «відправник» — нічого. Не було також марки чи штампа. І вона знала, що всередині. Пам’ятала. Як діставала того конверта з вузької ротяки поштової скриньки. Як здивовано роздивлялася.

…Під’їзд їхнього колишнього помешкання тхнув підвалом і пилом. Широкі кольорові смуги обабіч бетонних сходинок оновлювали щороку. Ніби хтось сподівався, що завдяки цьому витертий підошвами нефарбований центр стане схожим на килим. Того року смуги були сумнівного кольору кабачкової ікри. Вона крутила в руках дивний конверт і розуміла, що його приніс не листоноша. Погане передчуття непроханим гостем уже заглядало їй через плече.

Вона не стала відкривати його там. Стрималася. Увійшла у квартиру, звичним рухом кинула сумочку на трюмо, роззулася й недбало переступила через туфлі. Вже на кухні акуратно надірвала конверт. Листівка.

Репродукція. Парубок, на ім’я Кипарис, обіймає мертвого оленя, у якого з шиї стирчить стріла. На спокійному обличчі юнака ще бринять горошини сліз, на щоках — багряний рум’янець від скорботного крику, що ледь ущух, але очі… Очі вже померли — в них більше ані світла, ані навіть болю.

На звороті листівки тим-таки дрібним почерком виведене єдине слово:

Хтось дуже постарався, обираючи напис. Цю думку хотілося проказати вголос — просто щоб не залишати в тиші ту маленьку дівчинку, якою вона була там, усередині свого наполоханого серця. Але сил не вистачило навіть на це. Ніби ота стріла пронизала не оленячу шию, а її власну.

— Краще б так і було… — прошепотіла вона.

Відтоді Ольга Ігорівна бачила той мертвий погляд постійно. Вранці, коли, вмившись, зводила погляд на дзеркало. Ідучи на роботу, коли поглядала на своє відображення з дверей. І повертаючись додому — щойно вмикала світло в коридорі. У маленькому люстерку пудрениці, й у великій вітрині взуттєвої крамниці. У непевному, напівпрозорому відображенні у вікні учительської, в калюжах і навіть у темних окулярах випадкового перехожого. І вона знала, що так буде завжди — аж поки західний вітер не доведе свою справу до всім відомого кінця.

Немає значення — знав він, у що пускає стрілу, чи ні, якщо зрештою вона прохромила його оленятко…

…Хтось смикнув її так сильно, аж вона зашпорталась, впала і боляче вдарилася об паркет.

— …Ігорівно, Ольго Ігорівно, Ольго Ігорівно! — надсадно верещав Булдаков, і, схоже, вже давно.

Його очі й ніс набрякли від ридань.

Позаду хлопця геть нерухомо стояв хтось худий і чорний, віддалено схожий на величезного шахового слона. Вертикальний рот створіння був розтулений у звироднілій подобі посмішки, а дрібні прозорі зуби безперервно рухалися туди-сюди.

— Нарешті, — сказало створіння несподівано мелодійним голосом. — Нарешті.