Книга Еміля

Розділ 36

Темрява. Ніби він у кімнаті, повністю задрапованій чорною тканиною. І все ж світло є (хоч і незрозуміло звідки), бо себе він бачить. Наче стоїть просто під лампою. Хоч ніякої лампи немає.

— Поринаєш глибше, — сказав красивий грудний голос, і Еміль обернувся.

На чорному нічому, що правило тут за підлогу, ліниво жевріло вишневими вилисками майже догоріле багаття. Біля нього сидів хтось надзвичайно високий, у заношеному, розтягнутому светрі коралово-рожевого кольору. Його лице — від самої маківки до кінчика підборіддя — повністю закривала тонка золота маска у вигляді незворушного, вродливого обличчя. Щоки і чоло маски були вкриті найтоншим гравіюванням квітів і птахів. Велет задумливо ворушив головешки гілкою.

— Куди поринаю? — перепитав Еміль.

— У Пустку, — сумно відповів той. — Було б прикро, якби ти так нічого й не зрозумів.

— Що саме?

— Нічого, про це ж і мова! — істота в золотій масці розвела руками. — Усі колись помруть, і багато хто молиться на це саме «колись»… А цінність не в кількості, не плекайте цих ілюзій. Навіть у вашому світі це вже відомо. Чи ти не чув?

— Я уважно слухаю… — відповів Еміль, не впевнений, що зрозумів запитання.

— У який момент — ось що справді важливо!

— У який момент — що?

— Померти, що ж іще! Що думати в останню секунду, що розуміти, у чому помилятися, а головне — про що шкодувати!

— А хіба я можу… — Еміль розгубився. — Померти?

— Це не так складно, як видається. Але чи мало б це якийсь сенс зараз? — Золота Маска схилилася вухом до плеча, ніби слухала підказки з дірки на светрі. — То чому ти не лишився?

— У спогадах?

— Вони наче справжні, правда?

— Але ж несправжні.

— Це через ті шматки тканини, про які ти забув? — велет здивовано пхикнув. — Просто не лазив би в шафу, та й по всьому. І ви всі разом, як у давні добрі часи! Хіба не про це ти мріяв?

— Але ж вони несправжні… — вперто прошепотів Еміль.

— Який ти, виявляється, принциповий, — незнайомець задумливо почухав підборіддя золотої маски. — Що ж із тобою робити…

— Допомогти? — несміливо запропонував Еміль.

— Хоч як дивно, саме це і доведеться. Але спершу пообіцяй: коли виберешся, попросиш у них рішату-рішту.

— Що?

— Рішату-рішту. Навмисно ж якнайпростіше назвали! Проси три ампули. Вони в цьому теж зацікавлені, тому…

— Навіщо вони мені?

— Щоб не померти, кажу ж тобі! Чим ти слухаєш?

Еміль геть розгубився й тільки повторив про всяк випадок:

— Рішату-рішту…

— Найкраще, що ваш батько приніс у цей світ!

— Він був винахідник? — здивувався Еміль.

— Радше, дослідник.

— Підводного світу?

— Сердець, мій любий, — урочисто виголосила Золота Маска. — Сердець! А тепер готуйся. І май на увазі: я зможу підштовхнути тебе не вище, ніж спогади. Далі доведеться згадати клятву.

— Клятву! — повторив Еміль, і в його голові немов замкнуло контакт. — А яку?

— Мені не можна підказувати, — зауважив незнайомець. — Але можу натякнути.

— Будь ласонька, — попросив Еміль.

— Ти дав її в ім’я любові.

— Любові? — невпевнено повторив Еміль, намагаючись відшукати бодай найменший слід у пам’яті, яка, здавалося, теж була задрапована чорною тканиною.

Незнайомець знизав гострими плечима:

— Усе в цьому світі або заради любові, або через любов, або не має значення.

— Але в чому саме я присягнувся?

— У тому, що дещо зробиш, — загадково промовив він. — Важливіше те, чим ти поклявся. Й отут доведеться гарненько покопирсатися в спогадах!

Велет притиснув до чола складені ромбом долоні й раптом різко випростав руки, наче намагався штовхнути щось на відстані. Через раптовий яскравий спалах Еміль замружився.

…Світло так сильно ріже очі, що він не в змозі звести повіки. Звідкись долинають дитячі вигуки. Десь удалині квокчуть кури. Нарешті Емілю вдається розплющити очі. Він стоїть біля ліжка перед червоно-зеленою коробкою з написом «Мототрек».

— Сино-о-ок! — долинає мамин голос. — З днем народження! Многая літа, многая літа-а-а!

Мама заходить у кімнату з тортом. Еміль отетеріло витріщається. «Це вже було? Чи мені здається?» Механічно торкається червоного картонного боку коробки — і тієї ж миті щось здригається в його пам’яті. Немов зачепив потаємну кнопку. Він відводить руку. Знову торкається — обережно…

— Це ж оті твої мотоцикли! — каже мама. — Упізнав? Розпаковуй!

Річ не в мотоциклах. Річ у коробці. Він торкається кольорового картону — і в голові щось клацає. Щось клацає…

«Тримаюся за червоне!» — раптом пригадує Еміль.

«Воно ж не червоне! — відразу заперечує в голові Булдаков і додає: — Задари, га?»

— Клянусь запалити сірник, — шепоче Еміль зовсім тихо.

«Лазурове Полум’я, — поправляє хтось у його голові. — І серйозніше!»

І тієї ж миті Еміль бачить, що на ньому ніяка не піжама, а зимове пальто поверх шкільної форми. Ліва рука й досі притискає до грудей пачку макаронів. Він швидко йде до дверей спальні й береться за ручку.

— Емілю!

Озирається. В кімнаті темно. У місячному світлі видно братів силует на ліжку. Він питає:

— Чому не спиш? Знову страшний сон?

— Я знайду тебе, братику, — обіцяє Еміль. — Тебе справжнього.

І відчиняє двері.

— Я поклявся запалити вогонь! Поклявся запалити вогонь! Поклявся запалити вогонь!

Він повторює цю фразу, немов мантру, і, поки його губи ворушаться, хвилі забуття не досягають до його пам’яті. Він біжить під сходи. Якоїсь миті Емілеві здається, що бігти задом наперед набагато зручніше, і він розвертається спиною, рухаючись неприродним, неймовірним зворотним бігом, з кожним кроком кумедно виставляючи назад п’яти. Але саме так він відчуває, що кожен його рух вчасний, і щоразу точно ставить ногу туди, куди треба. Навіть не потрібно озиратися. Вбігає у відчинені двері комірчини, жодного разу не зашпортавшись. Усередині повно диму і так гаряче, аж пече щоки. Двері самі починають зачинятися, й останньої миті він добряче штовхає плечем, щоб вони нарешті захряснулися. Швидко обертає ключа — і тут-таки чує перелякані голоси хлопчаків. Повертаються. Дим швидко розсіюється, й полум’я безсило сповзає вниз до накиданої на підлозі одежі.

«Я поклявся запалити! — нагадує собі він. — Поклявся запалити!»

І в пальці тієї руки, що притискає під пахвою пачку макаронів, сама собою застрибує коробка. Еміль її не бачить, але стискає кисть якраз у потрібний момент. Зараз впурхне в іншу руку сірник.

Він напружує все тіло. Зараз його висмикнуть. Ось і сірник! Спалахує сірчана голівка. Блакитне полум’я повільно повзе вниз… Зараз висмикнуть… Він опускає очі — на моторошні костюми. І раптом згадує: двері! Десь тут мають бути двері! Піднімає руку вище, але в синьому світлі сірника — тільки пофарбовані стіни комірчини.

«Не може бути, — думає він. — Не може бути, щоб я не бачив…»

Сірник догорів уже майже до середини. Аж Еміль рвучко обертається. Простісінько за ним, у стіні комірчини, сяють полірованою міддю розсувні двері, що чимось нагадують ліфтові. Еміль у захваті від їхнього вигляду, хоч і не може згадати, чому вони такі важливі. Немов у гіпнозі, простягає руку до круглої мідної кнопки в стіні.

Щось сильно смикає його за плечі, й на мить стає темно. «Висмикнули, — промайнула думка, що видається йому чужою. — Мене висмикнули».

Він летить спиною вниз, розкинувши руки, і все, що відбувається, здається йому якимось дивним, несправедливим кошмаром.

— Дихай! Дихай, зрозумів? — кричить високий чоловік звідкись згори. — Дихай!

Дихати найважче. Дихати не хочеться. Хочеться кричати, але груди звело спазмом, і тільки ноги безпорадно дриґаються, намагаючись знайти опору. Сніг приймає його з низьким, глухим «ВРУФ!» і ніжно підхоплює кожен вигин його тіла. Еміль, ніби в м’яких, лагідних обіймах.

Він болісно й різко вдихає, і власний хрипкий стогін видається йому чужим. Жарко. Сніг тане на обличчі й гарячими струменями стікає за комір. Пурпурові плями танцюють перед очима, затуляючи білий електричний світ ліхтарів.

«Сірник… — мляво спливає в голові. — Я поклявся запалити…»

Він рухає рукою й аж дивується, що вона слухається. Сірник затиснутий у пальцях, хоча він його не відчуває. Блакитне полум’я в повільному танці повзе вгору, залишаючи по собі неушкоджену деревину. Еміль намагається збагнути, як запалити те, що вже горить. Із шипінням займається голівка. «Сподіваюся, в іншій руці коробка», — думає він. Так і є. Він мляво чиркає по шорсткій смужці, боячись не влучити… Шипляче полум’я збирається в іскру й гасне. У його руці — звичайний, цілий, незапалений сірник. Еміль відкидається назад, бо, здається, витратив на це останні сили.

— Живий? — Такий Самий Високий заглядає у сніговий замет, де, мов у барлозі, лежить Еміль.

— Двері! — ледь чутно видихає він. — Я бачив двері!

— Ти чиркнув? — Високий теж нахиляється над ним. — Він чиркнув чи ні?

— Він чиркнув, — киває його брат.

— Молодець!

— Весь у маму!

— Я бачив двері! — повторює Еміль, і язик ледь слухається його. — Отже, можу… Можу знайти брата!

— Та що ж це за брат такий неперевершений! — дивується Високий.

— Мені потрібно, — вперто каже Еміль.

— Хто ми такі, щоб тебе не пустити, — погоджується велет.

— Він точно впорається? — сумнівається Такий Самий.

— «Якщо»! — кисло скривився Такий Самий Високий. — От власне, «якщо»!

— Він вибрався з Межисвітньої Пустки і запалив згорілий сірник! Тобі цього мало?

— Пустка! — видихнув Еміль. — А ваш брат, він який?

— Фатальний, — чомусь відповів Високий.

— Нещасний, — сказав Такий Самий.

— Я про вигляд. Я бачив там одного… У масці.

— Тільки його тут не вистачало, — насупилися велети.

Їхні голоси звучать ніби здалеку. Еміль кладе долоню собі на чоло, і рука здається такою холодною, ніби вирізьблена з льоду.

— Краще снігом, — каже Високий і розтирає йому щоки.

Сніг обпікає, але Еміль нічого не відчуває.

— Тільки як я знайду Криниці, якщо ви не хочете розповідати?..

— Знайдеш, — упевнено каже Високий.

— Головне — ні про що не шкодувати, — наставляє його брат. — Ти побував у Пустці, не забувай про це. Пошкодуєш про минуле — створиш нове завихрення.

— Я можу створювати завихрення? — дивується Еміль.

— А висмикнути буде нікому, — хитає головою Такий Самий.

Вони допомагають йому підвестися й дбайливо обтрушують пальто. Над школою немає і сліду диму. З нічного неба, кружляючи, опускаються сніжинки.

— Ви можете дати мені рішату-рішту? — раптом питає Еміль без жодних передмов. — Штуки три.

— Це він навчив! — Такий Самий Високий роздратовано ляскає себе по стегнах. — От випердок конячий!

— Їх якраз три і лишилося, — похмуро бурмоче Високий. — Останні у Дев’ятьох Світах.

— Він сказав, ви теж зацікавлені.

— Він тобі не друг, запам’ятай це, — бурчить Такий Самий. — Він із тих, хто стукає один раз, якщо ти розумієш, про що я.

— Не розумію, — зізнається Еміль.

— У двері! — підказує Високий і багатозначно киває.

— Не муч його, — каже Такий Самий братові й кладе Емілеві в долоню щось холодне і гладеньке. — Бери. Це і справді не завадить. Вистачить, щоб тричі затриматися на краю. У завихренні не діє! І пам’ятай: її треба розкусити не після неминучого, а до!

— Коштовна штукенція, між іншим! — вставляє Високий.

— Коли все завмре, витягнеш себе за край, а потім відійдеш у Пустку й перечекаєш небезпечний момент.

— Витягнути себе? — повторює Еміль.

— Ти ж бо й тіло теж хочеш урятувати, так? — багатозначно промовляє Високий і нахиляється так низько, ніби хоче поцілувати Еміля в чоло. Його глибокий голос, здається, звучить просто в голові: — Шлях до мрії важливіший за мрію. Це не так просто зрозуміти. Головне — не звернути. Хай що там станеться, хлопче, не смій звернути за крок до мрії!